Рецензія на фільм "Пісня любові" / Song Sung Blue

Останні роки музичні біографічні драми виходять регулярно, і з кожним новим релізом жанру дедалі складніше дивувати глядача. Історії про шлях до слави, болісне прийняття популярності, злети, падіння й неминучі трагедії давно перетворилися на впізнаваний шаблон, у якому змінюються лише імена виконавців і набір хітів. Саме тому кожен новий фільм у цьому жанрі автоматично опиняється у складній позиції. Він або він повторює знайомі ходи, або шукає власний емоційний акцент. “Пісня любові” з першого погляду виглядає черговою музичною біографією, але поступово відкриває значно більш приземлену, теплу й людяну історію, не про зірок, а про звичайних людей, для яких сцена є не кульмінацією життя, а способом його витримати.

“Пісня любові” / Song Sung Blue

Жанр байопік, драма, мюзикл
Режисер Крейг Брюер
У ролях Г’ю Джекман, Кейт Гадсон, Елла Андерсон, Джеймс Белуші, та ін.
Прем’єра 8 січня 2026 року, кінотеатри

В основі “Пісні любові” покладена реальна історія триб’ют-гурту Ніла Даймонда Lightning & Thunder, заснованого подружжям Майком і Клер Сардина. Фільм простежує їхній шлях від моменту, коли музика була лише способом заробити на життя, до повноцінного творчого союзу й родини, що змушена переживати серйозні удари долі. Історія охоплює роки становлення пари, їхню спільну сцену, виховання дітей і ті випробування, які перевіряють не лише силу кохання, а й здатність триматися за мрію, коли життя ламає фізично й емоційно.

“Пісня любові” йде тією ж формулою, але з однією великою відмінністю, адже головні герої від початку і до кінця звичайні люди, які люблять співати, люблять дарувати емоції іншим, але прагнуть слави, бо їм потрібно платити рахунки.

Фільм пропонує достатньо драматичну та наповнену коханням подорож у світ, де герої не здаються навіть після жахливої аварії, інфарктів і йдуть до кінця заради мрії, один одного і дітей. Слава для них уже дещо побічне, другопланове, головне, вони думають один про одного і займаються улюбленою справою: співають, виступають, розважають людей.

Новому фільму ідеально вдається поєднувати жанри. Він прекрасно себе почуває у мюзиклі, тому музичні сцени поставлені шикарно, вони іноді просувають сюжет, розкривають персонажів та їхні відносини, та й загалом вони яскраві.

Навіть сцени репетицій зняті цікаво та розбавлені хорошим монтажем. Також фільм зовсім непоганий у драмі. Коли у стрічки стається перелам і вона переходить на серйозніший тон, це лише додає в плані якості та емоційної ваги.

Бо тоді режисер демонструє, як легко зламати людину і як складно повернутися до життя. Як складно вийти з депресії. І тоді вже навіть музика може не впоратися, якщо ти сам її не впустиш до душі.

Сам перелам настільки приголомшливий, що ви можете схопитися за голову, адже до цього нічого біди не віщувало. Зі спокійного та милого тону про кохання і жагу до сцени стрічка перескакує у більш похмурий про внутрішню боротьбу і боротьбу із собою. І робить це ідеально.

Г’ю Джекман і Кейт Гадсон прекрасні у своїх ролях. Мені мюзикли подобаються за багатьма причинами, одна з них це актори, які кайфують від того, що вони роблять. І от ця парочка, а особливо Г’ю Джекман, завжди кайфує від роботи над мюзиклами. Йому настільки це подобається, що будь-хто при перегляді може побачити цей запал, цей вогонь в його очах, коли він з мікрофоном у рках на цені, співає, чи то танцює. Він просто сяє! Якщо згадаєте “Найвеличніший шоумен” з Г’ю у головній ролі, ви зрозумієте, про що я.

Кейт Гадсон теж грає бездоганно. Саме з її героїнею стається той самий неочікуваний злам, і вона дуже добре справляється з роботою і до нього, і після. Недарма її номінували на “Золотий глобус”, дуже глибока акторська робота. Хоч Г’ю теж заслужив на номінацію.

Технічно фільм теж не просідає. У нього хороша операторська робота, якісний і іноді цікавий монтаж, який дуже грамотно розбавляє сцени тих же репетицій, наприклад. Також гарні та стильні декорації, костюми й локації, які відповідають своєму часу. Особливо якісно впоралися з постановкою музичних сцен, виступів та репетицій. Вам сподобається, і декілька пісень Ніла Даймонда ви точно наспівуватимете.

Звісно, як і кожен фільм, цей також має мінуси. Основний з них, напевно, у швидких стрибках по життю артистів. Відчувається поспіх режисера, що він хотів показати якомога більше знакових подій у житті подружжя Сардина, але хронометраж не гумовий, тим паче для біографічного мюзиклу. Тому і такий поспіх. Іноді хочеться довшого розкриття їхніх репетицій, наприклад, чи зближення Майка і Клер, але фільм летить далі.

Завдяки усьому описаному фільм виглядає дуже гарно, емоційно і надихаюче. Є великий шанс, що емпати будуть дивитися це кіно зі сльозами на очах, але з щирою посмішкою на обличчі. Воно щире, хороше, добре та водночас трагічне. Воно про біль, любов та музику. Воно про життя, яке нам іноді підкидає таку купу лайна, що вибратися з неї надто складно. Але якщо хотіти, якщо боротися, якщо жити мрією і йти до неї попри все, тоді це лайно можна розгребти. Про це і є та сама “Пісня любові”.