Рецензія на фільм “Примат” / Primate

З 8 січня в кінотеатрах розпочалися покази горора “Примат”, де скажений шимпанзе влаштовує криваві розправи над черговою групою екранних бовванців. Чи вдалося авторам фільму вичавити з такого нехитрого концепту щось цікаве — саме про це піде мова в нашому огляді новинки.

Плюси:

тутешню безкомпромісну жорстокість олдскульні шанувальники моторошного жанру точно оцінять; справді страшний і загрозливий антагоніст; висока залученість глядача у місцеві розбірки; щільний шар саспенсу;

Мінуси:

персонажів у кадрі інакше як йолопами не назвеш; залученість глядача досягається коштом дешевих прийомів; пересічний глядач може бути банально не готовим до того рівня жорстокості, що пропонує кіно;

6.5/10

Оцінка
ITC.ua

“Примат” / Primate

Жанр фільм жахів
Режисер Йоганнес Робертс
У ролях Джонні Секвоя, Джессіка Александер, Трой Коцур, Вікторія Ваянт, Джія Гантер, Бенджамін Чен, Чарлі Менн, Тенні Саймон, Міґель Торрес Умба, Кей Александер, Аміна Абді, Альберт Маґаші
Прем’єра кінотеатри
Рік випуску 2026
Сайт IMDb, офіційний сайт

Студентка Люсі та її друзі вирушають на Гаваї у гості до батька дівчини та її молодшої сестри Ерін. У розкішному будинку, розташованому на краю обриву, мешкає ще один член родини — грайливий шимпанзе Бен. Ввечері компанія, що складається переважно з дівчат, вже почала сумувати, тож дзвінок хлопцям, з якими вони познайомилися у літаку, не змусив себе довго чекати. Але згодом подруги виявляють, що Бен вибрався зі свого вольєра і поводить себе дуже дивно. Шимпанзе стає безмежно агресивним і готовий розтерзати будь-кого, хто потрапить в поле зору.

Горормейкер Йоганнес Робертс починав на початку 2000-х з ультрабюджетних жахастиків, оцінки яких коливаються на IMDb в діапазоні від 2,1 до 4,7. Першою його більш-менш помітною роботою став фільм жахів про надприродне “По той бік дверей” 10-річної давнини, куди навіть вдалося затягти доволі впізнавані обличчя — Сару Вейн Келліс з “Ходячих мерців” (2010-2022) та Джеремі Сісто з канібалсько-мутантського слешера “Поворот не туди” (2003). Потім ще виходили “Незнайомці: Жорстокі ігри” (2018) та акуляча дилогія “Синя безодня” (2017-2029).

Попередньою повнометражкою постановника був зомбі-горор “Оселя зла: Вітаємо у Раккун-Сіті” (2021). І хоч як би щедро не намагався Робертс насипати відсилок до ігрового першоджерела — аспекту, що переважно ігнорувався попередником Полом В.С. Андерсоном, від провалу стрічку це не врятувало. Доволі атмосферний і зловісний на початках сурвайвал-горор зрештою мутував у крінжове криваве безглуздя.

Серед іншого тому фільму закидали, що в ньому існували на диво порожні персонажі — чого вартує тільки те, в якого ідіота перетворився Леон Кеннеді. Ця біда перекочувала й сюди, причому настільки безпорадних, недоладних героїв ще треба пошукати. З огляду на це і на все вищесказане стає очевидно, що Робертс зірок з неба ніколи не хапав. За ці роки він навчився ставити невибагливий, але якісний горор, а от що робити з людьми у кадрі — досі не має жодного уявлення.

В принципі вже на початку, буквально з першої ж сцени, стає зрозуміло, на які важелі будуть тиснути творці, щоб потішити охочу до кривавих видовищ публіку. Коли навіжена мавпа буквально здирає шкіру з обличчя безтурботного статиста у гавайській сорочці, додаткових питань виникати не повинно. Та й в цілому сам задум простий, можна сказати примітивний, як стрибок “бомбочкою” у басейн — рятівна дія, яку місцеві страждальці змушені повторювати раз по раз, адже агресивний примат не вміє плавати.

Усе тут зводиться до того, що абсолютно безпомічні пласкі бовванці намагаються врятуватися від слинявого шимпанзе. Останній зловісно зиркає навкруги, вириває пасма волосся з голови дівчини, відриває щелепу від обличчя хлопця, забиває каменюкою чи лопатою на смерть і загалом усіляко поводить себе не так, як належить слухняним домашнім улюбленцям з іграшковим ведмедиком біля ліжечка.

Спецпроєкти

Камера Стівена Мерфі майже не відвертається вбік, коли у кадрі відбуваються жахливі речі (хоча концентрована жорстокість дещо приховується затемненнями), а синтезаторна музика Едріана Джонстона нагадує про старі добрі слешери, що додає олдскульності кривавому дійству.

Оперуючи банальними прийомами, Робертс на диво спроможний нагнати саспенсу, змусити вболівати за тих, на кого тобі наче як начхати. Ну скільки разів ми бачили у фільмах жахів іржаві кліше, коли перелякані дівчата ховаються у шафі, поки якась почвара зі звичками різника обшукує кімнату в пошуках наступної жертви?

На противагу дратівливій людській безпомічності виступає позамежна сила та непереможність примата. В якийсь момент він нагадує нездоланного Термінатора, що за будь-яких обставин прямує за своєю Сарою. Щобільше, у стрічці є два моменти, які прямо натякають на сцени з першої частини класики наукової фантастики Джеймса Кемерона.

Саме завдяки дешевим хитрощам та стандартним, подекуди відверто експлуатаційним прийомам авторам вдається досягти потужного рівня глядацької залученості. Під час перегляду вас кидатиме то в жар, то в холод. Ви зневажатимете недолугих персонажів і щиро бажатимете смерті нестерпному шимпанзе. Ви відразливо відвертатимете погляд від екрана та жадібно поглинатимете історію в бажанні дізнатися, чим цей безлад закінчиться. Ви зненавидите цей фільм. Ви захоплюватиметесь ним. Тому що лишатися байдужим до показаного рішуче неможливо.

Торік кінороби легковажно лякали нас іграшковою мавпою, що зійшла на екрани зі сторінок оповідання Стівена Кінга. І про ту одноденку сьогодні ледве щось згадаєш. Цього року полоскотати нерви глядачів вирішили коштом примата у плоті, і запам’ятається цей кудлатий маніяк точно надовго — від його витівок просто сказитися можна.

Висновок:

“Примат” справно працює як прямолінійний горор про скажену мавпу, що роздирає на шмаття усіх без розбору. Але є нюанси, як, наприклад, непробивна тупість персонажів, що може зіпсувати враження від перегляду частині аудиторії.