Венесуельська нафта: чому Трамп вважає, що її вкрали, і що з нею робитимуть далі

Політика США у Венесуелі викликає багато запитань: як вийшло, що одна країна має намір заробляти, використовуючи ресурси іншої та вважаючи їх своїми? Коротко про - про те, як важкими венесуельськими вуглеводнями Штати тиснуть на світовий ринок нафти і намагатимуться встановити свої правила.

Не «солодка», але все ж таки корисна

Венесуела – країна, чия історія та економіка нерозривно пов'язані з нафтою. На початку XX століття іноземні компанії (переважно американські) відкрили тут багаті пласти вуглеводнів і почали експорт. У 1976 році уряд Венесуели націоналізував нафтову галузь, створивши державну компанію-монополіста Petróleos de Venezuela, SA (PDVSA). З тих пір нафта перетворилася на головний економічний ресурс країни: більше 95% валютних надходжень і істотна частина держбюджету були і залишаються зав'язані на продажі вуглеводородів. На піку розвитку, у 1990-х роках, Венесуела видобувала до 3,4-3,7 млн барелів нафти на день, що робило її ключовим гравцем на ринку.

Але незважаючи на колосальні запаси – близько 303 млрд барелів (приблизно 17% світових підтверджених запасів), реальне виробництво нафти у Венесуелі становить лише близько 1,0–1,2 млн барелів на день. Причин тому багато: політична нестабільність у країні, недофінансування, відтік фахівців, корупція, режим санкцій. Нафтопромисли зношені, резервуари, насоси та трубопроводи вимагають капітального ремонту, а великі НПК, такі як Paraguaná (один із найбільших у Західній півкулі), значно застаріли.

Основна частина запасів венесуельської нафти зосереджена на так званому поясі Оріноко. Тутешній вуглеводень відноситься до важких і надважких сортів - ця нафта більш в'язка (порівняно, наприклад, з сортом Urals), містить більше сірки, вимагає спеціальної обробки та розведення перед транспортуванням і переробкою. Все це ускладнює видобуток, робить його дорожчим і складнішим порівняно з більш популярною легкою «солодкою» нафтою.

Але важкі сорти дуже потрібні для виробництва дизельного палива та асфальту, і їх наявність становить стратегічну цінність для великих нафтопереробних комплексів, особливо на узбережжі Мексиканської затоки.

«Ми будували – вони забрали»

До введення жорстких санкцій США останніми роками Венесуела активно експортувала нафту, орієнтуючись на ринки США, Китаю, Індії та Куби. Китай став одним із найбільших покупців та кредиторів Каракаса, отримуючи нафту в рахунок погашення боргів. Куба ж отримувала венесуельські постачання за пільговими схемами в обмін на медичні, освітні та інші послуги.

А в США вважали, що венесуельці користуються ресурсами не зовсім заслужено. «Вони [венесуельський режим] вкрали американські енергетичні активи; ми збудували нафтову галузь Венесуели, а соціалістичний режим це вкрав», - заявив президент США Дональд Трамп, пояснюючи ситуацію останніх днів навколо Венесуели.

Історія тут проста: у 2000-х роках за Уго Чавеса Венесуела різко посилила контроль над нафтовим сектором. Іноземні компанії, зокрема американські ExxonMobil, ConocoPhillips і Chevron, були змушені або передати контрольні пакети державі, або піти. Деякі активи були націоналізовані без компенсації або компенсації, яку компанії вважали заниженою. ConocoPhillips та ExxonMobil потім роками судилися з Каракасом у міжнародних арбітражних судах.

Також Трамп апелює до ролі США у створенні галузі. Американські компанії справді будували венесуельську нафтову промисловість із нуля у першій половині XX століття: на їхні плечі лягли розвідка, буріння, НПЗ, експортна інфраструктура, логістика. За логікою Трампа, США збудували – а Венесуела забрала. І взагалі режим Мадуро він не вважає легітимним.

Юридично все це виглядає майже нікчемно, але політично – як право США контролювати венесуельську нафту. І ось уже монополіст PDVSA припинив постачання нафти, а американська Chevron Corp відновила експорт до США і тепер є єдиною компанією, яка стабільно постачає венесуельську нафту.

Сировина під боком і ляпас Китаю

Після серії санкцій у 2017–2019 роках постачання до США різко скоротилося, і країна була змушена змістити акцент на Азію. Слово «нафта» для Америки – як червона ганчірка для бика (згадаймо Ірак у 2003 році), а якщо поряд згадується «Китай», то пиши пропало. Тим більше, що Китай отримував вуглеводні з великими знижками, а разом з нафтою - і довгостроковий доступ до ресурсів країни.

Хіба могли дозволити США поступитися Китаю у світлі поточної боротьби світових гегемонів? Контроль над запасами нафти у Венесуелі та їх експортом дозволить США послаблювати позиції конкурентів – як Китаю, так і Ірану, і Росії. Навіть перспектива зростання венесуельського видобутку тисне на світові ціни і обмежує доходи країн, де нафта лежить в основі бюджету.

Також важкі сорти венесуельської нафти ідеально підходять для НПЗ на узбережжі Мексиканської затоки, які історично під неї заточені. Це дає США джерело сировини під боком, без ризиків Близького Сходу та довгої логістики з Азії.

І, зрештою, Вашингтон зацікавлений не в тому, щоб Венесуела самостійно заробляла, а в тому, щоб керувати обсягами, напрямками постачання та грошовими потоками. Для США це не так барелі, як інструмент тиску на світовий ринок.

Це щось новеньке

Як бачимо, ситуація навколо Венесуели отримала новий поворот. США офіційно оголосили про початок продажу її нафти на світовому ринку, заявивши, що така діяльність здійснюється «на користь США, Венесуели та союзників». Доходи від цих продажів акумулюватимуться на рахунках уряду США. Планується реалізувати до 30–50 млн барелів сировини, які раніше знаходилися під санкціями.

– Ми продаватимемо цю нафту на ринку за ринковими цінами, а не зі знижками, які отримувала Венесуела. Потім ці гроші розподілятимуться таким чином, щоб ми контролювали їхнє використання і щоб це приносило користь венесуельському народу, а не корупції чи режиму, – сказав держсекретар США Рубіо.

Це дуже цікава ситуація. Формально нафта залишається венесуельською, але контроль над потоками, доходами та доступом до ринків переходить до іншої держави. А якщо країна втрачає доступ до інфраструктури, ринків та фінансування, то про жодні права держвласності й говорити не доводиться. А ринкова ціна – менше ніж 50 доларів за барель.

При цьому заяви США про відновлення нормального рівня видобутку нафти у Венесуелі, скажімо, надто поспішні. Збільшити її виробництво без масштабних інвестицій не вдасться (називаються суми і в 100, і в 200 мільярдів доларів). Та й знадобляться на це не місяці, а роки і навіть десятиліття.

Додамо до цього глобальні протести екологів, які всіляко спробують пригальмувати процес. Не забудемо про інших гравців світового нафтового ринку на зразок Росії і Близького Сходу, які залишилися за бортом і які явно образяться на те, що Європа і Азія знизять залежність від їх ресурсів – але це теж не ближня перспектива.

Нафта починається не з бурової установки, а з електромереж, насосів, компресорів, газового закачування, трубопроводів, резервуарів та портів. Коли ці елементи деградують, навіть найбагатші родовища перетворюються на мертвий капітал. Саме тому розмови про швидке нарощування венесуельського видобутку є ілюзією.