Тільзит Трампа

Останнім часом світ іще більш чуттєво розділився на два конкуруючі табори. Це помітно у політичній волі, рішучості щодо ескалації та, власне, бажанні конкурувати. Найбільш недолуго виглядають спроби вирішити все культурно. Судячи з усього, час дипломатії минув надовго.

Ясна річ, уникнення зґвалтування шляхом добровільної пропозиції віддатись — це ідея не найкраща. Тож бажання одного табору воювати все ж переважить небажання іншого табору хоча б подумати про ймовірну війну замість незбагненного бажання міряти ворога по собі. Тобто з ним домовитись про спільне процвітання.

Людожер за «свого» вважатиме лише людожера. Не комерсанта і не рієлтора.

Чому не спрацював Тільзит?

Тож замість того, аби заламувати руки в істеричних припадках через чергове західне «ну спробуймо домовитись», краще наведемо одразу два історичні приклади. В обох випадках одна сторона іншу намагалась задобрити так, що від солодких поцілунків вільного місця не залишалось. І там і там нічого не вийшло. Хоча намагались це все провернути, скажімо так, не останні люди в історії.

Почнемо з 1807 року. Тільзит. Це прямо кінематограф — настільки яскраві образи та мораль. Вдумайтесь, Наполеон приймає Олександра І на якійсь бляшанці прямо посеред Німану. Разом вони креслять мапу нової Європи. Десь напохваті придворні дипломати звітують: Росія та Франція — великий союз народився.

Суть угоди була проста, як нинішнє кліше «Здати Україну, а там розберемось». Росія тисне на Британію через торговельну блокаду, натомість отримує повну свободу дій у власних напрямках. Наприклад, розібратись із Фінляндією. Наполеон одержує Лондон як рівноправного візаві на переговорах, де всі щасливі. Ну, крім Лондона.

Замість цього Тільзит заклав суцільні мінні поля у відносинах між Францією та Російською імперією. Спрацював майже кожен заряд цієї вибухівки. По-перше, Російська імперія не дуже-то хотіла обмежувати власну торгівлю з британцями, нехай і заради ось таких французьких жестів.

З огляду на наші новини, так само РФ не хоче покинути Китай. Навіщо? Щоб комусь зручно було? Не цікавить Москву його комфорт, у неї свої пріоритети.

По-друге, Наполеон пропонував систему цінностей, де орієнтуються на нього. Таке рівноправ’я. Мовляв, ви ж союзники і просто чудові люди, але будьте такі ласкаві робити по-моєму.

Адаптуючи і цей приклад — десь так Росія, на думку Трампа та більшої частини його команди, має заради спільного бізнесу жити по-західному. Просто так. За гроші, точніше. От прямо ніде не воювати, бо Трамп виріс у суспільстві, де війну сприймають дещо інакше. Ага, зараз. Неодмінно.

Ви почекайте, Путін тільки шнурки зав’яже й одразу припинить воювати де попало. То ж йому, мабуть, грошей не вистачало. Правда?

До того ж Франції була важлива Польща. І не було важливо, що Російська імперія думає з приводу Польщі, бо їй же ось наобіцяли вигоду в іншому місці. Та, прямуючи до Наполеона, Олександр І уже був обізнаний, що для Петербурга питання Польщі та наполеонівської перебудови Центральної Європи було не дрібницею, а потенційною загрозою.

За логікою, так само Путін обіцяє не нападати на країни Балтії та Польщу, подумки ставлячи галочку «Нападу, щойно набридне гратись із телепнями».

Напевно, ви вже здогадались (або знали), що сталось далі. Щойно з купи паперів «союз» вийшов у реальне життя — усі домовленості затріщали по швах. Наполеон побачив у цьому саботаж і непокору. Та, якби він подумав про такий варіант іще до зустрічі на Німані, зрозумів би одразу: лише питання часу, коли так і станеться.

Власне, за час «миру» росіяни змогли витягнути з іншого театру бойових дій свою Дунайську армію. І вже були готові воювати із самим Наполеоном.

Головний провал Тільзита варто тримати перед очима, коли хтось мріє «переманити» Росію на свій бік проти Китаю. В цьому світі не працюють легкі рішення. Тому Тільзит жодним чином не створив стійкого союзу. І, на превеликий подив, заклав фундамент війни французів уже проти росіян. Ось такий чудовий пісділ вийшов. Наполеон за велику ціну придбав час, який із самого початку працював проти нього.

Чому не спрацював Фронт Стрези?

Та не Тільзитом єдиним. Щоб ніхто не казав, що це чорт знає коли було, є приклад уже з ХХ століття. Французи знову проявили дипломатичний хист, а британці цього разу склали їм компанію. Мета була просто неймовірна — переманити на свій бік Муссоліні, який уже прямував в обійми Гітлера на всіх вітрилах.

У квітні 1935-го з’являється Фронт Стрези — така конструкція, де Британія та Франція самі собі надумали, що з ними буде союзна Італія. Концепція мала стримати німецьке переозброєння та підтвердити статус їх опонентів у Європі. Така собі спроба «втримати Рим», бо його бачили як противагу Берліну.

На щастя, всі зекономили час. «Фронт» врізав дуба того ж року, хоч не тягнули довго.

Провал був дуже схожим на сьогоднішні американські ідеї а-ля «А задобрімо Москву, щоб вона не була з Пекіном». Бо втримати Муссоліні, звісно, не вийшло. Яка біда! Рим чомусь вимагав тих самих імперських здобутків, що й Берлін, від якого його намагались відірвати. Тоді все завершилось італійським проривом до Ефіопії.

Лондон і Париж отримали дилему, яка не мала красивого рішення.

Якщо ви покараєте агресора заради колективної безпеки — ризикуєте штовхнути Італію до справжнього союзу з німцями. Якщо ж обмежитись глибокою стурбованістю — впаде вся система колективної безпеки навколо нас. Судячи з усього, американські плани із задобрення Путіна так само впадуть, коли той піде досліджувати піхотою одну з країн східного флангу НАТО.

Ліга Націй ввела санкції проти Італії 11 жовтня 1935 року. Та обмеження були такими, які зазвичай любить диктатура. Достатньо шумні та високоморальні, щоб можна було показати своєму народу, як із ним нещадно борються. І без зубів, які дійсно мають кусати агресора за всілякі м’якенькі місця.

Франція й Британія ще намагалися примирити італійську агресію з потребою тримати єдність проти Німеччини. Та все ж коаліція швидко розпалася. Ніхто з організаторів жодних плюсів не отримав, а Франція згодом іще й опинилась у окупації.

Тим паче після Ефіопії Муссоліні перестав грати у «європейський баланс» і поступово увійшов у зв’язку з Берліном. Уже публічно. Говорячи по-сучасному, це як Пекін та Москва нарешті припинили грати в потужний пісділ, підіграючи вологим мріям Заходу та своїм реальним планам водночас.

Наші Тільзити та Стрези

Тепер дивіться на наш час. Голова МЗС РФ Лавров уже прямо сказав, що в разі китайської кампанії на Тайвані Кремль підтримає саме китайських друзів.

Китай улаштував навчання з блокадою Тайваню, літаючи розвідувальними дронами прямо над його столицею та показово уразивши ракетами якісь цілі у морі. Вже зовсім поряд із островом. Якщо комусь це нормально — пропонуємо провести навчання зі штурму Донецька, під час цих навчань ненароком окупувавши Угорщину.

Це не нормально, навіть якщо приємно. Та про всяк випадок резервуємо назву «Будапештський район Закарпатської області», щоб у разі чого косити під пророків.

Чому ми такі впевнені? Реальна годівля агресора з ложечки перекреслює саму суть західної державності та сучасного західного осередку існування. На початку тексту ми писали: щоб людожер був «своїм», ви теж маєте бути людожером. А на це зазвичай піти можуть далеко не всі. Навіть якщо хочуть. Потенційні агресори — так, готові, вони й так людожери. Та ніяк не звичайні люди з планом пересидіти та перечекати.

Натомість західні країни далі топчуться на місці. Рішучості не вистачає. Та її й не може бути, оскільки запасного плану в тих самих США не було вже 20 років.

Щоб Росія йшла в обійми ковбоя, їй пробачили Грузію.

Щоб Росія йшла в обійми ковбоя, на її воєнні злочини в Сирії закривали очі як по команді. І лише разочок розбомбили «вагнерів», спасибі Меттісу.

Щоб Росія йшла в обійми ковбоя, її не чіпали через першу появу кадрової армії на наших кордонах. Списали на бажання Путіна привернути увагу та влаштували саміт у Женеві.

Щоб Росія йшла в обійми ковбоя, санкції 2022 року мали робити їй боляче, але головні галузі економіки не чіпали. Раптом вона награється, у неї заболить пальчик і вона одразу прибіжить до свого шугар-дедді на колінця? А вона взяла й не прибігла.

Щоб Росія йшла в обійми ковбоя, під час наших найбільш успішних операцій 2022 року (Харківщина, Херсон) американські посадовці буквально пхали Києву в зуби термінову ідею щодо переговорів з РФ. І навіть не приховували цього. Ну молодці, молодці. Що було далі, ви всі й так чудово пам’ятаєте.

Тож, критикуючи Трампа чи Байдена, було б чесно продовжити список аж до Обами. Людина, яка запустила цей жах ігноруванням Грузії, заслужила на вашу увагу.

На наше скромне українське щастя, актуальний баланс сил не передбачає стрибка РФ в обійми США. Не тому, що цього хоче хтось у Вашингтоні та Москві, де охочих вистачає. І не через неохочих іти на угоду. Передусім цього не хочуть у Пекіні. І на цьому можна ставити крапку в цих безкінечних «якщо» та «якби».

Список можна продовжувати. Жодна із цих спроб не була вдалою. І тепер, коли Росія хижо поглядає вже на країни НАТО, пора б задуматись.

А після першого КАБа дійде чи ні — неважливо. Ми почекаємо.