Забути все: як Трамп та його команда переписують американську історію

Друга каденція Дональда Трампа стала моментом, коли американські «культурні війни» перетворилися на інструмент політики пам’яті. Через виконавчі укази, цензуру та кадрові чистки Білий дім почав системно втручатися в те, як американцям дозволено говорити про власне минуле — від історії корінних народів і рабства до руху за громадянські права та ЛГБТК+ спільнот.

Формально нова політика подається як боротьба з «ідеологізацією», «радикалізмом» і «національним самоприниженням». Проте по суті йдеться про переписування історії та заміну її спрощеним, героїчним і етноцентричним наративом. Такий підхід, за версією низки фахівців та дослідників у самих Штатах (наприклад, Тімоті Снайдера) нагадує російську модель історичної політики.

Розповідаємо, якими нормативно-правовими інструментами адміністрація Дональда Трампа реалізує нову історичну політику, до чого тут Project 2025, і чому боротьба за музейні таблички та назви гір є важливішою, ніж здається на перший погляд.

Історія змін в американській історії

Починаючи щонайменше з 1970-х років, боротьба за контроль над історичним наративом поступово перетворюється з академічної дискусії на цілеспрямовану політичну та законотворчу діяльність у державі. Саме в цей період історія остаточно виходить за межі університетів і стає повноцінним об’єктом державної політики.

У 1970-х роках, на тлі поразки у В’єтнамі, Вотергейтського скандалу та рухів за ширші громадянські права, в американському політичному естеблішменті формується переконання, що критичне переосмислення минулого підриває довіру до інституцій і національної ідентичності. Реакцією на це стає зростання впливу консервативних аналітичних центрів і адвокаційних організацій, які починають системно атакувати критичний підхід до історії. Саме тоді з’являється риторика про «занепад патріотизму» та «ліберальну монополію» в освіті й культурі — меседжі, які згодом стануть центральними для правого руху.

У 1980-х роках, за часів правління Рональда Рейгана, ця риторика вперше набула чітко вираженого політичного виміру. Його адміністрація активно використовувала культурну політику як інструмент ідеологічної мобілізації суспільства у певному напрямку. Зокрема, при Рейгані провели масштабну реформу діяльності та структури Національного фонду мистецтв (NEA) і Національного фонду гуманітарних наук (NEH), де фінансування дедалі частіше ставиться в залежність від «відповідності національним цінностям». Саме тоді консервативні законодавці почали вимагати, щоб державні кошти не виділяли на проєкти, які «ганьблять американську історію».

Кульмінацією цього процесу стали баталії щодо інтерпретації американської історії у 1990-х. Найяскравішим прикладом є конфлікт навколо Національного музею авіації та космонавтики Смітсонівського інституту у 1994–1995 роках, коли запланована виставка про атомне бомбардування Хіросіми була докорінно змінена під тиском Конгресу та ветеранських організацій. Законодавці звинувачували музей у «перекручуванні історії» та «антиамериканізмі», та навіть вимагали звільнити директора інституту, що стало прецедентом безпосереднього політичного втручання у роботу музею, фактично цензурою, яка була накладена через інтерпретацію цих подій державним музеєм. Цей кейс показав: держава готова використовувати бюджетні та наглядові механізми для корекції історичного наративу.

У ті ж роки розгортаються кампанії проти загальнонаціональних освітніх стандартів для вивчення історії. Коли в середині 1990-х була запропонована федеральна рамка викладання історії США, консервативні політики та медіа критикували її за «надмірний акцент на рабстві, расизмі й поразках», а також «недостатню увагу до великих білих чоловіків». Під тиском Конгресу ці стандарти не було впроваджено, що закріпило за штатами ключову роль у формуванні історичного наративу в освіті. Цим зараз користаються політичні союзники Трампа, які є губернаторами у низці штатів країни.

У 2000-х роках тема «виправлення» історії набуває нового звучання після терактів 11 вересня 2001 року. У перші роки після трагедії адміністрація Джорджа Буша-молодшого активно використовувала історичні аналогії для формування публічного консенсусу. США позиціонувалися як нація, що знову змушена боротися з абсолютним злом, як у часи Другої світової. Така рамка навмисно спрощувала історичний контекст і знецінювала альтернативні інтерпретації, зокрема ті, що намагалися пояснити теракти американською зовнішньою політикою. Критика минулих інтервенцій або ролі США на Близькому Сході дедалі частіше трактувалася як морально сумнівна позиція або навіть зрадництво країни.

Цей зсув мав і нормативно-правові наслідки. Зріс тиск на інституції освіти та культури, що фінансуються з федерального бюджету, з вимогою «підтримувати національну єдність». Хоча формальних заборон на викладання певних тем у цей період було небагато, працював механізм саморегуляції та самоцензури. Університети, музеї та фонди уникали контроверсійних тем, пов’язаних із американською відповідальністю за глобальні конфлікти, побоюючись політичних і фінансових наслідків.

Особливу роль у цьому процесі відіграла інституціоналізація пам’яті 11 вересня. Створення Національного меморіалу та музею 9/11 супроводжувалося напруженими дебатами щодо того, який наратив має бути закріплений у публічному просторі. У підсумку домінуючою стала версія, яка зосереджувалася на невинності жертв, героїзмі рятувальників і зовнішньому характері загрози, тоді як ширший геополітичний контекст залишився за кадром.

У політичному сенсі 11 вересня також дало американським політикам можливість розширити використання поняття внутрішнього ворога. Обговорення в історичному контексті тем расизму, імперіалізму, соціальної нерівності дедалі частіше трактувалися як такі, що підривають національну солідарність у час загрози. Це створило ґрунт для майбутніх атак на «критичну» історію, які згодом перетворились у кампанії проти критичної расової теорії (critical race theory), академічного напряму, який розглядає расизм не як індивідуальний прояв, а як системну соціально-економічну проблему США.

У 2010-х роках, на тлі рухів за расову справедливість і публічних дебатів щодо пам’ятників діячам Конфедерації, нова політика історичної пам’яті ввійшла у фазу остаточного правового оформлення. Республіканські штати ухвалили закони, які обмежують зміну або демонтаж монументів. Паралельно формувалася нова хвиля адвокаційних кампаній проти критичної расової теорії, яка в політичному дискурсі перетворился на узагальнений образ «непатріотичної історії». Саме в цей період, задовго до початку правління Трампа, з’являються перші закони штатів, що забороняють або обмежують викладання історії расизму як системного явища. Тож політика його адміністрації не виникає з вакууму — вона спирається на десятиліття законодавчих і адвокаційних зусиль, спрямованих на дисциплінування історичної пам’яті.

До чого тут «Проєкт 2025»

Попри те, що Білий дім формально неодноразово відкидав (однак зрештою підтвердив у жовтні цього року) свій зв’язок із документом консервативного аналітичного центру The Heritage Foundation «Проєкт 2025», про який ми писали тут, рішення, ухвалені адміністрацією Дональда Трампа з початку його другої каденції, майже повністю збігаються з його положеннями. Не є винятком і тема історичної політики - у документі культура, історія й освіта виступають як ключові сфери політичного контролю.

Одним із ключових положень «Проєкту» є ідея централізувати контроль над федеральними агентствами, відповідальними за культуру й освіту, і звести нанівець їхню інституційну автономію. Саме тому в документі критикується незалежність Смітсонівського інституту, Національної служби парків та інших державних історичних інституцій, які нібито «працюють за межами свого мандату».

Особливо показовим є підхід до громадських земель і національних парків. У документі вони розглядаються не як простір переосмислення пам’яті, а як економічний ресурс і символ влади. У «Проєкті» вказано, що використання парків для «активістської інтерпретації історії» є хибним, зокрема це стосується історії корінних народів, расового насильства чи зміни клімату. Саме цю тезу відтворюють дії адміністрації Трампа: цензура матеріалів Національної служби парків, видалення згадок про корінні громади й ЛГБТ+ історію у них, скорочення освітніх програм і паралельна комерціалізація державних земель.

Автори «Проєкту» також пропонують в освіті ліквідацію будь-яких підходів, які трактуються як «критичні» або «постнаціональні», зокрема заборону програм з розмаїття (DEI) та викладання теми структурного расизму. Відповідні листи й директиви Міністерства освіти за Трампа фактично реалізовують цю пропозицію, обмежуючи автономію шкіл і університетів. У результаті історія в освіті дедалі більше зводиться до інструменту виховання лояльності, а не розвитку критичного мислення.

Важливу роль у цьому процесі відіграє і кадрова політика, де вплив «Проєкту 2025» є ледь не найбільш виразним серед усіх інституційних змін у США за часів правління Трампа. Як ми вже писали раніше, документ чітко формулює потребу в ідеологічно лояльному федеральному апараті, де держслужбовці мають не просто виконувати закон, а поділяти «правильний» світогляд. Саме в цьому контексті варто розглядати звільнення або витіснення музейних кураторів, науковців і освітян, які працювали з темами расової нерівності, колоніального минулого чи гендерної історії. Історія переписується не лише через тексти й експозиції, а й через заміну людей, здатних ці тексти створювати.

Тож фактично «Проєкт 2025» виконує роль ідеологічної матриці нової політики Трампа, в межах якої він ухвалює конкретні нормативні та адміністративні рішення.

Як Трамп переписує американську історію

Ключовою особливістю політики Дональда Трампа у сфері історичної пам’яті є те, що вона реалізується не через один «великий закон» (як у випадку інших питань, зокрема економічних), а через сукупність нормативно-правових та адміністративних рішень. Йдеться насамперед про президентські укази, меморандуми міністерств, бюджетні обмеження і кадрові рішення, які не потребують схвалення Конгресу, але мають безпосередній вплив на федеральні інституції культури, освіти та механізми управління публічними землями.

Процес почався ще під час першої каденції Трампа, коли історія й культура вперше були прямо визначені як поле «ідеологічної загрози». Показовим був його указ №13950 Combating Race and Sex Stereotyping («Боротьба проти расових і статевих стереотипів»), підписаний Трампом у вересні 2020 року. Цей указ забороняв використання федеральних коштів для навчальних програм, що включали так звані «розділяючі концепти» — насамперед підходи, пов’язані з критичною расовою теорією, попри те, що у тексті вона не згадується. Попри те що цей указ було скасовано адміністрацією Байдена, він заклав важливий прецедент: президент може нормативно визначати, які історичні інтерпретації вважаються допустимими для державних інституцій.

У другій каденції цей підхід був розширений і систематизований. Основним інструментом змін знову стали виконавчі укази президента, які формально декларують «деполітизацію» історії, але фактично вводять ідеологічний фільтр для всієї федеральної інфраструктури пам’яті. Втім цього разу вони були підсилені відповідними нормативно-правовими актами з ініціативи інших установ.

По-перше, указ Трампа №14253 Restoring Truth and Sanity to American History («Відновлення істини та здорового глузду в американській історії»). У ньому президент США зобов’язує федеральне Міністерство внутрішніх справ оцінити всі монументи, меморіали, статуї й інші подібні об’єкти під своєю юрисдикцією на предмет того, чи вони часом не відображають «фальшиве відтворення американської історії», або «неправильно применшують значення певних подій чи осіб». Крім цього, Трамп у ньому наказує прибрати їх або відкоригувати -  після такого оцінювання згідно з критерієм «величі американської історії». Указ також передбачає, що ці об’єкти не повинні містити описів або зображень, що «неправдиво дискредитують американців у минулому або сучасності». Після підписання указу президентом 31 березня 2025 року Міністерство видало директиву 20 травня цього ж року задля реалізації положень указу та проведення відповідних перевірок. Згодом, вже у червні керівниця Національної паркової служби Джессіка Боурон, за даними Politico, видала внутрішній меморандум для працівників служби, де деталізувала процедуру виконання такої оцінки. Цей приклад показує весь нормативно-правовий механізм процесу згори донизу - від указу президента до його реалізації міністерством та відповідною державною інституцією. Юридично ці рішення оформлюються як внутрішні інструкції виконавчої влади, але на практиці вони створюють режим цензури, оскільки невиконання таких вказівок загрожує інституціям втратою фінансування або кадровими санкціями.

Окремим напрямом є втручання у галузь освіти. Через листи й роз’яснення Міністерства освіти, створені у відповідь на численні укази Трампа, федеральним і штатним установам було сигналізовано, що використання концепцій структурної нерівності, расової дискримінації або гендерної історії може розцінюватися як порушення принципу «нейтральності» та антидискримінаційного законодавства. Хоча формально освіта залишається компетенцією штатів, ці роз’яснення створюють правову невизначеність і ризики для шкіл та університетів, особливо тих, що залежать від федеральних грантів.

29 січня 2025 року президент США підписав низку виконавчих указів, що стосуються інтерпретації історії в освітній системі країни. Серед них указ №14190 Ending Radical Indoctrination in K-12 Schooling («Завершення радикальної індоктринації у державному шкільництві») та супроводжуючий його указ №14191 Expanding Educational Freedom and Opportunity for Families («Розширення освітньої свободи та можливостей для родин»). Він офіційно забороняє викладання або підтримку матеріалів, які адміністрація визнає «антиемериканськими», «радикальними» або пов’язаними з «гендерною ідеологією» та «дискримінаційною ідеологією рівності» у школах від початкової до середньої. Указ також наказує розробити стратегію щодо припинення федерального фінансування таких програм та відновити діяльність «Комісії 1776» - дорадчого органу, який займається просуванням «патріотичної освіти». Супроводжуючий ж документ визначає використання федеральних коштів таким чином, щоб підтримувати розширення вибору школи для навчання, включно з приватними і релігійними школами, і в той самий час ставить фінансування державних шкіл в залежність від того, як вони дотримуються нових ідеологічних рамок адміністрації.

Указами Трамп також спробував змінити низку назв географічних та історичних об’єктів по всій країні. Своїм указом №14172 Restoring Names That Honor American Greatness («Відновлення назв, які вшановують американську велич»), від 20 січня 2025 року,  він наказав змінити склад Комісії з географічних назв США таким чином, щоб комісія відображала пріоритетність «американських героїв та патріотів» у географічних назвах. У документі також є вказівка повернути назву гора МакКінлі для найвищої точки Північної Америки замість назви Denali, яку об’єктові надали за правління Обами у 2015 році із врахуванням побажань місцевих корінних американців. Крім цього, в цьому указа прописана зміна назви Мексиканської затоки на Американську затоку.

Аналітична служба Конгресу США у своєму звіті Trump Administration Actions: Geographic Naming («Дії адміністрації Трампа: географічні назви») пише, що певні зміни назв (наприклад, федеральних об’єктів, національних парків) технічно вимагають або можуть вимагати додаткового схвалення Конгресу. Комісія з географічних назв, згідно з документом, розглядає нові назви лише за певною процедурою, де теж не обходиться без Конгресу. У своєму іншому звіті - Smithsonian Institution: Potential Effects of Executive Order 14253 («Смітсонівський інститут: потенційні ефекти Указу №14253») - служба пише, що оскільки Конгрес створював та регулював структуру та компетенції Інституту, який є головною музейною інституцією країни, Указ може мати серйозні наслідки для статутних завдань та місії Інституту. З огляду на це, таке рішення може сприйматись як втручання виконавчої влади в культурні інституції в обхід законодавчої ролі Конгресу.

Як ці зміни проявляються на практиці

Трамп наказує перейменувати визначні місця, вимагає видаляти з музеїв і сайтів згадки про рабство, рухи за громадянські права, ЛГБТ+спільноту, змінює шкільну програму, швидко продає та зменшує території парків і національних пам’яток для видобутку корисних копалин, скорочуючи фінансування і персонал нацслужби парків та закриваючи цілі її підрозділи. Кожен із цих кроків – не випадковість, а частина ідеологічного курсу його адміністрації, який уже має відображення в американській реальності.

Заміна назв

Багато з тих змін, які ініціює Трамп, викликають неоднозначну реакцію. Наприклад, зміна назви гори Деналі на Алясці на честь президента Вільяма Мак-Кінлі, який насправді ніколи не був на Алясці. Традиційна назва перекладається як «високий» мовою атбасканів, якою місцеві корінні народи називали цю вершину тисячоліттями. Як пише Центр американського прогресу про цю ситуацію, корінні громади Аляски, місцеві законодавці та навіть обидва республіканські сенатори від штату у Конгресі були проти цієї зміни.

Йдеться не лише про перейменування назв географічних об’єктів, а й назв інституцій. Наприклад, перейменування Центру Кеннеді на «Центр Трампа і Кеннеді». Історично Центр виконував роль загальнонаціонального меморіалу, що уособлював ліберально-демократичне бачення культури як суспільного блага та простору національного консенсусу із численними прогресивними ініціативами. Якщо раніше Дональд Трамп демонстративно дистанціювався від Центру Кеннеді, то за теперішньої каденції він перейшов від бойкоту до інституційного поглинання, почавши процес з призначення себе головою Центру.

Цензура музеїв та виставок

За даними Center for American Progress, у 2025 році національні парки та пов’язані з ними установи усували згадки про історії меншин. Associated Press опублікувала низку скарг працівників Національної паркової служби, які вони підготували у рамках тієї самої перевірки, яку наказав провести Трамп. Наприклад, у національному парку Кейп-Хаттерас у Північній Кароліні працівники розкритикували встановлені знаки про підвищення рівня моря внаслідок зміни клімату.  «Ми не вважаємо, що це є порушенням, але хотіли б, щоб хтось перевірив, чи повідомлення про зміну клімату та підвищення рівня моря не відволікають увагу від величі, краси та багатства природи», - йшлося в сказі

У сувенірній крамниці в Національному історичному заповіднику Чарльза Пінкні в Південній Кароліні для додаткової перевірки було рекомендовано книгу «Інциденти в житті рабині» Гаррієт Джейкобс. Схожі речі зробили й в інших місцях, зокрема біля Вашингтонського монумента, де хтось із ревізорів знайшов книгу, в якій йшлося про Джорджа Вашингтона як рабовласника. У Національному історичному парку Незалежності в Пенсільванії для додаткової перевірки рекомендували описи побиття, викрадення, зґвалтування та інших жорстокостей, яких рабовласники піддавали чорношкірих людей.

У Національному історичному парку Шітка в Алясці співробітник позначив до додаткової перевірки панель про місіонерів, які прагнули знищити мову і культуру корінних жителів Аляски. У ній вказано: «Історія цієї землі включає серію дій, спрямованих на вигнання племені шітка куан з їхніх земель, знищення їхньої культури та мови, що включає примусове переселення як під російським, так і під американським правлінням». У Національному пам'ятнику Кастільо-де-Сан-Маркос у Флориді до додаткової перевірки було позначено інформаційну дошку, присвячену ув'язненню індіанців прерій. За словами автора скарги, «текст дошки потребує перегляду в частині, що стосується племен, які мали вибір між вимиранням або асиміляцією. Мова уряду США, що надає “вибір” вимирання, може бути сприйнята як негативна по відношенню до Сполучених Штатів».

Гучною в американських медіа стала історія про вимогу усунути з експозиції одного з парків відоме фото The Scourged Back («Спина у шрамах»), про що писали і у The Washington Post, і у The New York Times, і навіть на сайті Національної паркової служби. На фото, зробленій у 1863 році, видно шрами на спині чоловіка, ймовірно на ім'я Пітер Гордон, від ран, нанесених його господарями до того, як він втік з рабства.

Якщо деякі експонати ще додатково перевіряють, то вже є об’єкти, які остаточно усунули. Зокрема, як пише Центр американського прогресу, в національному пам’ятнику Мюр-Вудс (штат Каліфорнія) з 2021 року діяла виставка History Under Construction («Історія у стані конструкції»), яка доповнювала офіційні стенди інформацією про корінних жителів і жінок-активісток цього регіону.

Особливо дісталося темі ЛГБТ+. Так, у лютому 2025 року сайт Національного меморіалу Стоунволлу, що вшановує рух за права ЛГБТ+ у Нью-Йорку 1969 року без пояснень прибрав усі згадки трансосіб і замінив абревіатуру ЛГБТК+ на ЛГБ. Ця зміна стирає вагомий внесок трансгендерних активістів у розвиток руху – наприклад, Марші П. Джонсон чи Сільвії Рівери.

Стосується цього й історія із списком «заборонених слів», ухваленим адміністрацією Трампа одразу після початку його другої каденції. Серед них - такі слова як «жінки», «плем’я», «раса», через що їх вживання в офіційній документації стало обмеженим. Тому на сайтах Національної паркова служби та інших відповідних установ почали зникати сторінки з описами рухів за рівність прав. Поширюється цей список і на текст опису експонатів та виставок у цілому.

Зміни у веденні шкільної освіти

Хоча адміністрація Трампа намагалась змінити ситуацію через укази і меморандуми, вона стикнулася з конституційними обмеженнями та опором з боку громадянського суспільства. Як пишуть в аналітичному центрі Brookings, губернатори низки штатів країни вважають ці рішення такими, що перевищують повноваження президента, оскільки галузь шкільної освіти перебуває на тонкій лінії федеральної та місцевої регуляції.

Формою опору також стали численні судові позови, які школи у співпраці з громадськими організаціями почали подавати у відповідь на Указ №14190. Наприклад, 15 квітня 2025 року Американський союз громадянських свобод із своїми відділеннями у штатах Вірджинія та Кентукі подали до суду проти Департаменту освіти військових шкіл через наміри усунути гендерну ідеологію, принципи розмаїття та вивчення критичної теорії раси з навчального процесу. Одним із доводів позивачів у цій справі є те, що через виконання указу з шкіл усувають такі книги як «Вбити пересмішника» Гарпера Лі та «451° за Фаренгейтом» Рея Бредбері, оскільки у них теж йдеться про вищезгадані речі. Справа поки що досі на розгляді місцевого суду штату Вірджинія. 14 липня 2025 року 24 штати та округ Колумбія подали до суду проти Трампа та інших високопосадовців, відповідальних за освіту в країні, у якому стверджують, що адміністрація незаконно намагається утримувати федеральні кошти для шкіл, якщо ті не виконують директиви щодо скасування програм DEI чи уроків про расову нерівність.

Втім усі ці зусилля впираються в одну проблему. У сучасній американській політиці дедалі виразніше проявляється структурна асиметрія між темпами практичного впровадження виконавчих рішень і повільністю судового контролю за ними. Поки суди розглядають позови, вирішують питання юрисдикції та зважують конституційність указів і директив, їхні наслідки вже стають реальністю в повсякденній практиці: книги зникають із бібліотек і шкільних програм, курси скасовуються або переписуються, музейні експозиції демонтуються, а викладачі й адміністратори змушені діяти в умовах правової невизначеності та страху втрати фінансування. Навіть якщо згодом суд визнає певні дії незаконними або перевищенням повноважень, відновлення вилучених матеріалів і довіри до інституцій часто не відбувається так швидко, як їх скасування.

Обмеження доступу до державних земель та інші зміни

Нарешті, Трамп фактично обмежує фізичний доступ громадян до історичних місць. Під виглядом збільшення ефективності його адміністрація почала продавати чи передавати в оренду великі площі держземель для видобувних компаній. Центр американського прогресу повідомляє: уже продано 88 мільйонів акрів федеральних територій, а цей процес триває.

Ще одним виміром цих трансформацій стали масштабні кадрові скорочення в Національній парковій службі та суміжних федеральних агентствах. За оцінками американського наукового видання Scienceline, з початку другої каденції Трампа служба втратила близько 20-25% постійного персоналу. Під скорочення потрапили не лише адміністративні працівники, а й наглядачі, історики, археологи та освітні координатори — саме ті фахівці, які відповідають за інтерпретацію історії на місцях. Наслідком стало різке зменшення кількості екскурсій, навчальних програм, шкільних візитів і публічних заходів, а також закриття або скорочення годин роботи багатьох центрів контакту з відвідувачами.

Важливим у цьому процесі є і бюджетна політика адміністрації. Зокрема, у проєкті федерального бюджету на 2026 рік обсяг державних коштів для Національної паркової служби скорочений на понад мільярд доларів. Таке скорочення фінансів є найбільшим за всю історію її існування. У поєднанні з хронічним недофінансуванням інфраструктури це призвело до відкладення ремонтів доріг, мостів і пішохідних маршрутів, занепаду історичних будівель і обмеження доступу до віддалених або менш відвідуваних ділянок. Формально парки залишаються відкритими, але фактично дедалі більша кількість територій стає складною або небезпечною для відвідування, особливо для людей похилого віку, родин із дітьми чи організованих шкільних груп.

Окремим елементом цієї політики стали зміни у правилах доступу та фінансових бар’єрах. Рішення підвищити плату за вхід до національних парків і переглянути перелік безкоштовних днів, вилучивши з нього дати, пов’язані з історією боротьби за громадянські права, має не лише економічний, а й символічний вимір. Воно обмежує доступ до історичних місць саме для тих соціальних груп, для яких ці дати мали особливе значення як елемент публічної пам’яті та громадянської освіти. Як зауважує Асоціація охорони національних парків, якщо люди не можуть побачити місце трагедії чи боротьби на власні очі, воно поступово втрачає значення.

Таким чином, дміністрація Трампа проводить масштабну кампанію з переписування історичної пам’яті США. Це збігається із ідеями America First та прагненням створити однорідну картину славного минулого без неприємних деталей. Утім забуття складних уроків минулого робить суспільство вразливим до повторення тих самих помилок у майбутньому. Для України цей процес є тривожним і водночас показовим. Він попереджує, що історія, позбавлена складності, завжди стає приємною для сприйняття, але саме така «стерильна» і максимально зручна інтерпретація історія найчастіше служить виправданням для нових форм нерівності,  насильства й агресії.