Чи варто забороняти фільми в епоху всеосяжного інтернету

Практика заборони в Україні розповсюджувати й демонструвати фільми, в яких задіяні російські актори-українофоби (підстав більше, але зараз зупинюся на основній) перетворилася не так на правову, юридичну, як на культурно-мистецьку — якщо можна так сказати, — колізію. Причому як очевидним, так і неймовірним є те, що ці заборони не працюють. Вони виконують суто формальну, питомо бюрократичну функцію, не досягаючи благородної в цілому мети — вичищення з українського інформаційного та культурного простору всього пов’язаного з Росією й російським.

Значно більшого кумулятивного ефекту досягають процеси, котрі отримали довгі й неоковирні, неможливі для нормальної артикуляції визначення деленінізація і депушкінізація. Поки не оформилося щось на кшталт дебулгаковізації, але згадані процеси звертають на себе увагу передусім візуалізацією, себто видимістю. Бо пам’ятники й погруддя Леніну та Пушкіну активно зносять, часом фіксуючи на відео для новин і мережі. Пам’ятник Булгакову заклали мішками, дошку на будинку №13 по Андріївському узвозу заляпали червоною фарбою, а твори визнані зразками українофобії. Не всі, проте цього разу «Собаче серце» вже не адвокатує творчість Панасовича (саме так захисники пишуть його по-батькові, аби підкреслити українство цього киянина). Проте негативна реакція і спротив частини співгромадян є бурхливими, гучними й вірусними, бо не лише Ленін, а й Пушкін і Булгаков тривалий час були, цитуючи слоган російської радянської пропаганди, «з нами».

Натомість заборони фільмів проходять майже непомітно для ширшого загалу. За весь час тривалості російської агресії пригадую, та й то з певною часткою умовності, невдоволення вилученням рязанівської «Іронії долі» з новорічних слотів каналів, котрі входять чи входили до великих українських медіагруп. Натомість тривала наявність там же всіх сезонів «Сватів» із російським актором Федором Добронравовим, знаним своєю підтримкою Путіна, чомусь нікого не гребла від слова зовсім. А коли «Свати» заборонили, праведним гнівом запалав тоді ще не президент України, а продюсер проєкту Володимир Зеленський. І все.

З огляду на сказане вище не слід чекати ані масових вітань чергового успіху в боротьбі з російським впливом від проукраїнської публіки, ані протестів їхніх світоглядних антагоністів, котрі росіян захищають, з приводу заборони, накладеної рішенням Держкіно на стрічку Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу». Подібні прецеденти вже визначалися раніше театром абсурду, який, додам від себе, неможливо реформувати. А ваш покірний слуга наголошував: демократичні країни мають приймати аргументовану заборону всього ворожого. Натомість авторитарні країни або ті, хто відчуває спокусу скотитися до авторитаризму, забороняють шкідливе для себе. Відтак дуже-дуже непроста історія перебування України й українського під російською окупацією, всі притаманні умовам окупаційного режиму компроміси, а також хвороби постокупаційного культурного зростання справді породжують абсурд. Котрий має під собою базу в вигляді законів України.

Ситуація чітко описана ексголовою Держкіно, продюсером, актором фільму «Молитва за гетьмана Мазепу» Пилипом Іллєнком, сином режисера стрічки Юрія Іллєнка: «Постмодерністський характер останньої заборони полягає і в моєму карколомному конфлікті інтересів. Я, з одного боку, є продюсером забороненої стрічки, а з іншого боку — саме я у 2014 році як тодішній Голова Держкіно ініціював і реалізував подібні заборони, що були покликані очистити український телеефір та кіноекран від засилля російського пропагандистського продукту». Тобто, по суті Пилип Юрійович свого часу не лише був одним з ініціаторів, а й активним реалізатором проєкту, котрим у результаті… заборонив самого себе. Проте він далі каже наступне: «Ті, хто заборонив, і ті, кого заборонили, на одинадцятому році спільної правозастосовної практики норм згаданого закону згодні, що настав час удосконалити його положення. І дати Держкіно та Міністерству культури повноваження визначати в кожному конкретному випадку, чи дійсно, наприклад, кінокартина “Молитва за гетьмана Мазепу” несе загрозу національній безпеці України». Й під фінал каже те, що сьогодні реально робить будь-які заборони неможливими до виконання: «Хто хоче “Молитву…” переглянути, я переконаний, що ви знаєте, як працює інтернет. Вам потрібна та версія, де є закадровий голос Юрія Іллєнка — фільм з нього і починається. Голос каже: “Ви дивитеся намолений фільм…”». Те саме пан Пилип говорив кілька років тому на показі «Молитви…» в «Українському домі». Виявляється — і мене це не дивує, — в залі була чимала кількість глядачів, котрі побачили стрічку вперше. Хоча вийшла вона 2001 року. Мала прокат, хай не надто тривалий і фінансово успішний, у великих кінотеатрах. Супроводжувалася небаченою тоді для українських стрічок рекламною кампанією. Ще раз повторю: більш як чверть століття фільм існує — а небайдужі, цілком собі мотивовані співгромадяни дотепер її не бачили.

Тоді на емоційний вигук якось жінки: «Та де ж можна його подивитися, чому раніше такого важливого кіно ніде не показували, то все російська заборона!» продюсер в притаманній йому флегматично-іронічній манері відповів: «Завжди можна знайти в інтернеті, навіть на легальних платформах, і заплатити якихось 75 гривень».

Фокус у тому, що ця опція нікуди не зникла. Відомо, як працює інтернет. І з його допомогою можна подивитися не лише відтепер заборонену «Молитву…», фільм українського митця, чиїм іменем названа вулиця в Києві та є кілька пам’ятних знаків у інших містах. Зовсім не проблема там же знайти «Слово пацана» — російський серіал 2023 року народження. Офіційно заборонений в Україні, проте дуже популярний серед українських підлітків через кричущу відсутність відповідного підліткового кіносеріального контенту нашого виробництва.

Що цікаво: обидві стрічки, створені в різний час різними людьми в різних країнах із різним досвідом, демонструють російську агресію, як то кажуть, в розрізі, впритул. Тільки Юрій Іллєнко використовує при цьому складну авторську кіномову й детально показує руйнівну силу агресії та наголошує на споконвічному тяжінні росіян до вбивства й насильства. А творці «Слова пацана» показують цю саму агресію як позитивний націєтвірний фактор у Росії. Коли ти або член зграї — або тебе розірвуть. Або «пацан», або «чушпан». Третього не дано.

Корінь проблеми сприйняття, навіть певної вимушеної маргіналізації «Молитви за гетьмана Мазепу» окреслив журналіст Юрій Макаров, коментуючи наведений вище розлогий допис Пилипа Іллєнка: «Плутанина з жанрами: це фестивальне кіно в обгортці блокбастера. Фільм не для всіх, а для тих, хто має хоч мінімальну кінематографічну культуру». Оце «не для всіх» зіграло не лише зі згаданою стрічкою, а загалом з українським кіно недобрий жарт. Не знаю жодного митця, котрий декларував би себе в форматі: «Мої твори не для всіх!». Кожен прагне максимально широкої аудиторії. Але також у нас нема інституційної практики роботи не так із глядачами загалом, як із різними цільовими аудиторіями.

Результат: свого часу справді фільм-висловлювання, а не фільм-атракціон пролетів повз цільову аудиторію. Ще й не маючи при цьому якісної копії з нормальним, не чорновим звуком і відповідним кольороподілом. Стрічка є вже скоро як тридцять років — і водночас її ніби й нема. А тут ще взяли й заборонили…

«Сьогодні, в час, коли справжнім змістовним творам часто бракує яскравого хайпу та піару, стрічка несподівано вкотре отримала й одне, й друге.))) Впевнений, що зараз її передивляться ті, що навіть і не збиралися», — пророкує фронтмен гурту «Гайдамаки» Олександр Ярмола. Впевненість як його, так і Пилипа Іллєнка, базується на тому, що заборонити фільм можна, виконавши тим самим вимогу закону. Проте заборонити вільний доступ до нього в мережі — зась.

Скажете, реклама піратства. Так воно й без додаткової реклами не подолане. Зрештою, десятки українських стрічок, про існування яких ви поняття не маєте, знаходяться через пошукову систему легким порухом руки менш ніж за хвилину. А інтернету по цимбалах зміст твору чи наявність у ньому російських акторів. Тому офіційні заборони за таких обставин — струс повітря, не більше. Значно ефективніше розвивати кіноосвіту як інституцію. Та й загалом освіту.