Донбас після війни: європейський досвід управління конфліктними територіями

Коли в Україні говорять про Донбас після війни, розмова майже завжди зводиться до економіки. Інвестиції, робочі місця, податкові стимули, спеціальні режими – здається, ніби саме вони мають стати ключем до відновлення. Але є одна проблема: жодна територія в Європі за останні сто років не відновлювалась, починаючи з економіки.

Історичний досвід показує інше. Спочатку – управління і безпека. Потім – інституції. І лише після цього – економічне життя. Донбас у цьому сенсі не виняток, а радше чергове повторення вже знайомої європейської ситуації.

Рейнська область як територія столітнього конфлікту

Рейнська область не була випадковою зоною напруги після Першої світової війни. Це була гаряча точка європейської історії, конфлікт навколо якої тягнувся століттями. Саме тут проходив один із головних цивілізаційних і військових розломів між Францією та Німеччиною.

Протягом ХІХ – початку ХХ століття Рейн неодноразово переходив з рук у руки. Після поразки Франції у франко-прусській війні 1870–1871 років Німеччина отримала стратегічну перевагу в регіоні. Після Першої світової – ситуація змінилася знову. Територія, яка ще вчора була символом німецької сили, перетворилася на простір примусового стримування.

Саме тому рішення про створення Рейнської демілітаризованої зони не було жестом покарання чи реваншу. Це була спроба відповісти на фундаментальне питання: як управляти територією, що століттями була причиною війни, не запускаючи новий виток конфлікту.

Європа вже тоді усвідомлювала: повернення цієї землі в режим «нормального суверенітету» без запобіжників означало б лише одне – відкладену війну. Тому Рейн не відновлювали через економічні експерименти чи податкові стимули. Його вивели з військової логіки, підпорядкували зовнішньому контролю й погодилися на тривалий, непопулярний, але керований перехідний період.

Це був досвід болісний і далекий від ідеалу. Але він показав ключову річ: історично конфліктні території не «лікуються» швидкими рішеннями – їх довго виводять із логіки війни.

Саар: коли міжнародне управління стало альтернативою війні

Якщо Рейнська область була спробою вивести територію з військової логіки, то наступний європейський експеримент пішов ще далі. Йдеться про Саарський басейн – регіон, який після Першої світової війни не повернули ані Франції, ані Німеччині.

Саар був економічно цінним: вугілля, промисловість, робітничі міста. Саме тому боротьба за нього могла легко перерости у новий конфлікт. Вихід знайшли нетривіальний – міжнародне управління під егідою Ліги Націй строком на 15 років.

Це був не жест примирення і не романтичний проєкт співпраці. Це була технічна відповідь на політичну проблему. Управління відокремили від питання суверенітету. Території дали працювати, але не дали стати інструментом реваншу.

Головний урок Саару полягає в тому, що тимчасовість може бути стабільною, якщо вона:

• чітко зафіксована в часі;
• підкріплена інституціями;
• має зрозумілу фінальну процедуру ухвалення політичного рішення.

Для Донбасу це принципово важливо. Невизначеність небезпечніша за тимчасове обмеження.

Після Другої світової: від стримування до реінтеграції

Друга світова війна показала, що самі по собі буферні зони не гарантують миру. Європа зробила складний, але стратегічно правильний висновок: конфліктні території потрібно не лише стримувати, а й поступово повертати до спільного правового простору.

Саме так з’явилась Федеративна Республіка Німеччина. Після окупації союзниками Німеччину не залишили в режимі постійних винятків.

Навпаки – було створено умови для відновлення повноцінного суверенітету через:

• інституційну перебудову;
• єдину правову систему;
• зовнішні гарантії безпеки.

Економічне диво, яке часто згадують у цьому контексті, не було стартовою точкою. Воно стало результатом довгого процесу управління, в якому економіка йшла після правил, а не навпаки.

Це ще один принциповий сигнал для України: будь-який особливий режим на Донбасі має бути перехідним, а не постійним. Кінцева мета – не «особлива територія», а повернення до єдиного правового поля.

Кіпр: застереження проти «довгої паузи»

Європейський досвід знає й інший сценарій – сценарій, коли конфлікт не вирішується, а лише стабілізується. Найяскравіший приклад – Буферна зона Кіпру, що існує з 1970-х років.

Міжнародна присутність на Кіпрі справді зупинила війну. Але вона не створила умов для повноцінного об’єднання острова. Південь і північ розвивалися різними темпами, з різними економічними моделями і різним доступом до ринків.

Це не провал і не успіх – це довга пауза, яка коштує дорого. Кіпр нагадує: заморожений конфлікт – це стабільність без розвитку.

Для Донбасу це критичне застереження. Якщо перехідний режим не має чіткої траєкторії виходу, він ризикує стати новою нормою.

Що означає європейський досвід для Донбасу

Сто років європейської історії дають чіткий набір висновків, які складно ігнорувати:

• конфліктні території спочатку виводять з логіки війни, а вже потім інтегрують в економіку;
• міжнародне або спеціальне управління – це інструмент, а не приниження;
• тимчасові режими працюють лише тоді, коли вони інституційно чіткі;
• економіка не може замінити політичних рішень, але може їх закріпити;
• найгірший сценарій – це невизначеність, замаскована під «гнучкість».

Донбасу не потрібні швидкі рецепти. Йому не потрібен девелоперський підхід і експерименти з податковими оазами. Йому потрібна європейська логіка управління після війни – така, яку Європа напрацьовувала століттями: повільна, складна, іноді непопулярна, але ефективна.

Не як виняток назавжди. А як шлях повернення до спільного простору миру і правил.