Будет ли Европа воевать за Гренландию? Как требование Трампа стало вызовом для НАТО

Успіх у Венесуелі дав адміністрації Дональда Трампа не просто впевненість, а майже абсолютну віру у свою вседозволеність і непереможність.

Як наслідок, вже другий тиждень все оточення Трампа з подачі Стівена Міллера, одного з його ключових урядовців, раз за разом повторює одну мантру: "А хто буде готовий кинути нам виклик?".

Цілком можливо, що перевіряти готовність інших кинути виклик Америці трампісти будуть у Гренландії.

"Гренландія дуже важлива для національної безпеки, в тому числі Данії.

Проблема в тому, що Данія нічого не може вдіяти, якщо Росія або Китай захочуть окупувати Гренландію, але ми можемо зробити все що завгодно.

Ви переконалися в цьому минулого тижня з Венесуелою", – стверджує президент США.

Однак європейці вже готуються до такого сценарію.

Як і завжди в останні декілька років, флагманом всього процесу виступає Сполучене Королівство.

Перші невеликі групи військових – очевидно, розвідка та логістика – вже прибувають на острів, і підготовка до появи повноцінного контингенту йде повним ходом.

Та чи є це повноцінною стратегією, а не лише спорадичним актом протесту?.

Чи дійсно вся Європа готова ризикнути? В тому числі – можливістю прямого військового зіткнення зі своїм ключовим союзником та найпотужнішою армією світу?.

І хто в Європі готовий взяти на себе лідерство у протистоянні з американськими "заклятими друзями"?.

Навіщо Трампу Гренландія?.

Вже майже не залишилося сумніву – нинішній дипломатичний шторм навколо Гренландії жодним чином не варто сприймати просто як ексцентричну примху чинної адміністрації Білого дому.

Натомість маємо справу з черговою, проте – найбільш агресивною, спробою реалізації давньої американської стратегії в Арктиці.

Ідея приєднання найбільшого острова планети до системи оборони США сягає ще 1860-х років, коли держсекретар Вільям Сьюард, архітектор купівлі Аляски, розглядав Гренландію як необхідний елемент домінування у Північній Атлантиці.

Найбільш предметну спробу реалізувати цей геостратегічний імператив здійснив Гаррі Трумен у 1946 році, запропонувавши Данії 100 мільйонів доларів золотом за передачу суверенітету над островом.

В умовах початку холодної війни Вашингтон розглядав Гренландію як непотоплюваний авіаносець, критично важливий для стримування Радянського Союзу, і логіка тих часів сьогодні дзеркально відображається у риториці про "абсолютну необхідність" для національної безпеки.

Отримавши у минулому столітті відмову на пропозицію купівлі, Сполучені Штати на десятиліття задовольнилися компромісним варіантом – розбудовою військової інфраструктури, зокрема ключової авіабази Туле, в рамках двосторонніх угод з Копенгагеном.

Проте повернення питання про зміну статусу острова на порядок денний у 2019 році, під час першої каденції Дональда Трампа, а згодом і жорсткий ультиматум 2026 року, свідчать про фундаментальну зміну підходів Вашингтона.

Якщо раніше американська присутність гарантувалася партнерськими угодами, то нині, в епоху загострення конкуренції за арктичні ресурси та логістичні шляхи, Білий дім більше не вважає "м’яку силу" достатнім запобіжником проти китайської та російської експансії, фактично поширюючи принципи "доктрини Донро" на Арктичний регіон.

Європейські війська на захист Гренландії.

На тлі посилення риторики Вашингтона щодо необхідності встановлення контролю над Гренландією європейські союзники перейшли до фази активних, хоча й переважно символічних дій у регіоні.

Якщо аргументація Білого дому будується на загрозі перехоплення ініціативи в Арктиці Росією та Китаєм, то європейські столиці у відповідь ініціювали розгортання військових контингентів.

Тим самим намагаючись продемонструвати здатність НАТО самостійно гарантувати безпеку "Високої Півночі" без порушення суверенітету Данії.

Практична реалізація цієї стратегії вилилася в операцію під назвою Arctic Endurance.

В адміністративному центрі Гренландії, Нууку, вже зафіксовано прибуття військових підрозділів з Франції, Німеччини, Швеції, Норвегії та Великої Британії.

Хоча чисельність контингенту залишається незначною – наприклад, французька група налічує 15 військовослужбовців, а німецька місія обмежена прибуттям транспортного літака A400M з 13 солдатами на короткий термін – політичний сигнал цієї місії є безпрецедентним.

За словами французького спецпосланця Олів’є Пуавр д'Арвора, метою навчань є демонстрація присутності Альянсу безпосередньо Сполученим Штатам.

Це своєрідна спроба задовольнити безпекові вимоги Трампа, який погрожував діяти в односторонньому порядку, якщо європейці не зможуть стримати "зростаючу агресію" з боку Москви та Пекіна.

Дипломатична складова конфлікту характеризується гострою полемікою між Копенгагеном, Нууком та Вашингтоном.

Данські урядовці на чолі з прем'єр-міністром Метте Фредеріксен та міністром оборони Троельсом Лундом Поульсеном погодили з гренландським урядом посилення військової присутності, плануючи перехід до ротаційної, а згодом і постійної моделі базування сил союзників.

Водночас політичне керівництво Гренландії категорично відкидає ідею переходу під юрисдикцію США, наголошуючи на своїй ідентичності та виборі на користь Данії в умовах поточної геополітичної кризи.

Так сам міністр закордонних справ Данії Ларс Льокке Расмуссен під час переговорів з американськими високопосадовцями, включаючи віцепрезидента Джей Ді Венса, чітко окреслив червоні лінії, заявивши, що у 2026 році торгівля людьми та територіями є неприйнятною, попри наявність спільних безпекових занепокоєнь.

Розкол у Європі.

Ситуація також виявила глибокі розбіжності всередині самого Північноатлантичного альянсу щодо методів реагування.

З одного боку, Велика Британія та країни-лідери ЄС – в першу чергу Франція та Німеччина.

А також інші нордичні країни, для яких погрози на адресу Данії є й особистою загрозою.

Ці країни активно підтримують розгортання військ, розробляючи плани щодо залучення кораблів та авіації – нібито для заспокоєння побоювань Трампа.

Натомість інші члени НАТО висловлюють застереження такій політиці.

В тому числі – побоюючись за свої відносини із США.

Зокрема, від участі у гренландській місії відмовилася Польща.

Щоправда, досить дивно обґрунтувавши цей крок.

За словами прем'єра Дональда Туска, будь-яка спроба силового втручання США на території члена Альянсу стане "політичною катастрофою" та кінцем звичної системи безпеки.

У Вашингтоні ще не відреагували на такий крок європейців.

Зрештою, там завжди були впевнені у своїй здатності нав'язати Європі своє рішення.

Так, навіть за нинішнього американського президента складно уявити військовий конфлікт між США та їхніми європейськими союзниками.

Проте у Білому домі чудово знають, наскільки ці союзники зараз залежні від Штатів у питанні протидії Росії та підтримки України.

А тому США можуть дозволити собі вдавати, що ці дії ніяк не здатні змінити їхні плани.

А на додачу – нарощування військової присутності НАТО в Арктиці викликало прогнозовану негативну реакцію з боку Росії, яка отримала можливість звинуватити Альянс у використанні "фальшивих приводів" для мілітаризації регіону.

Якщо у Кремля заявлять про плани аналогічно посилити свою військову присутність в Арктиці, це стане скоріш аргументом на користь США.

Повернення британського лідерства.

Фінальний результат "протистояння нервів" часто залежить від сили волі та лідерства сторін.

З американського боку все зрозуміло.

Дональд Трамп демонструє готовність стояти до кінця, вимагаючи відмови Данії від Гренландії.

Як він сам казав, набагато простіше буде мати "якусь угоду", але успіх Венесуели як привид літає поза спинами дипломатів і нагадує, що будь-який сценарій зараз на столі.

А отже, впертість американців тепер підкріплюється і силою їхньої зброї.

Та чи є у європейських лідерів така ж впертість до кінця наполягати на своєму?.

Значною мірою це залежатиме від лідерів європейської коаліції – точніше, від тих, кого ми можемо до них записати.

Це не НАТО – адже тут США явно не вписуються як агресор.

Це не ЄС – офіційно Брюссель не бере в цьому участі.

Це окремі європейські політики, які мають достатньо сміливості та готовності робити хоча б щось, аби зупинити розвал одного з кращих союзів сучасності.

Проте не виключено, що справжнім лідером "захисту Гренландії" доведеться стати Британії.

Бо готовність готовністю, а справді повноцінні кроки потребують часу, грошей і рішучості – а це все ми поки бачимо лише з боку Лондона.

Адже у разі реальної загрози саме британський контингент буде основною силою, яка візьме удар на себе.

Однак з огляду на достатньо врівноважену риторику Лондона, його рішучість виглядає здебільшого як підтримуючий елемент – основна надія досі на славнозвісні "особливі відносини" двох столиць по обидва боки Атлантики.

Саме вони рятували їх у найскладніші моменти, і зараз британський прем'єр Кір Стармер вважає, що врятують знову.

Сюди ще варто додати особистий фактор – майже вся західна преса і оглядачі переконані, що Стармер належить до тих небагатьох західних лідерів, яких Трамп не просто терпить, але й поважає.

Саме тому, демонструючи рішучість, Лондон залишає переговори та дипломатію ключовим наративом та надією для себе та для всього Заходу.

Автор: Олександр Краєв,.

експерт Ради зовнішньої політики "Українська призма".