Чи готова Оля Полякова стати бабусею? Інтерв’ю про весілля доньки, зятя та новий етап життя

В інтерв’ю, яке вийшло максимально щирим, Оля говорить про те, як з роками змінилося її ставлення до себе, чому вона більше не реагує на критику, як сприймає конкуренцію з молодими артистами та чому зовсім не боїться майбутнього статусу бабусі.

У великій розмові артистка говорить про те, як нарешті навчилася не знецінювати свої досягнення, цінувати внутрішню свободу й отримувати задоволення від кожного етапу життя. Навіть якщо цей етап — дорослі діти, зять із США і нова роль у сім’ї.

— Олю, ви завжди маєте впевнений вигляд. Як змінилося ваше ставлення до власного віку та зовнішності за останні роки? Чи є речі, які ви зараз цінуєте в собі більше, ніж, наприклад, 10-20 років тому?

Моє сприйняття себе змінилося. Мені завжди робили компліменти, що я красива, але мене можна було переконати в протилежному однією фразою, дивним поглядом чи словом, яке я могла трактувати неправильно. Я могла сумніватися в собі. Сьогодні ніхто не може переконати мене ні в чому, що є в мене в голові, а це сталий образ себе. Я себе прийняла, полюбила, дуже себе поважаю за те, чого досягла. Я прийняла свої здобутки, навчилася їх оцінювати і не знецінювати.

Я полюбила своє відображення в дзеркалі. Не те щоб я раніше його не любила, але тепер я не просто собі подобаюсь — я дуже вдячна собі, Богу, Всесвіту за те, що я така, як є. І це прийняття дає усвідомлення та втілення любові до себе. Оце і є стан, коли ти в собі не сумніваєшся.

— Багато зірок після 40 відчувають тиск молодшого покоління. Ви відчуваєте цю конкуренцію? Як залишатися актуальною, коли індустрія постійно шукає нові обличчя?

Звісно, я бачу молодше покоління, цікавлюся, що і як вони роблять. Але чи відчуваю тиск? Ні. Я точно знаю, що моїй аудиторії потрібна саме я — така, яку вони полюбили. Я знаю, що вони мене люблять і чого від мене чекають.

Звичайно, кожен артист хоче розширювати свої горизонти, шукати нову публіку — і вікову, і географічну. Тому артисти шукають, винаходять, експериментують, аби знайти й розширити аудиторію. Але я точно знаю, що ніхто нікого не «підсиджує». Шоубізнес має бути різноманітним і широким — на будь-який смак. Глядача вистачить на всіх, кому є що йому запропонувати. 

— Вас часто критикують за відвертість образів. Як ви відрізняєте здорову провокацію від переходу меж? І чи є у вас взагалі ці межі?

Я вважаю, що межі встановлюють люди. У кожного вони свої, і це не може бути єдиним відображенням. Люди найчастіше хейтять те, чого самі хочуть, але не можуть собі дозволити. У цьому й сила провокації. Вона оголює бажання і водночас комплекси. Люди, які дозволяють собі, вільні у виборі та діях. Вони зайняті своїм життям і своїми планами. У них немає потреби коментувати чужі рішення або втручатися в чуже життя. А ті, хто живе поза свободою та самоприйняттям, ідуть в інтернет, щоб зливати незадоволеність передусім собою. Тому думка оточення не має значення. Наприклад, моя донька Маша це добре засвоїла. У її віці мати таку життєву позицію — це привілей. Якби в 20 я мала схоже ставлення до себе, багато чого досягла б раніше і прийшла б до внутрішнього спокою. 

— Маша побралася несподівано для багатьох. Як ви пережили момент, коли дізналися про це? 

Маша сказала мені, що виходить заміж, і запитала: «Як ти до цього ставишся?». Я відповіла: «Прекрасно. Іди, чому ні?». Вона ставиться до цього легко — і, здається, саме в цьому весь секрет.

Дуже багато жінок так сильно хочуть заміж, що ніби відштовхують саму можливість. А ті, хто ставиться до цього без драм, як Маша, — виходять заміж швидко і так само швидко погоджуються на якісь рішення. Думаю, що й надалі вона прийматиме рішення легко.

Я вважаю, що в житті потрібно ставитися до всього трохи легше. Тільки тому, що я надто серйозно сприймала багато речей, результат, який мене не влаштовував, так сильно мене ранив. Якби я з самого початку ставилася легше до певних питань, це не призводило б до таких травматичних наслідків. Тому її легке ставлення до життя — це дуже круто. Я навіть по-доброму їй заздрю.

— Розкажіть про ваші перші враження від зятя.

Розкішний хлопець — досвідчений, красивий і добрий. Для мене в чоловікові головна якість — доброта. Не маскулінність, уміння заробляти, успіх чи амбіції. Це все чудово, наявність мізків дуже важлива. Але якщо при цьому чоловік злий, то все інше не принесе радості. Тільки доброта дає від усього іншого справжнє щастя. Тому я ціную це і у своєму чоловікові. І видно, що Маша вибрала партнера саме так. Він дуже класний хлопець, радіє всьому й дуже вдячний.

Ми їздили разом відпочивати. Боже, він дякує за все! Йому страшенно сподобалася Україна. Він вражений стійкістю наших людей і тим, як ми тримаємося під час війни. Його захоплюють наші військові, наші жінки, кухня, природа. Він навіть пожартував: «Чому ви називаєте себе країною третього світу? Порівняно з вашим розвитком, ресторанами, сервісом і заправками — це Америка країна третього світу». 

— Після весілля Маші вас дедалі частіше жартома називають майбутньою бабусею. А як ви самі ставитеся до цього статусу — він вас лякає? Якою ви уявляєте себе в цій ролі — класичною турботливою бабцею чи сучасною гламурною grandma?

Перший час мене це, напевно, буде трохи бентежити. Так само, як і усвідомлення того, що в мене вже є дорослі діти. П’ять років я не могла прийняти сам факт: «У мене двоє дорослих дітей?». Я довго звикала до цього статусу. До статусу бабусі я навіть більше готова, ніж колись була готова до статусу мами дорослих дітей, тому що я навчилася ставитися до життя легше.

Статус бабусі точно не змусить мене сісти й в’язати шкарпетки, забути про себе, про свої радості й задоволення чи бути лише нянькою для онука. Це не про мене. Для ЗМІ, напевно, це буде просто нова приставка — «новоспечена бабуся Оля Полякова». А в житті нічого не зміниться. Я не перестану носити короткі спідниці й провокувати напівголими чи зовсім голими образами. Я вважаю, що потрібно отримувати задоволення від себе, доки в тебе є бажання це робити.

— У соцмережах ви написали, що тепер маєте «синочка». Як змінилися ваші відчуття, коли донька не просто подорослішала, а створила власну сім’ю?

Він називає мене «мамою», і це прикольно. Ми з цього сміємося. Він із задоволенням бере участь у зйомках відео, хлопець дуже артистичний, бо сам музикант. Він теж навчається у Берклі на менеджменті шоубізнесу. Це вже зовсім інший рівень. І це дуже допоможе Маші в просуванні. Він директор групи, в якій вона фронтвумен. Маша пише музику, вірші й тексти, робить аранжування. Він займається пошуком фестивалів, виступів і можливостей. Думаю, що в колаборації у них є майбутнє.

— Чи був у вас внутрішній момент відпускання, коли ви зрозуміли, що Маша вже самостійна доросла жінка? Чи легко вам було прийняти той факт, що її життя тепер проходить за океаном?

Маша все життя мріяла вступити до Берклі — це була її дитяча мрія. Їй завжди подобалася Америка, на відміну від мене. Єдине, що Бостон — дуже холодне місто: взимку там до –30. Вона забрала всі мої шуби, а чоловік подарував Едену замшевий пуховик від Yves Saint Laurent. Хлопчик радий, хоча він і сам не з бідної родини.

У його батька — другий за величиною лейбл звукозапису у США. І при цьому він дуже здивований рівнем життя в Україні, саме серед звичайних людей. За багатьма параметрами українці живуть краще, ніж американці. Я не маю на увазі середній клас, говорю про простих людей. В Америці вони часто не мають власного дому й живуть дуже скромно, мають борги та вимушені оплачувати великі рахунки. А в Україні люди зазвичай мають будинок або квартиру, город, якісь заощадження та досить незалежні. 

— Яку головну життєву цінність ви хотіли б, щоб Маша пронесла у своєму шлюбі? Незалежно від країни, обставин і статусів. 

Головний секрет моєї сім’ї — це стабільність і безпека. Я не чекаю підступу, і для жінки це дуже важливо — мати відчуття дому, знати, що ти завжди можеш сховатись від будь-яких зовнішніх негараздів, що тебе вдома чекають і приймуть у будь-якому стані. Так само відчувають і мої діти — вони мають відчуття дому. Мені здається, що це найбільший успіх, коли діти знають, що в них є дім, де їх завжди приймуть, де їх не осудять і не позбавлять можливості бути вдома. Захищеність для дівчат дуже важлива. Для жінки важливі безпечність і прийняття. Якщо це є в родині — це велика цінність. І саме це може тримати на плаву роками.

— Ви з Вадимом разом уже понад 20 років. Яка головна таємниця вашого шлюбу? І що зараз, після стількох років, може вас у ньому здивувати чи зачарувати заново?

Якось так вийшло. Хоча, якщо згадати, яким він був раніше, коли ми познайомилися, йому було сорок. Він був молодшим, ніж я зараз, завжди любив компанію, збирав навколо себе людей, вів їх за собою — усе те саме, що зараз роблю я. Тому сказати, що він не любив бути в центрі уваги, — неправда. Любив. Але з віком він теж змінюється, став спокійнішим. Йому подобається нинішній спосіб життя, дім, його «фортеця», і він її оберігає. Тому я не думаю, що він відчуває себе обмеженим у чомусь. 

— Ви не приховуєте, що любите розкіш і дорогі речі. Чи були моменти, коли заради грошей ви робили те, чого насправді не хотіли?

На жаль, мені ще ніхто не пропонував настільки великі гроші, щоб я робила те, чого не хочу. Тому відповісти на це запитання не можу. Ось коли запропонують, тоді й скажу, відмовилася я чи ні. (Сміється) 

— Ви вже досягли неймовірних висот у кар’єрі. Що ви бачите як наступний виклик для себе? Які проєкти чи мрії ще хочете реалізувати?

Насправді я ще не реалізувала до кінця свої потенціали, плани й мрії. В голові їх набагато більше, і так було завжди. Взагалі мій девіз простий: «Мрійте про неможливе, щоб досягнути багато». Тому мої мрії набагато масштабніші, ніж те, чого я вже досягла. Хоча я не можу заперечувати, що досягла багато, і сьогодні я це приймаю й вчуся оцінювати. Багато років я не усвідомлювала свого рівня і масштабу. Мені здавалося, що я чогось досягла, і одразу це знецінювала. Здавалося, що це «нічого», а попереду десь чекає якесь неймовірне життя. Сьогодні я навчилася тримати баланс: приймати свої досягнення, заслуги, розуміти, яких зусиль вони мені коштували. Це не можна знецінювати. Але, звичайно, в мене є мрії, які я хочу втілити в життя, великі й масштабні. Коли це почне виходити, ви теж це побачите.

— Чи були моменти в житті, коли ви думали: «Все, треба щось кардинально міняти»? У кар’єрі, у стосунках, у собі. Що тоді вас зупинило або підштовхнуло до змін? 

Це відбувається просто зараз. Я відчуваю певну кризу усередині. Мені хочеться змін у всіх сферах життя. Я прийшла до моменту, коли думаю: «І що, це все? А далі?..»

Це дуже крутий стан, коли ти вже багато зробила, але в тебе ще багато чекає попереду. Я помічаю, як змінюється моє внутрішнє сприйняття. Мені хочеться відкинути усе зайве й рухатися вперед до великих цілей. Якщо раніше я чекала вдалого моменту, то сьогодні готова йти далі й щоразу відкривати себе по-новому. І цей шлях до самопізнання мене надихає. 

— Ви активно працюєте над своєю зовнішністю — спорт, догляд, можливо, естетичні процедури. Як ви для себе визначаєте межу, коли достатньо? Де закінчується турбота про себе і починається залежність від ідеального образу?

Я поки нічого не робила з обличчям. Я навіть не користуюся ін’єкціями гіалуронової кислоти — не додаю об’єми, не доповнюю те, чим захоплюються багато жінок.

Я дбаю про власне здоров’я: займаюсь спортом, п’ю багато води, роблю апаратні та підтримувальні процедури, які працюють на якість шкіри й тонус, а не на зміну рис або пропорцій обличчя. Я не колю губи й не коригую зовнішність. Але я не виключаю, що в 55 років можу звернутися до пластичної хірургії. Я впевнена, що зроблю підтяжку, бо ми всі змінюємося. І добре, що естетична медицина, особливо апаратна, сьогодні дає великий вибір. У моєму віці багато хто вже робить блефаропластику чи ендоскопічні ліфтинги. Поки що, крім апаратних процедур, я нічого не робила. І я вдячна собі за це. Я тримаю себе у формі, у мене немає зайвої ваги, я стежу за харчуванням і рухом. Це дисципліна.

— Війна змінила всіх нас. Що вона змінила особисто у вас? У пріоритетах, відчутті щастя, розумінні того, що насправді важливо.

Ця війна дуже змінила сприйняття життя, себе в ньому, і постійно змінює систему цінностей. Коли все почалося, було відчуття хаосу. Світ різко звузився до сім’ї, ти рятуєш дітей, майно, життя, кудись біжиш — і все інше просто перестає існувати для тебе. Тоді здавалося, що головне — це сім'я, близькі люди. І це правда. Але з часом приходять інші трансформації. Ти розумієш, як легко можна втратити все, що мав, і як легко можеш втратити життя. В якийсь момент розумієш, що серед цього хаосу головне — не втратити себе. Зберегти свою внутрішню опору, яка дасть можливість витримати будь-які випробування.

Тепер, коли минуло більше часу, я бачу, що ця внутрішня опора — це не героїзм і не сила в прямому розумінні. Це здатність відчувати, переживати, бути чесною з собою. Війна показує, що життя складається з того, що ти носиш усередині, а не з того, що маєш зовні. Можливо, найважливіше — не втратити здатність мріяти, радіти і бути живою. Навіть у найтемніші моменти. Бо саме це дозволяє залишитися собою і продовжити рухатися далі.

— І наостанок: якщо одного дня Маша прийде до вас із новиною, що скоро ви станете бабусею — якою буде ваша перша реакція?

 Я тільки порадію за неї. Якщо одного дня вона захоче народити дитину, змінити плани чи поїхати жити в трейлері — це буде її вибір. Я не буду його ні коментувати, ні критикувати. Я вважаю, що дитина їй зараз не потрібна. Вона — студентка в чужій країні, без власного житла і доходу, тож зараз не той етап життя. Голова на плечах, контрацепція і чітке відчуття свого призначення та майбутнього — точно не про народження дітей у двадцять років.