Повернення Гоббса. Чому світ знову в режимі «війни проти всіх»?

Коли я навчався на факультеті історії та політології в Бар-Іланському університеті (Ізраїль), одним із перших мислителів Нового часу, доробок яких ми проходили, був Томас Гоббс. Його теза проста й неприємна. Природний стан — «війна всіх проти всіх», бо люди (а в ширшому сенсі й колективи) швидко повертаються до інстинкту виживання, страху та сили.

Вихід, який запропонував Гоббс, теж прагматичний: суспільний договір і суверенітет. Ми віддаємо частину свободи «Левіафану», тобто державі, щоб вона стримувала нас від взаємного знищення — у межах однієї політичної спільноти.

І я дуже добре пам’ятаю питання моєї професорки, доктора Хільди Ніссімі: «А де, по-вашому, цей природний стан досі працює майже без обмежень?». Відповідь була майже очевидна. У міжнародних відносинах. Бо над державами немає одного «Левіафана», який може змусити всіх дотримуватися правил. Є договори, інституції, суди — але немає єдиного примусу, який гарантовано працює проти сильного.

Міжнародне право існує — але не як «гальма», а як «декорація»

Так, у ХХ столітті міжнародна система стала більш «цивілізованою»: дипломатія, торгівля, інституції, правові рамки. Але ключова реальність не змінилася. Щойно на кону опиняється безпека та інтереси великих гравців — усе вирішують сила, ресурси, технології та політична воля.

Тому те, що ми спостерігаємо сьогодні, я би описав так. Це не народження нового світу, а завершення старого циклу і повернення до моделі, яка вже колись була актуальна. Якщо хочете зрозуміти логіку наступних десятиліть, погугліть поняття «Віденський концерт» або «Концерт Європи».

Що таке «Віденський концерт» і чому він важливий

Після наполеонівських війн Європа була виснажена. У 1814–1815 роках великі держави зібралися на Віденський конгрес і сформували систему, де ключові гравці узгоджували правила гри, сфери впливу та механізми стримування. Була зрозуміла мета: не допустити великої загальноєвропейської війни.

Важливе уточнення. Це не був «вічний мир» (тут знову референс в історію, але вже на Вестфальську систему 1646–1814 років). У XIX столітті війни були. Тут вам і Кримська, і війни за об’єднання Італії та Німеччини, і Франко-прусська тощо. Але сама ідея «концерту» працювала як рамка.

Великі держави намагалися не доводити конфлікти до тотального вибуху системи. У результаті Європа прожила майже століття без «великої війни» масштабу 1914-го — аж поки людина на ім’я Гаврило Принцип не зробив свій постріл в ерцгерцога Франца Фердінанда у Сараєві, який спричинив ланцюгову реакцію. І ми знаємо, чим це закінчилося.

Примітка редакції. Звісно, ситуацію «підігріли» для цього інциденту й торговельні війни між Австро-Угорщиною та Сербією. Коротше, автор правий, просто система з часом розлізлась по швах.

Мій ключовий висновок тут простий. Порядок часто тримається не на «ідеальній справедливості», а на балансі сил і домовленостях центрів сили. Це може звучати цинічно, але історично працювало довше, ніж красиві декларації без примусу.

Третя світова вже почалася — але це не обов’язково постапокаліпсис

Багато хто каже, що ми входимо в епоху постійних війн. Лунають терміни «ресурсні війни», «Третя світова». Я би сказав інакше: елементи великої війни вже присутні, але це не означає безперервний апокаліпсис.

Радше ми входимо в період турбулентності, після якого великі гравці спробують зібрати нову «угоду про порядок». І я підозрюю, що це буде такий собі «Концерт 2.0» — тільки диригентом буде вже не канцлер Меттерніх у Відні, а хтось у Вашингтоні (або система центрів сили навколо США).

Трамп як симптом і каталізатор: «перекинути шахівницю»

А тепер і про Трампа. Моє ставлення до нього як до політика неоднозначне. Але якщо холодно подивитися на процес, то його стиль — це перевернути стіл, розсипати фігури і змусити всіх грати за новими правилами. Його риторика й жести (включно з ідеями більш жорсткої «доктрини Монро», тиском на сусідів, розмовами про стратегічні території та артерії) — це також сигнал, що епоха, де Захід жив ілюзією автоматичних правил, закінчилась.

І тут у мене є доволі саркастичне, але щире спостереження. Частина європейських столиць раптом згадали, що «параграфи» не воюють. Що резолюції не зупиняють ракети, а безпека — не моральна декларація, а армія, виробництво, технології, кордони й готовність платити за все це.

Новий розділ: після Pax Americana — «доктрина Монро на максималках» і Fortress North America

Так, це не буде Pax Americana у тому значенні, до якого ми звикли. Але це може бути західна цивілізація під керівництвом США та їхніх союзників із певною стабільністю всередині західного світу. І з набагато жорсткішим зовнішнім контуром. Іншими словами, «доктрина Монро на максималках».

Питання в тому, яку роль у цьому всьому займе Європа. Є непопулярна думка, що своїми витівками Трамп може будувати логіку Fortress North America: фокус на власний континент і критичні артерії, менше емоційних інвестицій у Європу.

Символічно, що в публічному полі він (у різний час) підігрівав теми про Канаду як «51-й штат». Заявляв про потребу США «мати» Гренландію з міркувань безпеки і говорив про можливість вимагати повернення контролю над Панамським каналом. Це не просто епатаж. Це маркери геополітичного мислення, де простір, артерії, ресурси і контроль знову виходять на перший план.

Навіть більше, події буквально останніх днів демонструють, наскільки радикально може «розширюватися» тлумачення американської ролі у Західній півкулі. Не лише Reuters та інші видання повідомили про американську військову операцію у Венесуелі, а й пролунали заяви про фактичне зовнішнє управління країною після захоплення Мадуро. Якщо це так, то «Монро на максималках» — уже не метафора, а практична політика.

Ще один делікатний (і дуже токсичний для дискусій) аспект — імміграція як інструмент цивілізаційної політики. Негативне ставлення до нинішньої міграційної моделі може еволюціонувати в політику, яка де-факто надаватиме пріоритет «культурно близьким» потокам.

Ми вже чули формулювання з боку Дж. Д. Венса про Америку як «християнську націю». І я не здивуюся, якщо США спробують використати можливе ослаблення Європи як шанс «переманити» мільйони працездатних і лояльних людей. Не тому, що це красиво, а тому що держави в такій логіці мислять категоріями демографії, кадрів і стійкості системи.

Тут, власне, і головне питання: Європа буде суб’єктом чи об’єктом у цьому новому «концерті»?

Європа має шанс «подорослішати». Або шанс зламатися

В ідеальному сценарії цей шок може бути терапевтичним. Європа почне відновлювати армії, інвестувати в оборонну промисловість, брати суверенітет у власні руки. Вже без сподівання, що зараз прилетить чарівник на вертольоті Apache з лого Air Force і все вирішить.

Подивіться на Польщу. Ставка на оборону, закупівлі, швидке нарощування спроможностей. Подивіться на Ізраїль, але спробуйте зробити це без модної оптики прогресивного деколонізаційного постмодернізму та «деконструкції», яка спрощує складні війни до коміксу про «вічно винний Захід».

За поганого сценарію Європа може, навпаки, впасти в параліч. Образитися на США, піти в самозаспокоєння «моральною самодостатністю», а потім — що найгірше — шукати собі нову «парасольку безпеки» деінде. Умовно кажучи, під крилом у Китаю. Або в того, хто сам є джерелом загрози.

Сигнал для диктаторів

Є ще одна деталь, яка мені (так, особисто) подобається. Коли правила стають дедалі більш жорсткими — диктатори в палацах раптом згадують, що їхня влада не вічна. І якщо цей ефект бодай трохи охолодить голови Лукашенка й подібних персонажів — це вже непогано.

Гантінґтон знову переграє Фукуяму

Є автор, якого, здається, час перечитати багатьом. Звісно, це Семюель Гантінґтон. «Кінець історії» Фукуями так і не настав. Навпаки, ми бачимо «Зіткнення цивілізацій 2.0». Питання не в тому, чи є конфлікти. Питання в тому, де пройдуть межі блоків, які цінності та інтереси стануть «несумісними», і хто візьме на себе роль центрів сили в новому «концерті». Те, що ми бачимо на старті 2026 року — лише початок.

Кілька побажань — без ілюзій, але з надією

Народу Венесуели — подивитися на досвід сусідів і повернути свою країну до життя.

Народу Ірану — позбутися режиму, який тримає країну в заручниках, і почати відновлення.

Курдам, друзам, алавітам, християнам Близького Сходу — безпеки й реального суверенітету.

А моїм країнам:

Народу Ізраїлю — остаточно зламати військову інфраструктуру ворогів і повернути відчуття безпеки.

Народу України — перемогти окупантів: і зовнішніх, і внутрішніх.

Народу Канади — прокинутися від політичної сплячки й нарешті взяти свою долю у власні руки.

Примітка редакції. Хіба хтось скаже, що одне із цим побажань заважає іншим?