Рецензія на фільм “28 років по тому: Храм кісток” / 28 Years Later: The Bone Temple

15 січня в кіно стартували покази постапокаліптичних жахів “28 років по тому: Храм кісток” — продовження торішнього “28 років по тому”. Обидві стрічки фільмувалися паралельно за сценарієм Алекса Ґарленда, і якщо режисером попередника виступив батько-засновник франшизи Денні Бойл, то за поточний проєкт відповідає Ніа ДаКоста, досвід якої в Marvel позитивним не назвеш. “Храм кісток” задумувався як друга частина трилогії з подальшим поверненням зірки оригінальних “28 днів по тому” (2002) Кілліана Мерфі. Куди рухають серію творці і як це виглядає на екрані — виклали в нашій рецензії.

“28 років по тому: Храм кісток” / 28 Years Later: The Bone Temple

Жанр постапокаліптичний зомбі-горор
Режисерка Ніа ДаКоста
У ролях Рейф Файнз, Алфі Вільямс, Джек О’Коннел, Емма Лейрд, Ерін Мей Келліман,
Прем’єра кінотеатри
Рік випуску 2025
Сайт IMDb

Як ми пам’ятаємо з попередньої частини, малий Спайк втратив матір та приєднався до банди “Джиммі” — гнилозубих гопників у спортивних костюмах та білих перуках на чолі зі збожеволілим Джиммі Крісталом. Вони сіють хаос, біль та страждання, ніби їх і без того мало у Великій Британії.

Тим часом вимазаний йодом доктор Ієн Келсон продовжує зводити свій Храм кісток, але разом з тим, скажемо так, знаходить можливість познайомитися ближче з альфа-зараженим Самсоном — вправним адептом фаталіті від Саб-Зіро. Звісно, в якийсь момент доля зведе релігійних фанатиків-сатаністів та науковця-гуманіста, що призведе до фатальних наслідків.

Якщо хтось переймався, що після повстання з мертвих зухвалої зомбі-франшизи Денні Бойла режисерка Ніа ДаКоста усе зіпсує, мчимо запевнити, що це не так. Щобільше, десь у неї вийшло навіть краще, ніж у самого Бойла торік. Більше ніяких історій дорослішання на тлі постапокаліпсису, якщо раптом вам було мало Карла в “Ходячих мерцях”. Центральна арка сюжету, що актуальна радше для підлітків, але існувала всередині суцільно дорослого і похмурого фільму, тепер відійшла на задній план.

Натомість замість юного персонажа Алфі Вільямса на авансцену виходять дві абсолютні протилежності — Джиммі Крістал у виконанні Джека О’Коннела та файнзівський Келсон, і за цими хлопцями спостерігати куди цікавіше, ніж за переляканим хлоп’ям, котрого обставини змушують наважитися на чоловічі вчинки. Файнз — взагалі найкраще, що траплялося з цієї зомбі-серією з часів оригіналу. У своїй сутності зустріч цих двох — в найпростішому тлумаченні — божевілля одного на противагу збереженню, наскільки це можливо, здорового глузду іншого. Але насправді це ніщо інше як битва ідеологічного рівня, конфлікт світоглядів, суперечка способів життя (виживання?).

На початках, втім, ніщо не натякало на гарне кіно. Перша половина хронометражу переважно віддана банді “Джиммі” та, відповідно, рясніє безжальною жорстокістю й нещадними тортурами. “Якщо вам в задоволення подивитися на великому екрані на те, як з когось живцем здирають шкіру, то це ваше кіно” — ось такий висновок можна зробити з огляду на цей відрізок.

Психопат Крістал та більшість його послідовників — це чисте, незамутнене моральними орієнтирами зло, породжене дитячими спогадами, травмами та викривленим світосприйняттям. Ці молоді люди, а точніше — нелюди, дорослішали й формувалися у світі, який стрімко котився у прірву. Що, власне, і призвело до створеного ними релігійного культу (адже віра у диявола — теж віра), міць якого підживлюється порожнім популізмом.

Але ніщо не є виправданням для недолюдків — той же Спайк, який вже народився серед руїн, не втратив здатності розпізнавати що таке добре, а що — погано. При всіх тих потрясіннях, які він пережив нещодавно.

Протиставляється цим покидькам Ієн Келсон, який вірить не у релігійні казки (що, однак, не заважає йому символічно назвати альфа-зомбі старозавітним Самсоном чи порівняти себе з міфічним Андроклом), а в силу науки. Принаймні, силу чудодійного морфію, що стане солодкою втіхою, рятівним перепочинком в умовах тотальної безвиході. Хоча навіть тоді персонаж Файнза не втрачає надію на зцілення людства — пряме і метафоричне. Бо він і сам є тим осередком гуманізму і людяності, без яких повернутися до цивілізації неможливо.

Нехай тутешня команда кіноробів не претендує на формалістську вишуканість Денні Бойла, але свою справу знає — з технічного боку поскаржитися нема на що. Хіба що ми отримали менше смиканої камери та різкого монтажу, що притаманні бойлівським екшн-сценам. Бо й самого екшену тут не так щоб багато.

“Храм кісток” починався як безглузда різанина заради різанини, розбавлена подекуди сміховинними “стосунками” лікаря Келсона з альфою. Але у підсумку творці подарували нам осмислену, змістовну історію, що містить справжній рок-концерт від зомбі-постапокаліптики. Мабуть, чогось подібного раніше і не вистачало цій франшизі. Тепер час для твого камбеку, Джиме.