68 днів у норі. 26-річний Герой України Владислав Стоцький про пекло за життя, окопного Бога і полон Москви

"Я запальний хлопець – стовідсотковий холерик", – жартує 26-річний боєць батальйону "Свобода" Владислав Стоцький у відповідь на запитання УП, чому він обрав позивний "Вогонь".

На камуфляжному кітелі Вогню – орден "Золота Зірка".

Президент присвоїв йому звання Героя України 26 лютого 2025 року – за оборону позицій на Сіверському напрямку в оточенні росіян упродовж 68 днів.

На руці Владислава зелений браслет із чотирма символами: серце – любов, знак ділення – гріх, хрестик – Бог, знак питання – думки.

Браслет має свою історію.

Напередодні виходу на позицію в Спірному, 10 липня 2024-го, Вогонь поїхав у Слов'янськ.

Дорогою побачив вивіску "Обід для ЗСУ – безкоштовно" і зупинився.

"До мене підійшов капелан, запросив поїсти і поспілкуватися.

Я вже доїдав, як священник поцікавився, чи вірю в Бога.

Я сказав, що не підтверджую і не заперечую – тоді не був віруючим.

Думав, який Бог? Ми ж від мавп (усміхається).

Капелан запитав: "Що тобі дати: молитовник чи браслет?".

Я відповів: "Нащо мені та книжка? Давай браслет".

Він віддав мені свій", – пригадує Вогонь.

Владислав надягнув браслет на руку і повернувся в пункт дислокації свого підрозділу.

А в ніч на 11 липня разом із побратимами вирушив займати позицію в Спірному в Донецькій області.

Владислав Стоцький – один із лауреатів третьої щорічної премії "УП 100".

Всі фото в матеріалі з особистого архіву Владислава Стоцького.

На той момент у Вогню майже не було бойового досвіду – він лише місяць обороняв Малу Рогань на Харківщині на початку повномасштабки.

Тоді він ще був курсантом Національної академії НГУ.

Після випуску навесні 2023 року долучився до бригади "Рубіж".

Очолив роту в одному з батальйонів.

Через конфлікт із командиром Владислава перевели служити "МПЗшником" у зенітно-ракетному артилерійському дивізіоні.

"Мені там не подобалося, бо готував себе до боїв.

Прийшов до кадровика і кажу: "Хочу воювати, що робити?".

Він відповів: "Якщо воювати, це в "Свободу".

Я погодився.

Став взводним.

Але командир моєї тодішньої роти, Танкіст, одразу сказав: "Тебе ніхто командувати не поставить.

Треба йти з хлопцями на позицію, заслуговувати авторитет".

Я відповів: "Немає питань".

Владислав Стоцький розповідає "Українській правді", як завойовував авторитет побратимів в оточенні ворога, чому повірив у Бога в Спірному на Донеччині, як приймав оборону самотужки і вбив "батальйон росіян", а також, коли дізнався про присвоєння звання Героя України.

Далі – його пряма мова.

Позиція "Адольф".

В ніч на 11 липня 2024-го разом із трьома побратимами в антидронових плащах вийшли на позицію "Адольф" у Спірному.

Треба було йти півтора кілометра пішки.

Перед виходом побратим мене попередив: "Владос, ситуація – срака повна, на нашому напрямку почали працювати російські крепкі дронщики з бригади "Судний день".

Групи перед вами йшли – всі 200 і 300.

Дійдете ви, чи ні – не знаю".

Ми дійшли і почалося пекло.

Росіяни активно наступали.

Ми опинилися в тактичному оточенні.

Спочатку нас було четверо – Джойстик і Повар з К-2, Історик і я зі "Свободи".

Першими трьохсотнулися Повар і дядя Саша (Історик – УП).

Через тиждень на позиції їх "хлопнув" дрон зі скидом.

Джойстик вивіз їх на квадроциклі.

Коли повернувся, ми залишилися вдвох.

Наступного дня росіяни скинули на нас "хімку" (хімічний боєприпас – УП).

Тоді ж до нас прийшло поповнення – боєць із позивним "Кеня".

Специфічний чувак.

Не знаю, чому він служить у "Свободі", коли мав би в РДК (усміхається).

Він росіянин із Петербурга.

Працював патологоанатомом.

Сидів у тюрмі – бандит конкретний.

Через кілька днів після того, як Кеня до нас дійшов, росіяни просочилися в посадку біля нашої позиції "Адольф" і відрізали нам логістику.

Ми трималися.

Почалися маленькі штурми – 10–14 росіян на нас 3-х.

Це якраз був період Шторм-Z.

Зеки штурмували нас, щоб звільнитися з тюрми і отримати якісь гроші.

Воїни вони слабкі, але навіть найслабший може натиснути на курок і застрелити, багато розуму не треба.

В один із таких штурмів ми з Джойстиком пішли відстрілюватися, а Кеню лишили за радіостанцією, щоб він комунікував із командуванням.

Коли росіяни чули, що куля свистить, падали на землю, а там уже наші дрони добивали їх.

Ми спитали в побратимів по радейці, чи все чисто.

Сказали: "Все чисто.

13 точно двохсоті, одного не бачимо, але швидше за все він трьохсотий і помирає десь.

Зараз спробуємо в нори біля вас поскидати гранати, якщо він десь там ховається, то точно буде 200.

Далі ми чекали наказів від командування.

Копали позицію, говорили, курили сигарети.

Словом, байдикували.

Минули день – два.

Ми копали траншею вперед.

Я втомився, виповз з тієї нори.

Курю цигарку, бачу – заходить Кеня.

В нього зазвичай рот не затикався.

Він весь час усіх підколював, щось розповідав.

А тут заходить – в нього фізіономії немає вобще.

Я запитав: "Кеня, що сталося?".

Він мовчав, узяв автомат і повільно вийшов.

Я повторив запитання.

"Рашист прийшов", – відповів Кеня.

Перепитав: "Хто прийшов?".

Я ще й не чув такого слова.

Ми на них ніколи "рашисти" не кажемо, вони – пі*ари.

Потім до мене "доїхало", хто прийшов.

Вибігаю з автоматом – стоїть чудовище.

Кажу: "Ти куди?".

А він мені: "В плен".

Кеня виносив мішки із землею з траншеї.

Почув крик: "Москва, Москва!".

В часи роботи патологоанатомом у нього була кликуха "Москва".

Він мені згодом розповідав: "Странно, мою кликуху старую кричат.

Но я никому не говорил, что я в прошлом – Москва".

Так Кеня зрозумів, що щось не так, пішов перевіряти.

Вони з росіянином розговорилися.

Виявилося, що цей дурачок з тієї групи, яка штурмувала нас 2 дні назад.

Він дивом вижив, бо сховався в норі від скидів.

Він 2 дні пив свою сечу.

Ми дали йому води.

Зав'язали руки, ноги.

Порозпитували про місця базування росіян.

Передали інформацію командуванню.

Джойстик відвіз його на квадрику на взводний опорний пункт К-2 "Пентагон".

Вогонь: Згодом до нас прийшли ще двоє бійців – Юра і Саня.

Воювали вже вп'ятьох.

Нас із двох сторін прикривали дронами "Свобода" і "К-2".

Ми щодня "чпекали" росіян дай Боже.

Потім почалася Курська операція – росіяни озвіріли.

Обстріли не припинялися.

Пі*ари знали, де наша позиція, не шкодували для нас нічого.

Танки, міномети, арта, дрони – все по нас "працювало".

Було таке пекло, що важко описати.

FPV розбирали все.

Всі окопи, які були висотою в 2 метри, зрівнялися з рівнем поля.

В наш бліндаж залітали дрони.

Вибухова хвиля по вухах "хлопає" дуже сильно.

Піднімається пилюка, рветься зв'язок, командування не розуміє, чи ти 200, чи ти 300.

З'ясувати, чи йдуть росіяни, неможливо.

Сидиш без зв'язку, визирнути не можеш, бо на тебе цілодобово чатують дрони.

В нас був РЕБ.

Спочатку він "гасив" FPV, але росіяни дуже швидко їх перепрошивали і розносили все в пух і прах.

Командування казало: "Відкопуйтеся".

Але щойно починаєш копати, до тебе підлітає дрон і атакує.

Копати під обстрілами – не варіант.

Не копати – теж не варіант, бо просто задихнешся під завалами.

Води майже немає, продукти практично закінчилися.

А пити хотілося страшно – літо, спека, робота.

Засобів РЕБ немає.

Втекти – не втечеш, бо тебе дожене FPV в полі і вб'є.

Як вести оборону? Яка може бути надія взагалі?.

В один із останніх днів на "Адольфі" почався черговий штурм.

На мене вийшов командир і сказав: "Владос, треба вийти і зустріти їх (росіян – УП)".

Я відповів, що не можу, без варіантів узагалі.

А він мені: "Треба".

Ну, треба, то треба, це війна.

Вийшов з бліндажа.

Ситуація – срака.

Зліва відрізані, справа відрізані.

Росіяни лізуть.

Я починаю валити вогонь на пригнічення, щоб вони зупинилися.

Висаджую два магазини, спускаюся вниз у бліндаж.

За мною летить "Рапіра" – це ствольна артилерія, яка стріляє прямою наводкою.

Я забігаю в бліндаж.

Пишу командиру: "Отработав, що дальше?".

Він відповідає: "Плюс-плюс, все супер, але треба ще.

Виходьте і стріляйте поміж вильотами "Рапіри".

Я повертаюся до дядьків і запитую: "Хтось має бажання вмерти?".

Зараз це звучить жостко, а тоді була істерія.

Ми вийшли з одним із бійців, відстрілялися.

Відбили штурм.

Відтоді FPV з термобаром летіли не просто до нас на позицію, а прямо в наш бліндаж.

Обвалилися стіни, не було чим дихати – кожен приліт термобаричного боєприпасу рвав легені, вуха, ніс.

Нас тоді було четверо – зі "Свободи" залишився тільки я, троє з "К-2".

Терпіли, кричали.

Це була безвихідь.

Ми вийшли на зв'язок із командуванням: "Все, позиції немає.

Бліндаж завалиться, і ми всі будемо безвісти зниклими.

Немає тут що тримати".

Суміжникам дали наказ відійти, але треба було забрати з собою все важке озброєння – "Браунінг", кулемети, автоматичні гранатомети (АГС).

В руках це нереально винести, тому вночі вони забирали озброєння "Вампірами".

Коли настав день Х, я запитав у свого командира, чи виходжу з бійцями "К-2".

Він сказав: "Владос, ні, ти не йдеш з ними, ти переходиш на іншу позицію".

В принципі, я розумів це.

Мені скинули продукти.

Я забрав гранати, БК.

Заховався в маленькій норі, розкопав її, щоб міг там лежати.

Коротше, до зміни позиції прийняв оборону самотужки.

Позиція "Пінчер".

О 7 ранку 17 серпня 2024-го мені пишуть: "Владос, все нормально, збирайся і йди на "Пінчер" (позиція праворуч від "Адольфа").

Подумав, слава Богу.

Взяв із собою переносний роутер мобільного зв'язку, продукти.

В мене броня, каска, автомат, повний рюкзак із водою, продуктами, боєприпасами, особистими речами.

Приходжу до позиції запакований, кричу в рацію: "Пінчер, до вас Дід Мороз".

Заходжу туди, а там троє хлопців зі "Свободи": Саня "Хом'як", Рома "Рим" і Серьога "Лялька".

Мені стало набагато легше.

По-перше, це свої люди.

По-друге, в них було відносно спокійно, коли нас росіяни рвали і метали.

Я перший раз за три дні нормально поспав, поїв, попив.

Просто екстаз.

Я тоді вже був левом на досвіді.

Жартував: "Мужчини, я тут все знаю, щойно вбив батальйон росіян, все вам зараз покажу".

Тоді пі*ари йшли маленькими групами – щупали, де хто знаходиться.

Але досить швидко просунулися вперед.

Наша розвідка намагалася до нас прорватися, але зачистити півтора кілометра посадки – це нереально.

Там кожні 10–15 метрів нора.

В тій норі бліндаж, облаштована позиція, сидять росіяни.

Щоб вибити їх, треба дуже багато зусиль.

В нас стільки не було.

Логістика дуже страждала.

Наші дрони з їжею і водою не завжди долітали.

Одного разу я написав старшині, що треба скинути воду і консерву – гречана каша з м'ясом.

Скинув фотку, де видно, що в нас залишилося менше половини пляшки води на чотирьох чоловіків у спеку.

А він мені пише: "Сьогодні мінус, втратили останній борт".

Я до браслета, поклав палець на хрестик.

Кажу: "Господи, ми дуже пити хочемо.

Якщо можете, будь ласка, зробіть щось".

Що ви думаєте? Проходить пів години, мені дзвонить командир і каже, що зроблять доставку FPV-дронами.

Владислав Стоцький: На "Пінчері" я почав постійно казати: "Дякую за їжу".

Пацани не розуміли, поки в нас не залишилась лише одна банка сардини.

Закінчилося все тим, що 16 вересня росіяни пішли на нас великим штурмом.

Вони сіли на броню і поїхали колоною.

Ми о 6 ранку почули, що котиться гусля.

Передали по рації, що чуємо техніку.

Нам наказали готувати протитанкові засоби.

На "Пінчері" в нас було два маленькі протитанкові гранатомети (АТ), один РПГ-18.

Це все проти легкоброньованої техніки, точно не проти танків.

Ну, що? Харашо.

Я підготувався.

Виходжу з АТ, бачу за 15 метрів перед собою танк з антикумулятивними сітками.

Розгубився, бо не знав, куди мені вистрелити, щоб нашкодити йому.

Цілюся по ньому, нажимаю постріл, вилітає ракета, перелітає над його баштою і падає.

Беру другу АТшку, взяв нижче.

Хлоп – немає пострілу.

Кажу хлопцям: "Дайте мені щось".

Мені дають підствольний гранатомет (ГП).

Але що таке ГП проти танка? Цей засіб узагалі проти піхоти.

І я не влучив, далі бахнуло.

Танки проїхали.

Я не міг зрозуміти, де десант? Зайшов у нору, запитав у командира, що це таке? Він відповів, що ззаду їде броня.

Танки – це перша лінія, щоб ми на них усі боєприпаси витратили.

Ми почули, що броня наближається, вибух.

Командир повідомив: "Ми одну відпрацювали (з дрону – УП), висипається десант, будьте готові працювати".

Ми взяли зброю, магазини.

Вийшов Рома, почав стріляти.

Росіян було дуже багато.

Саня приєднався до Роми.

Пі*ари стріляють Ромі в каску.

Вона злетіла, але врятувала йому життя.

Саня моментально загинув.

Я затягнув Рому в нору.

Він каже: "Саня – 200, я – 300".

Я думав: що робити далі? Відштовхнути тіло Сашка, виповзти і стріляти в росіян? А якщо вони там чекають мене?.

Я просто над тілом Сані почав стріляти.

Кажу: "Пацани, вони вже не можуть зайти.

Вони можуть тільки кинути гранату".

І я чую щолчок.

Кричу: "Граната!".

Але в тій норі немає, куди сховатися.

Притулився до стіни, а граната до нас не котиться, бо Сашко лежить на вході.

Вона рветься під Сашком.

Я далі стріляю.

Знову граната, знову під Сашка, знову розрив.

Я стріляю далі.

Спинився тоді, коли росіяни вже не ходили і не кричали.

Наша артилерія і дрони по них працювали.

Вийшов на командування, запитав, що нам робити: "Саня – 200, Рома – 300".

Нас троє, тут уже немає що обороняти".

Нам сказали виходити вночі в антидронових плащах.

Ніхто не знав, чи зможемо вийти.

Росіяни бачили, біля яких позицій купа мертвих тіл, спалена броня.

Не треба бути дуже розумним, щоб прорахувати, що хтось може вийти вночі з цієї позиції.

Ми виходили кількома групами.

Тіло Сашка забрати не змогли.

Взяли лише його особисті речі, телефон.

Я розумів, що мені ще треба буде з його мамою говорити.

Ще вчора я з нею спілкувався по відеозв'язку, а сьогодні її сина вже немає….

Перед виходом я думав: як нам дійти, як пройти по полю і не нарватися на міну й FPV-дрон? Плащі маскують, але все одно нога, рука десь просвічуються.

Я дивлюся на свої коліна, а вони всі в крові Сашка, бо стріляв з нори біля його тіла.

Став на ті коліна, приклав палець до браслета і кажу: "Господи, я так багато просив: щоб нам прилетіла вода, згущонка, щоб ніч була спокійна.

Так багато просив.

Прошу у вас ще одне, будь ласка, виведіть нас звідси".

7 чоловік з 8 вийшли.

На жаль, Сашка не забрали.

Чи варто було в таких умовах утримувати позиції аж 68 днів? Не можу оцінювати з точки зору командування.

Завжди будуть питання до вищого військового керівництва.

Як говорить наш комбат, герої народжуються там, де протупили командири.

Під час боїв мені хотілося вийти чим поскоріше, бо я не бачив сенсу тримати оборону, де вже не було, що тримати.

Але, якщо всі підуть з позицій, то фронт посиплеться.

Зараз моя історія надихає людей боротися і не здаватися.

Позиція "Зірка".

Про присвоєння звання Героя України я дізнався після бою на позиції "Зірка", яка недалеко від "Пінчера".

На тій позиції було четверо українців включно зі мною і п'ятеро колумбійців.

Вони, до речі, нормальні рекси.

9 березня 2025-го о 6 ранку почався масований штурм, найбільший на Сіверському напрямку.

Мою позицію штурмувало 8 одиниць бронетехніки і понад 50 штурмовиків.

Задача в них була одна: взяти нашу позицію, бо їм це понад 2 роки не вдавалося.

Ніби навіть ордени обіцяли тим, хто візьме "Зірку".

Дев'ять годин стрілецького бою, перекидання гранатами, близький контакт.

Пі*ари були в гарній комплектації, вдарили і по нашій артилерії, і по наших танках – підбили один, ще один знищили.

Штурм був спланований просто капець, задіяно дуже багато ресурсів.

Ми відбили найбільшу навалу.

Потрьохсотили росіян, вони почали відступати.

Понад 15 чоловіків тягнули поранених.

Вогонь: Після бою в нашу СПшку почали падати гранати.

Я забрав звідти людей, щоб вони не потрьохсотилися – все-таки вибухова хвиля дуже хлопає по вухах.

Після гранат було затишшя.

Раптом, невідомо як, у наш тунель заскочили росіяни.

Почався контакт всередині позиції.

Ми відступили до виходу.

Я намагався вийти на командування, але зв'язку не було.

Перестрілювалися з росіянами з одного кінця в інший.

Вздовж позиції – купа БК.

Боєприпаси почали горіти.

Потім був великий вибух.

Як у американських фільмах: головний герой вибігає, а за ним – вибухова хвиля.

Тільки я не вибіг, а залишився і отримав поранення.

Вибухова хвиля пройшла повз мене.

Пан Вогонь трошки обгорів (іронізує).

Але, слава Богу, зажив, і в тому бою всі вижили.

Зараз я забезпечую свій підрозділ і бригаду дронами, РЕБами, технікою, займаюся рекрутингом.

Відвідую солдатів і курсантів у навчальних центрах і військових вишах.

Ділюся з ними лайфхаками, як довше прожити на фронті.

Ще їжджу по церквах, розповідаю, як знайшов Бога.

Людей це надихає допомагати і не забувати про фронт.

Я звертаю увагу: "Ребятки, війна ще не скінчилася.

Під лежачий камінь вода не тече – почніть щось робити, і все буде гуд".

8 грудня 2025-го у Владислава і Анастасії Стоцьких народився син Марк.

Джерело.

Друзі, ви можете фінансово підтримати бійців батальйону "Свобода", які воюють на Покровському напрямку.

Зараз вони збирають гроші для свого інженерно-саперного взводу – на розхідники для виробництва "вибухових подарунків" росіянам.

Ціль: 450 000₴.

Посилання на монобанку.

Посилання на приватівський конверт.

Номер картки: 5168752142787566.

Ангеліна Страшкулич, УП.