Божевільний геній чи жертва міфів: ким насправді був Едгар Аллан По

Сьогодні, 19 січня виповнюється 217 років від дня народження Едгара Аллана По — письменника, чия творчість уже понад півтора століття асоціюється з темрявою, страхом, божевіллям і містикою. Його оповідання й поезія породили безліч міфів, серед яких — твердження, що По був сатаністом або прихильником окультних практик. Але що з цього правда, а що — лише частина літературного образу?

Темна естетика Едгара По: чи був він божевільним

Один із найпоширеніших стереотипів звучить просто: якщо людина пише про смерть, розкладання, страх і безумство — значить, вона сама психічно хвора. У випадку Едгара Аллана По це припущення виглядає особливо привабливим, адже його герої часто перебувають на межі божевілля.

Однак літературознавці наголошують: По працював у межах напряму Темний романтизм, де внутрішній розпад, страх і патологічні стани — не ознака хвороби автора, а художній інструмент. По системно й холодно аналізував психіку — він не занурювався в хаос, а конструював його.

Більше того, його тексти демонструють високу логічну дисципліну. Навіть оповідання, написані від імені "божевільного", мають чітку структуру, математично вивірений ритм і контроль над мовою. Це радше робота спостерігача, ніж пацієнта.

Темна оптика По не виникла з порожнечі. Його життя з дитинства було позначене втратою й нестабільністю. Батьки померли, коли він був ще дитиною, По виховувався у прийомній родині, з якою мав складні, напружені стосунки. Фінансові конфлікти з прийомним батьком супроводжували його майже все життя.

Доросле життя По — це хронічна бідність, постійні переїзди, конфлікти з редакторами й видавцями, а також важка хвороба його дружини Вірджинії, яка роками помирала від туберкульозу. Сам По бачив смерть не як абстракцію, а як побутову реальність — повільну, виснажливу, без романтики.

Саме тому смерть у його текстах — не готичний декор, а повторюваний досвід втрати, страху перед розпадом тіла і свідомості.

Жоден медичний документ, що підтверджував би серйозне психічне захворювання По (шизофренію, психоз чи маніакальні розлади), не існує. За життя він не перебував у психіатричних лікарнях і не був офіційно визнаний недієздатним.

Так, сучасники описували його як людину емоційно нестабільну, схильну до різких змін настрою. Але в XIX столітті такі риси часто автоматично записували в "божевілля", особливо якщо йшлося про митця, який не вписувався в соціальні норми.

Сучасні дослідники припускають, що По міг мати депресивні епізоди, спричинені втратами близьких, злиднями й хронічним стресом. Це не психічна хвороба в клінічному сенсі, а реакція на обставини життя, які системно ламали людину.

А от що справді було — алкоголізм.

По мав проблеми з алкоголем — і він сам цього не приховував. Але тут є важливий нюанс: за свідченнями знайомих і лікарів, По мав надзвичайно низьку толерантність до алкоголю. Невеликі дози могли викликати сильну дезорієнтацію, провали в пам'яті та змінену поведінку.

Історики не виключають, що він мав неврологічні особливості або захворювання, які в XIX столітті просто не вміли діагностувати. Це створювало враження "безумства", але не робить його психічно хворим у сучасному розумінні.

По — сатаніст і окультист

Твердження про "сатанізм" Едгара По виникло не через його особисті переконання, а через помилкове ототожнення автора з його художніми образами. Темні мотиви, диявол, одержимість і смерть справді посідають важливе місце в його прозі та поезії, однак літературознавці наголошують: у По вони виконують символічну та сатиричну функцію, а не релігійну.

По не був сатаністом у жодному з відомих значень цього слова — ані як релігійної практики, ані як ідеології. Немає жодних документальних підтверджень його участі в містичних орденах, окультних товариствах або ритуальних практиках. Цей міф сформувався значно пізніше — вже після смерті письменника — й значною мірою був підживлений його похмурою естетикою та викривленими біографіями.

Один із найчастіше цитованих "доказів" сатанізму По — оповідання "Не закладайся з чортом на власну голову". У ньому диявол виступає буквальною дійовою особою. Проте сам текст є гротескною сатирою на моралізаторські повчання, популярні в американській літературі XIX століття.

Літературні енциклопедії прямо визначають це оповідання як бурлеск і пародію, а не містичний чи окультний текст. Диявол тут — карикатурна фігура, інструмент іронії, що висміює людську самовпевненість і буквальне мислення.

Ще один ключовий текст — "Диявол збочення". Назва часто вводить читачів в оману: йдеться не про надприродну істоту, а про внутрішній імпульс людини до саморуйнування.

У цьому есеї-оповіданні По фактично формулює ранню психологічну концепцію — ідею ірраціонального потягу робити те, що шкодить самому собі, лише тому, що це заборонено або небезпечно. Більшість дослідників називають цей текст передвісником психології та психоаналізу, а не містичним трактатом.

Романтичний образ По як митця, що пише в стані майже містичного екстазу, не витримує перевірки його власними текстами. По був жорстким раціоналістом у питаннях творчості. У своїх есе він неодноразово підкреслював: емоційний ефект літератури має бути прорахований, а не народжений хаотичним натхненням.

Найвідоміший приклад — його детальний аналіз створення вірша "Ворон" в есе The Philosophy of Composition. Там По поетапно пояснює, як він свідомо обирав ритм, повтори, образи й емоційний тиск, щоб досягти потрібного ефекту.

Цей текст вважають одним із найраціональніших маніфестів письменницької техніки XIX століття.

Хто і навіщо створив образ "божевільного По"

Після смерті письменника ключову роль у формуванні негативного й багато в чому викривленого образу Едгара По відіграв Руфус Вілмот Ґрізвольд — літературний критик, редактор і особистий опонент По. Саме він став виконавцем літературної спадщини письменника, отримавши контроль над публікацією його творів і біографії.

Вже за кілька днів після смерті По Ґрізвольд опублікував некролог під псевдонімом, у якому зобразив письменника як людину морально деградовану, нестабільну, схильну до пороків і майже небезпечну для суспільства. Пізніше цей образ був закріплений у так званих Memoir of the Author — біографічному вступі до зібрання творів По, який на довгі роки став головним "джерелом" знань про його особистість.

Проблема полягала в тому, що значна частина фактів, наведених Ґрізвольдом, була перебільшеною, вирваною з контексту або відверто вигаданою. Він приписував По хронічне безумство, патологічну аморальність, постійну алкогольну деградацію та соціальну небезпечність — без жодних документальних підтверджень. Більше того, дослідники згодом виявили, що Ґрізвольд підробляв або редагував листи, змінюючи тон і сенс, щоб створити образ "проклятого генія".

Причини такої поведінки були не лише ідеологічними, а й особистими. За життя По жорстко критикував Ґрізвольда як редактора й літературного критика, публічно ставив під сумнів його професійну репутацію. Після смерті письменника у Ґрізвольда з'явилася можливість відповісти — і він зробив це, використавши свою владу над наративом.

Важливо, що в середині XIX століття біографія письменника сприймалася майже як продовження його творів. Читачі очікували, що автор готичних і похмурих текстів сам має бути таким самим — зламаним, небезпечним, "одержимим". Образ, створений Ґрізвольдом, ідеально вписався в ці очікування й почав жити власним життям.

Лише наприкінці XIX — на початку XX століття, коли дослідники почали працювати з листами По, свідченнями його друзів і реальними документами, стало зрозуміло, наскільки цей портрет був маніпулятивним. Але до того часу міф уже закріпився — і став частиною масової культури.

Фактично саме Ґрізвольд зробив По "божевільним генієм" у суспільній уяві, навіть якщо реальний По був значно складнішою, раціональнішою й трагічнішою фігурою. Іронія полягає в тому, що цей викривлений образ пережив самого Ґрізвольда — і досі часто сприймається як правда, а не як результат особистої помсти й редакторської влади.