Повоюй при дешевій нафті

Починався п’ятий рік від того моменту, як Росія загрузла у великій війні проти України. Позиційна війна — довгий, нудний, дорогий конвеєр. Кожен день коштує грошей, людей, техніки, репутації, а потім іще раз грошей.

Кремль не виглядає як гравець, якого загнали в кут і змусили шукати вихід. Навіть навпаки. Кожне «вікно можливостей», які йому щедро відкривали, аби зафіксувати здобуте й піти на переговори з прибутком — він або свідомо ігнорував, або відкидав новим витком ескалації.

Навіщо РФ так воює?

Логіка проста, як лом. Якщо ти вже кудись вліз, бери все. Бо інакше виходить, що це була помилка, ти слабкий, а Акела таки промахнувся. В російській політичній культурі помилок не буває — буває лише «нас не так зрозуміли», «ми ще не починали» і «потрібно трошки потерпіти». Якщо раптово трапляються помилки, цар може і померти зі свинцем у голові. Колись так бувало, принаймні.

Чому ж росіяни так нахабно себе поводять? Бо у них є своєрідний чит-код. Передусім енергетичний. Поки ринок і далі підкидає гроші за нафту (нехай зі знижками, через тіньову логістику та під санкціями), Кремль відчуває: витрати на війну можна розмазати по часу і по своїй платоспроможності.

Так, санкції б’ють. Дисконт до Brent часом болючий. Маржа падає. Так, доводиться підкручувати податки й робити податкові «подушки» для експортерів — але система загалом живе й адаптується. Доходи РФ від експорту нафти й нафтопродуктів помітно просіли через ціни й обсяги. Та все одно це десятки мільярдів у річній проєкції. Тобто ресурс для війни лишається.

Тепер додався новий сюжет, який робить цю розмову не теоретичною. На початку січня світ прокинувся з новиною, яку ще півроку тому списав би на погану політичну фантастику: США провели операцію, в результаті якої венесуельського диктатора Ніколаса Мадуро схопили та вивезли. Дональд Трамп публічно заявив, що Штати керуватимуть Венесуелою. І натякав на інтерес до венесуельської нафти.

Я зараз не про мораль чи міжнародне право. Там кожен знайде, чим жбурнути у відповідь. Тому говорю лише про нафтову математику. Венесуела — це країна з найбільшими доведеними запасами нафти у світі, приблизно 303 млрд барелів. Це величезний важіль. Так, венесуельська нафта специфічна, важка, інфраструктура — в руїнах. Інвестиції потрібні шалені.

Хто чекає швидкого економічного дива, нехай чекає чогось іншого. Але сам напрям зрозумілий: якщо США справді рубають венесуельський вузол, то одним рухом вони досягнуть кількох цілей. І задовольнять свої економічні інтереси, і отримають контроль над потоком барелів. А найголовніше — вплинуть на геополітичні ставки.

A barrel of oil and a rifle barrel

Для будь-якої війни за участю РФ (у тому числі і проти України) критично важливе не те, що десь є багато нафти. Критично важливо, щоб її видобували якомога менше. Тоді у Кремля є цілком обґрунтоване відчуття, що ринок йому все компенсує.

Поки енергетика приносить гроші, війна перетворюється на менеджерську задачу. Кого скільки набрати на контракти? Кому яку надбавку пообіцяти, а кому й обіцяти не треба: за «голу» платню все зроблять? Яку дірку заткнути бюджетом? Що віддати ВПК, що — регіонам? І, врешті-решт, як іще один рік пояснити населенню, що це все «планово»?

Барель нафти і ствол гвинтівки стоять тут поряд. Краще звучить англійською, де фраза одразу починає нагадувати назву бойовика. A barrel of oil and a rifle barrel. Стоять поряд і одне від одного залежать надзвичайно сильно, насправді.

І от якщо американський венесуельський сценарій піде так, як вони цього хочуть — тобто барелі почнуть повертатися на ринок, ціни підуть униз. Або принаймні перестануть «триматися там, де Кремлю зручно». Тоді санкційний тиск на російську експортну схему посилиться. Він стане таким, яким і був запланований спочатку.

Бо тоді чит-код відпаде, оскільки на сервер зайшов досвідчений адміністратор. І тоді Росії вперше за дуже довгий час доведеться тягнути велику виснажливу війну без цих нафтових хитрощів. Власне, як колись уже траплялось, але тоді Кремлю результат не сильно припав до вподоби.

Я про історичну паралель, коли пізній СРСР устиг заскочити в Афганістан при хорошій ціні нафти, а воювати там довелось уже після падіння останньої. Ще раз уточню: мова тут не про те, з якою нафтою «починали». Почали, то й почали. Важливо те, що в якийсь момент війна стала тягарем, а економічна база під нею — посипалася.

І тоді СРСР був змушений виходити з війни так, щоб не вимовляти слово «поразка». Але фактично визнав, що цілі не досягнуті. Недобиті солдати виповзли з Афганістану у 1989-му — і це виглядало рівно так, як виглядає відступ імперії, яка вже не може платити за свої амбіції.

Зробити їм «Афганістан»

Для України це, чесно кажучи, плюс. Бо так, я теж не маю ілюзій: Кремль може продовжувати війну з політичних причин навіть тоді, коли вона перестане «окупатися» за рахунок нафти. У диктатур одна логіка. Згідно з нею, краще з’їсти власну економіку, ніж визнати поразку.

Проте є різниця між війною, де ти підкупив реальність за гроші, — і тією війною, де ти змушений різати по живому самого себе. Менше жирку, щоби було менше нахабства. Фунт плоті є фунт плоті. Тобто менше можливостей заливати все щедрими контрактами, бонусами, закупівлями, «підтримкою регіонів», латанням логістики, скупкою лояльності.

Хай ворог хоч раз зіграє без допінгу. І ми подивимось, як у нього підуть справи. Ті, хто воює зараз, пам’ятають: щойно у росіян утрачається критична перевага на полі бою, вони раптово перестають бути такими міфічно крутими воїнами. Помирають як миленькі. Пора повторити це і на державному рівні також.

Я не проти, щоб ворога наздогнала дилема: або втратити фронт, або отримати дійсно значущий удар по собі зсередини. Поки що йому вдається балансувати, переклавши весь тягар війни на бізнес. Що ж, падіння нафтових розцінок допоможе всій РФ побути бізнесом. Тобто одержати такі самі потиличники. Пережити цей чудовий етап уже разом.

І тут ми підходимо до ще одного неприємного для Кремля моменту. Росія звикла не лише до слабкого міжнародного права. Вона звикла до правильної для себе ціни на енергоносії. Це теж частина її «світопорядку». Тому зв’язки з Мадуро їй були потрібні не тільки як антиамериканський клуб за інтересами. Завдання Каракаса полягало в тому, щоб залишатись бідним заради великої цілі заморського товариша.

При всіх своїх багатствах, Венесуела роками тримала себе у стані деградації. Вона добровільно зменшувала тиск додаткових барелів нафти на загальну ціну цього ресурсу. Не кажу, що це єдиний чинник. Але як шмат мозаїки — цілком підходить.

Пане Лавров, дякую за підказку!

Додам трохи іронії. Російська дипломатія дуже любить повторювати мантру про «національні інтереси» — мовляв, кожен має діяти прагматично, без моралізаторства, без «цінностей». Суто в інтересах держави. Голова російського МЗС Лавров це любить говорити публічно. От я й кажу: Лавров правий. І зараз Венесуела просто зобов’язана зіграти саме так, як він каже.

Розумецький мужик! Підказав, що ця багата держава нарешті має подумати про себе. Може, так би ніхто не додумався… Як ви вважаєте?

Венесуелі це справді вигідно. Відновлення видобутку й повернення її нафти на ринок дасть країні ресурси на перезавантаження. Оплатить їй економічне відновлення. Вперше за багато років залучить інвестиції в інфраструктуру. Це її право. Ось її інтерес.

США це вигідно, щоб схилити Путіна хоча б до імітації миру. Україні це вигідно — бо дешевша нафта й більш жорсткі умови для російського бюджету зменшать здатність Кремля «купувати» війну на роки вперед. Питання максимально пряме: то навіщо Венесуелі думати про національні інтереси Росії, а не про свої власні?

Якщо гра справді про національні інтереси, то Венесуела має право вийти з ролі статиста й отримати постійну роль. Нехай і другого плану. І нехай Росія спробує тягнути цю війну без енергетичного чит-коду. Це буде корисний досвід.

Для нас корисний, бо Росія цю війну без хитрощів не виграє. Пора вибити стілець з-під ніг фокусника, який насправді ще в 2022 році заклав свою шию в зашморг.