«Квитки розкуповують за 17 секунд». Євген Нищук про те, чому війна зробила театр важливим

Історія сучасного українського театру ще такого не знала. Аншлаги на кожній виставі у столичному театрі Франка, квитки розлітаються за секунди. І це не перебільшення.  Прийдешні покоління ламатимуть голови, як під час обстрілів, у морози, без світла кияни не просто ходили в театри. Квитки на деякі вистави купити неможливо тому, що одночасно за ними в перші секунди продажу починають полювати щонайменше 15 тис. охочих. 

Ба більше, Національний драматичний академічний театр імені Івана Франка пішов далі. Тут запустили театральний туризм регіонами. Ті, хто не можуть потрапити на виставу в Києві, їдуть в Одесу попри обстріли, в інші обласні центри. А дехто взагалі «піймав» «Конотопську відьму» у Парижі чи Нью-Йорку. Вистави зі столичного театру імені Франка уже й на Бродвеї. Там, куди російські театрали ніколи не пробивались.

Керівник театру, колишній міністр культури, народний артист Євген Нищук розповідає, як найближчим часом театр імені Франка зробить так, щоб продаж квитків став більш справедливим. Той, хто був найближче до купівлі квитка, але зазнав невдачі, наступного разу може мати привілей. 

Нищук секрет такої популярності театру бачить у тому, що актори переживають разом з киянами все просто «тут і зараз». Він пригадує, що у часи Революції Гідності битва почалася біля пам’ятника засновникам міста – Кия, Щека, Хорива і Либеді. Тоді він кричав: «Київ, вставай!» Саме Нищука назвали «голосом Майдану». А чотири роки тому, теж у лютому, у перші дні повномасштабної війни театрали разом з іншими захисниками пішли боронити столицю. 

Громадська ініціатива «Голка» в рамках спецпроєкту «Києве мій» поспілкувалася із Євгеном Нищуком, який чотири роки тому пішов боронити рубежі міста на лінію Ірпеня, Бучі й Гостомеля, а згодом очолив театр імені Франка.  

Ефект «тут і зараз»: над містом – ракети, у театрах – аншлаги

Чому саме під час війни стався небувалий театральний бум? 

Люди гостріше відчувають цінність теперішнього моменту. Театр – саме про це: про «тут і зараз». Саме цю живу енергію люди почали цінувати значно більше, ніж кіно. Театру завжди було складно з ним конкурувати. Війна зробила театр особливо важливим. Театр став відчуттям єдності: у вас сьогодні була тривога, але і в нас сьогодні була тривога. Ви втомлені фізично, психологічно? І ми. Але ми вам даруємо цю енергію, щоб ви чи відволіклися, чи помріяли, чи отримали якусь надію... І ви нам аплодуєте. І ми собі разом аплодуємо, бо ми разом зараз утверджуємо життя в цій жорстокості. Оцю дивовижну річ дає оця рефлексія театру. 

Тобто театр став таким виразником оцих процесів, в яких ми живемо, які змінюються від критичного болю, так, за своїми близькими, рідними, знайомими, які гинуть кожний день за нашу свободу. І разом з тим ти ж не можеш постійно в цьому бути. Ти хочеш хоч і якоїсь радості, хоч трішки, і якоїсь посмішки, та, навіть, сміху, який може виникнути, але осмисленого. Це дуже ціннісна річ, і хотілося б підтримати цей градус цікавості до театру і його розширити.

Ми поїхали з виставами по регіонах, тому що розуміли, наскільки важкий стан у багатьох містах. І ми хотіли притягнути тією ж «Конотопською відьмою» чи іншими нашими топовими виставами людей і в інші театри України. Зробити внутрішній туризм. Хто не міг потрапити в Києві на виставу, в Луцьк за нами поїхали. Кажуть: «Нарешті ми приїхали в Одесу і потрапили на виставу, ми зловили її!»

Знаємо багатьох, хто роками не може придбати квитки на «Конотопську відьму». Просили у вас спитати: то як звичайній людині купити нарешті той квиток?

Я розумію роздратування частини глядачів. Але реальність така: хто швидше клікнув – той і купив. У момент старту продажу  щонайменше 15 тисяч людей одночасно намагаються купити квитки. На «Калігулу» місця розпродуються за сімнадцять секунд, 120 місць Камерної сцени. На «Конотопську відьму» (головна сцена – 800 місць) – приблизно за п’ятдесят секунд повний sold out. Станом на сьогодні через систему продажу, інтегровану із застосунком «Дія», на нашому сайті авторизовано близько 200 тис. користувачів. 

Найближчим часом плануємо презентувати мобільний застосунок театру Франка. А ще я попросив наших програмістів запровадити електронну чергу для тих, хто не встиг клікнути і купити першим, але був дуже близько. Ми хочемо, щоб ці глядачі мали пріоритет у викупі квитків наступного разу. Я дуже серйозно ставлюся до цього питання.

Наскільки цікавим і зрозумілим зараз є український театр за кордоном?

Попит на вистави Театру Франка давно вийшов за межі Києва і України. Наша вистава «Макбет» зараз їде європейським туром. Так само, як раніше «Конотопська відьма» їздила за океан і вражала своєю технологічністю. Неймовірний sold out був навіть у Нью-Йорку на Бродвеї тієї ж «Конотопської відьми». 

До речі, на Бродвеї російські театри не пробивалися. У Лондоні довелося робити додаткову виставу через шалений попит. І ми це не для діаспори це робимо, хоча зрозуміло, що українців, розкиданих світом через війну, багато. 

Вистави за кордоном робимо із субтитрами. За нашими підрахунками, щонайменше, 40% залу – іноземці. Ми допомагаємо перебудовувати погляд світу на нас. 

Ви народилися у Франківську, але з юності живете та працюєте в Києві. Як сьогодні визначаєте власну ідентичність, подвійна чи вже повністю київська?

Київська! Я відчув це майже одразу, ще тієї ночі, коли приїхав на прослуховування до Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого. Я тоді шукав вхід на Хрещатику, біля Бессарабки. Двері були так сховані, що я години три ходив колами. Зрештою мені сказали, що прослуховування відбувається в іншому місці – в головному корпусі на Ярославовому Валу. Вахтерка порадила не шукати транспорт, а просто йти пішки вгору.

Коли я дістався інституту, була вже пізня година. Вже тамтешня вахтерка мене «іногороднього» пожаліла і попросила за мене майстрів, які завершили прослуховування, але ще там були на місці. Мовляв, там прийшов такий хлопець з такими очима, поверніться, не пошкодуєте! Вони повернулися і таки допустили мене до наступного етапу. Я йшов назад униз по Прорізній, почався дощ, краплі падали на каштани. Це був травень. Саме в той момент я вперше дуже чітко відчув Київ, його енергію.

Згодом я натрапив на текст поета-шістдесятника Миколи Вінграновського, коли він згадує приблизний такий же епізод, коли приїхав з Миколаєва: «В той вечір я вперше побачив Дніпро і Київ».

Мій Київ складався поступово – з маршрутів і районів, які я досліджував пішки: Прорізна, Володимирська, Львівська площа, Татарка, Кожум’яцька долина. В студентські роки я обходив київські пагорби, вночі лазив в недобудований «Замок Ричарда», смажив шашлики на схилах Дніпра, ходив на довгі прогулянки містом. Я дуже інтенсивно проживав Київ – не як турист і не як гість, а як людина, яка намагається його зрозуміти, відчути, пройти ногами й пам’яттю. Думаю, саме тоді місто мене й прийняло.

Як у стінах Театру Франка сьогодні представлений Київ?

Режисер Ігор Білий зробив у нас дуже талановиту роботу «Невеличка драма» Валер'яна Підмогильного рік тому. Події цієї історії відбуваються в центрі Києва, на Жилянській. І дуже багато людей одразу реагували: «Ой, як тепло! Я там жила», «А я там ходила», «А там у мене була школа». Це одразу чіпляє. Дуже чіпляє. Дуже хочеться, щоб матеріалу про Київ на нашій сцені стало більше  він цього заслуговує. Але й Київ навколо нашого театру має змінитися.

А як саме він має змінитися?

Рік тому, коли я очолив театр, який є брендом і України, і Києва, я сказав собі: театр починається зі скверів навколо нього і почав реновацію навколотеатрального простору. Вже вдалося зробити реновацію скверу навпроти театру. Також у мене є повністю розроблена візуалізація оновлення скверу ліворуч від театру – з погруддям Івана Франка. Сталінський постамент під ним треба замінити і перенести погруддя на видне місце, бо зараз його не видно, фактично, постамент заховали так, щоб ніхто Каменяра й не бачив.

Слід також звернути увагу на під’їзди до театру. Зараз це якісь хаотичний заїзд транспорту: з самого зранку заїжджають і паркуються працівники офісів, а глядачам потім до театру неможливо під’їхати. Так не має бути. Це треба врегулювати і для працівників, і для глядачів, які ввечері мають мати передбачуване місце, де зупинитися і прийти на виставу.

Мабуть, зараз слушний час для того, щоб сказати, що фінансування культури не повинно бути на останньому місці. Тому що культура завжди була зброєю, просто цього українці не до кінця розуміли. Але зараз це яскраво проявляється.

Але найважливіше зараз у часи війни – треба змінювати не лише під’їзди, а й підходи. Дорога від Майдану по вулицях Городецького, Заньковецької не придатна для маломобільних наших глядачів, зокрема, для поранених ветеранів, яким складно долати цей шлях, бракує облаштованих переходів, багато чого. У мене є вже розроблений план від початку Майдану до входу в театр, який би зробив весь інклюзивний шлях.

Є вже важливий проєкт пам’яті Леся Курбаса. Він же керував цим театром з 1924 по 1926 роки. Про це ніхто не говорить! Як і про те, що він жив у знаменитому Будинку з химерами архітектора Владислава Городецького – це сусідній з нами будинок (зараз це офіційна резиденція Президента України – ред.). На місці одного з наших складів на горішньому поверсі, який вже дуже близько до тих химер, ми робимо ще один майданчик – «сцену під химерами».  Хочу, щоб там постав новий, модерний, експериментальний, некласичний і неакадемічний простір, який би говорив про важливі речі.

Два Майдани і одна війна

Зараз Україну накрило обговореннями чудової кінострічки «Ти – космос». Виконавець головної ролі Володимир Кравчук дуже дотепно і влучно передає ідентичність свого героя хмельничанина. А якими словами, інтонаціями, звичками чи культурними кодами можна було б передати дух киян?

Справжнім символом Києва для мене став Майдан часів Революції Гідності. Тоді відбувалися тектонічні зрушення, які формували наше усвідомлення незалежності та київської ідентичності.

Особливо пам’ятаю ніч з 10 на 11 грудня 2013 року, під час першого штурму Майдану силовиками.

Тоді ніхто не очікував небезпеки, бо були якісь поважні закордонні гості у Києві. Але серед ночі раптово почався штурм.  Я кричав: «Київ, вставай! Київ, будь ласка, приїдьте!» І кияни справді приходили – не випадкові гості, а саме мешканці міста, які захищали його. Таксисти на Майдан людей везли безкоштовно. 

Саме біля пам’ятника засновникам Києва – Кию, Щеку, Хориву і Либеді – починалася битва киян з «Беркутом». Це моє розуміння київської ідентичності. 

А ще символ міста – це кияни, які масово пішли в лютому-березні 2022-го обороняти свій Київ від російських окупантів. (Нищук мобілізувався до ЗСУ, служив в аеророзвідці на Миколаєвсько-Херсонському напрямку, а також на Чернігівщині і Сумщині до призначення в 2024 році директором Театру Франка – ред.).

Так от, битва з цим «Беркутом» першої лінії, якою я командував: не розвертатися спинами, бо будуть добивати. Коли вони розвернулися, ми знову відігнали їх саме за пам’ятник засновникам Києва. Дуже багато речей тут символічних.

Влітку 2025 року великий протест київської молоді був просто попід стінами Театру Франка, який ви очолюєте. Що це за цікава закономірність: там, де революція – там Нищук, де Нищук – там чекайте революцію?

Мене часто питають, чи буде третя або четверта революція? Я, насправді, дуже обережний у цих історіях, бо вони надзвичайно чутливі. Я б дуже не хотів, щоб саме такими процесами ми приходили до бажаних, справедливих суспільних рішень. Водночас саме ці процеси змінили нас.

Ті, хто у 2004 році ще школярами, часом просто з цікавості потрапляли на Майдан, пам’ятають тепло чаю, бутерброди, вогонь, щирість, пісні. Вони ходили з учнівськими квитками. Я тоді оголошував: якщо загубили приходьте, забирайте, я віднесу їх у певне віконечко на «Укрпошті». 

А вже у 2013–2014 роках ті самі люди, учні четвертих, п’ятих, шостих класів на той час приходили до мене з цими учнівськими квитками і казали: «Євгене, ви тоді оголошували, що сьогодні небезпечно і треба йти додому. Тепер мені вже 18, 19, 20 років. І я буду тут залишатися і буду захищати нашу свободу». 

Ті ж, хто були зовсім юними або тільки чули про героїку Героїв Небесної сотні, які віддали життя у 2013-2014 роках, вийшли на протести вже тепер, аби захистити незалежність антикорупційних інституцій. Це все ж таки була не революція, а ціннісний протест.

Це ще одне нагадування про те, що ми дуже дорого заплатили. Життям багатьох – понад сотні. Коли їх стало більше ста, я сказав: на превеликий жаль, у нас з’явилася нова сотня – найсвітліша, яка буде світити нам з небес і дивитися на наші діяння – Небесна сотня.

Тому до цього я підходжу дуже обережно. Але це й свідчення певної сталості нашої свідомості і соціальної активності. 

❗Пройти тест: «Чи добре ви знайомі з Києвом?»

Наталія Соколенко, Сергій Костянчук, «Голка»