Росіяни такі, бо вони — кріпаки

«Справжня глибинна мета цієї атаки на енергетику — щоб ми жили у лайні, як вони. Вони дуже хочуть опустити нас до свого рівня, до рівня “русского міра”. До своєї копро-космології. Їхні екскременти в українських домівках є їхнім головним безсловесним меседжем: ось норма, ось як ми живемо, ось так будете жити ви, в окупації чи ні. Головна ідеологія “русского міра”: екскременталізм. Онтологія небуття, відходів буття Але ми так жити не будемо. Ніколи», — написав у себе на фейсбук-сторінці філософ Володимир Єрмоленко.

Допис свіжий, висновки не нові. І суголосні фільму «Від ГУЛАГу до Бучі: чому росіяни сіють навколо себе лише зло?». Це складова авторського проєкту Мирослави Барчук «Остання війна» виробництва Суспільного, котрий вийшов у ефір ще місяць тому, тобто під кінець минулого року. Зі зрозумілих — передріздвяних і передноворічних — причин повз ширшу увагу епізод проскочив. Станом на час написання тексту офіційний ютуб-канал «Суспільне Документалістика» показує скромненьку статистику в 59 тисяч переглядів. Але це той контент, який не повинен набриднути, зникати, має постійно нагадувати про себе. Адже зрештою мусить щось та й статися, десь відбутися перелом свідомості, внаслідок якого хоча б громадяни України припинили спроби шукати так званих «хороших русскіх».

Згаданий вище пан Єрмоленко — серед спікерів як нового епізоду, так і проєкту загалом. Проте все ж лаконічніше й точніше визначив суть «російського питання» журналіст Юрій Макаров: «Кріпацтво в Україні було менш як сто років, у Росії — триста й більше». Таким чином, населення Росії — спадкові кріпаки з усіма наслідками. Раніше, і не лише в циклі «Остання війна», не раз згадували приклад оповідання Івана Тургенєва «Муму», розтяганого на меми ще тоді, коли ані цього слова, ані цього поняття не було.

Оце саме «муму» я не раз чув у школі на різні адреси як від учителів, так і від учнів. За різних інтерпретацій згадка про «муму» — це не про втоплену волею барині собаку, а про безмовну покору кріпака Герасима. Те, що він, за сюжетом, німий, жодним чином не є метафорою, як нам викладали на уроках російської літератури. Опір злій волі повинні чинити й чинять передусім живі люди. А отже, там не окремо взятий — вигаданий ще в середині 19 століття! — сюжет. Мовчання й покора є сутністю російського глибинного народу.

Пропонована стрічка має, як на мене, один недолік — знак питання в назві. Автори та злучені спікери не відповідають на питання. Вони констатують факт, різними голосами, в різних формах, оперуючи різним досвідом, проговорюють очевидне: Росія — сіє довкола себе зло, бо хоче й може. Така вона, російська природа зла. Коли 1861 року їхній цар Олександр Другий, прозваний ще Визволителем, скасував кріпацтво, українські селяни дали з цим послабленням собі раду швидше, ніж російські.

Звісно, ніякого визволення не сталося, бо імператор заперечив власне прізвисько, силою упокорюючи повстання на так званих «окраинах империи», запровадив циркуляри, котрі обмежували ще більше права етнічних українців, передусім мовні, освітні й культурні. Проте на ці дії освічені українці реагували різними формами спротиву. Росіяни ж, незалежно від рівня освіти, лишилися відданими покірними холопами. Зрештою, тогочасне полювання на царів було не боротьбою за свободу, а лише проявами терору. Вбивати одне одного є давньою російською традицією, тож прагнення до терору царська влада каналізувала, починаючи свої «маленькі переможні війни». Називаючи їх «визвольними», хоча по суті це таке саме «визволення», як насильство й терор у Бучі, Маріуполі, Ірпені й інших окупованих росіянами українських містах, містечках, селах і селищах. Задіяний у фільмі публіцист Віталій Портников пояснює: не був здивований російською жорстокістю. Але те, що подібне можливо в ХХІ столітті, шокувало його і не лише його.

Нащадки російських кріпаків ментально не готові вчиняти масові акти всеосяжного насильства всередині своєї країни, на власних — точніше, привласнених царями й генсеками територіях. Поодинокі випадки мають місце. Отак масово, за наказом, зі зброєю в руках, безкарно — ні. «Від ГУЛАГу до Бучі…» словами різних людей говорить про зло непокаране. Про всеосяжну безкарність, і мова тут зовсім не про Україну. Я дуже добре пам’ятаю «перестройку» та одну з її складових — створення в тоді ще СРСР товариства «Меморіал». Його діяльність була на перших шпальтах провідних тогочасних газет на кшталт «Труд», «Известия», «Комсомольская правда» тощо. А головний пропагандистський орган ЦК КПРС «Правда» започаткував «Правдинские пятницы», спеціальний додатковий розворот, присвячений публікаціям про злочини сталінізму та жертвам ГУЛАГу.

Все це робилося за активної участі «Меморіалу» й жевріла надія: коли вже зло не замовчується, то воно має бути й покаране. Але — і це показано у «Від ГУЛАГу до Бучі…», ще перед повномасштабним вторгненням в Україну діяльність «Меморіалу» заборонили в Росії як таку, наслідки якої спотворюють історію. Знову слово Володимиру Єрмоленку: «Нинішнє зло — результат незасудження сталінського, ленінського, царського зла». А незасудження, отже, виправдання має, серед низки причин, дві, як на мене, основних.

Перша — самопроголошення Росії переможницею в Другій світовій війні. Урізавши її на два роки, почавши відлік від радянсько-німецької, нарікши Великою Вітчизняною, росіяни — не Сталін, усі нащадки кріпаків! — відокремили свою «вітчизну» від інших. Воювали лише російські діди. Вони ж зламали хребет німецькому нацизму. Утворилися словосполучення «німецько-фашистський», «фашистсько-бандерівський», «буржуазно-націоналістичний», котрими російська радянська влада таврувала всіх опонентів. І таврує сьогодні: «укрофашисти», «київський режим» тощо. Часом складається враження, що Гітлера треба було придумати, аби Сталін і Путін могли протиставляти себе цьому не менш абсолютному злу. Сумний парадокс: ті, хто досі дорікає німцям Аушвіцом і Бухенвальдом, запросто толерують ГУЛАГ, Воркуту, Колиму. Табори в СРСР, причому — винятково на російській території, існували в дні роботи трибуналу в Нюрнберзі, де судили нацистів, причетних до творення «фабрик смерті» в Європі.

Друга — не раз уже згадана всує «великая русская культура». Директорка «Мистецького Арсеналу» Олеся Островська-Люта, котра є серед дослідників її згубного маніпулятивного впливу, у фільмі говорить: ті росіяни, котрі мислять себе інтелектуалами, культурними діячами й адвокатами, подають себе не частиною російського ж ментально кріпацького суспільства, поколіннями вихованого в злі та злом. Вони відділяють себе від наявної Росії, створюючи довкола паралельну, передусім культурну реальність. Цитується так званий опозиціонер, письменник Борис Акунін: «Існує дві різні Росії. У них різні ідеали, різні герої». А його давній приятель, журналіст Леонід Парфьонов, котрий у випуску «Намедни-1933» заперечив Голодомор як геноцид українців, звівши його до абстрактного неврожаю не лише в Україні, а й Росії, Білорусі й Казахстані, наголошує: «Росія хоче миру так само як Україна». Не знаю, коли саме він це прорік. Але враховуючи, що Україна під російськими обстрілами щодня протягом ось уже скоро як чотирьох років, нас обстрілює і вбиває ота сама інша, поки не побачена нами тут фентезійна Росія. Проте саме декларований «великий культурний спадок» не дозволяє навіть в Україні поставити хрест на «хороших русскіх».

Таким чином, жителі альтернативної Росії не визнали й ще не скоро визнають, якщо колись визнають узагалі, своє кріпацьке походження. Гнаність і голодність повсталих кріпаків дає їм усі підстави звинувачувати когось у власних бідах. Хто живе краще — той не ковтнув горя. Кращими стають, на переконання росіян, лише тоді, коли зазнаєш ще більшого горя, ніж вони самі. Так формується питомо російське месіанство: звільнимо всіх довкола силою, опустимо до свого рівня.

Усвідомлення цього, за словами філософа Вахтанга Кебуладзе, стане для росіян відмовою від ідентичності. Тож якщо їхня ідентичність — безкарне зло, сіятиме його Росія й далі. Дуже бажано, аби в «Від ГУЛАГу до Бучі…» стало більше глядачів в Україні. Знати й визнати зло є кроком до перемоги. Бодай залишків Росії всередині себе.