Чому Італія й Іспанія не включаються в європейські агроінтриги проти України?

На моєму робочому столі сьогодні лежать дві новини. На перший погляд вони різні. Але насправді дуже тісно пов’язані між собою. Тільки одна сигналізує про нові проблеми, інша – антидот до них. Перша новина – про те, що Польща, Угорщина, Словаччина та Австрія ініціюють у Раді ЄС обговорення можливих обмежень українського агроекспорту. Друга про українського виробника, який готується виходити на зовнішні ринки не з кукурудзою як сировиною, а з продукцією її глибокої переробки.

З товаром, проти якого не вийде протестувати жоден фермер. Це дві принципово відмінні історії, як ілюструють тенденцію, що сьогодні формує відносини України та Європи в аграрній сфері. Україна досі залишається гарантом продовольчої безпеки Європи.

Почнімо з базового факту. Україна є одним із гарантів світової продовольчої безпеки. І це стосується не лише країн Африки чи Азії, а й безпосередньо Європейського Союзу. Європа має структурні проблеми з кормовими культурами. Насамперед з кукурудзою. Європейський Союз протягом багатьох років має структурний дефіцит кормових культур, зокрема кукурудзи. І це не ситуативний дисбаланс і не наслідок війни. Скоріше дисбаланс спричинений поєднанням кліматичних ризиків, обмежень «зеленого курсу» та специфіки європейської аграрної моделі.

Найчутливіша ця проблема для країн із розвиненим тваринництвом і переробкою, наприклад в Італії та Іспанії. Саме ці країни мають потужні сектори: молочного скотарства; виробництва сирів; птахівництва та свинарства; комбікормової промисловості. Для таких економік стабільна кормова база є не питанням конкуренції, а питанням підтримання самого виробництва. Власне виробництво кормових культур у ЄС системно не покриває ці потреби, тому імпорт став нормальним елементом балансу, а не винятком. ЄС також хронічно дефіцитний по кормовому білку.

При власному виробництві сої близько 3 млн тонн, кормовий сектор споживає понад 30 млн тонн. Україна завозить 6 млн тонн. Українська соя замінює імпорт з далеких ринків і є елементом кормової безпеки ЄС, а не конкуренції європейському фермеру.

Чому ж інтриги проти України проростають швидше, ніж сходять рекордні сніги з полів Європи? На тлі часткової агрозалежності від української сировини – нинішня ініціатива в Раді ЄС виглядає не економічною, а політичною. Реального надлишку кукурудзи в Європі немає. Включно з Іспанією та Італією, які потребують додатково мільйонів тонн української кукурудзи через посухи останніх років. Саме кукурудза в ЄС є основою комбікормів. Без неї виникає брак комбікорму, росте собівартість відгодівлі, під тиском опиняється тваринництво, далі – ціни і продовольча стабільність.

Європа фізично не може закрити ці обсяги власним виробництвом. Залежність від імпорту нікуди не зникла. Включно з імпортом з українських полів. Так виникає зв'язок українського зерна з прошутто та хамонами. І при цьому у ЄС український агроекспорт знову використовують у внутрішніх політичних дискусіях, підтягують під фермерські протести, роблять інструментом боротьби за субсидії.

В авангарді брудних агрополітичних ігор одній й ті ж країни. Польща, Угорщина, Словаччина та Австрія не вперше намагаються вирішити власні внутрішні проблеми за рахунок України. Це не економічна логіка, бо дефіцит кукурудзи і білка в Європі нікуди не зник. А політична інтрига.

По-перше, фермерський інструмент тиску. Ці країни системно намагаються: створити політичний шум, показати «кризу», і змусити Єврокомісію виділяти додаткові кошти на підтримку власних фермерів. Логіка проста: якщо є «проблема з Україною», то значить, потрібні дотації, компенсації, спеціальні програми підтримки. Україну в цій схемі використовують як зручний подразник, який дозволяє вибивати гроші з бюджету ЄС для неконкурентних дрібних фермерів. По-третє, це спроба перекласти відповідальність за кліматичні проблеми, неефективність національної агрополітики і наслідки «зеленого курсу» на зовнішній фактор – Україну. Вихід із пастки у руках українських виробників І тут ми повертаємося до другої новини.

Днями познайомився з новим українським виробником, який є показовим прикладом того, куди має рухатися український агроекспорт. Йдеться про нове підприємство, яке переробляє кукурудзу всередині країни, і готується експортувати не зерно і не фураж, а продукти глибокої переробки, які використовуються в кормовій промисловості. Мова йде про кормові добавки та амінокислоти, зокрема: L-Lysine Sulfate 70% – кормова амінокислотна добавка, критично важлива для птахівництва і свинарства, базовий інгредієнт сучасних комбікормів; кукурудзяний глютен – високобілковий компонент кормових раціонів; кукурудзяне волокно – складова комбікормових сумішей; зародок кукурудзи – поживний компонент кормової промисловості. Усі ці добавки важливі як для крафтових та промислових виробників делікатесів в Італії та Іспанії, так і для дрібних польських фермерів.

Тільки італійські та іспанські виробники усвідомлюють цінність українських складових, а інші ще ні. Це вже не експорт зерна, а інтеграція в європейські тваринницькі й комбікормові ланцюги. Коли Україна експортує сировину її легко втягнути у політичний конфлікт. А якщо експортує продукти глибокої переробки вона стає частиною рішення, а не об’єктом тиску. Змінюватися самим, міняти структуру експорту, з акцентом на додану вартість продукту – єдиний перспективний шлях для вітчизняного агровиробника.