Голокост. Як українець врятував єврейську дівчинку, ризикуючи життям власних дітей

Львів ‒ 27 січня ‒ День пам’яті жертв Голокосту. Саме у цей день 1945 року війська 1-го Українського фронту звільнили один із найбільших нацистських таборів смерті – Аушвіц-Біркенау (Польща).

За офіційною інформацією, у час Другої Світової війни 6 мільйонів євреїв стали жертвами Геноциду. Нацистська політика була спрямована на знищення народів, яких нацисти вважали загрозою.

Близько 1,5 мільйона жертв єврейського Геноциду були з території сучасної України. Втім, попри жорстокість, яка панувала, людяність залишалась. Тисячі українців, ризикуючи власним життям і життям своїх дітей, рятували євреїв.

На сьогодні понад 2700 українців удостоєні звання Праведника народів світу. Однак багато імен та історій порятунку й людяності досі залишаються невідомими. Свідки і рятівники відійшли у вічний світ, не залишилось і документів.

Протягом майже чотирьох років великої війни проти України Росія нищить меморіали жертв Голокосту і тих, хто його пережив.

Історія єврейки Марії Ребхан є одним із свідчень того, як у Радянському Союзі ставились до Голокосту. Радянські історики оминали питання єврейського Геноциду, пишучи про нацистську політику у роки Другої Світової війни.

Антисемітизм був державною політикою СРСР, мовиться у наукових дослідженнях. Замовчували Геноцид євреїв, трагедію Бабиного Яру, в якому розстрілювали не тільки євреїв, а й військовополонених, українських націоналістів, ромів, підпільників.

Проживши все доросле життя у Росії, Марія Ребхан боялась зізнатися російській родині чоловіка, що вона єврейка. Її історія залишилась у пам’яті українців і передається з покоління в покоління.

Марію Ребхан врятував греко-католицький священник Ярослав Мирович і його дружина Северина. Торік вони удостоєні посмертно звання Праведників народів світу. Їхня онучка Любов Карпінська зберігає архівні документи, світлини, переписку мами з Марією Ребхан.

Мама Любові Карпінської була третьою дитиною священника.

Історія порятунку

Влітку 1941 року, якраз на Зелені свята, у плебанію греко-католицького пароха Ярослава Мировича у лемківському у селі Ріпник Коросненського повіту (Підкарпатське воєводство, Польща) маленьку дівчинку Маню Ребхан привів поляк Армат.

Священник знав і дитину, і її тата Давида, родина мешкала в сусідньому селі Фриштак. Дівчинка розповіла, що маму і брата німці повезли на розстріл, а тата з іншими чоловіками ‒ на роботи. Тато перед цим сказав дитині рятуватись у священника Мировича. Нацисти, які прийшли до Ребханів не знайшли Маню, яку тато сховав на вулиці у туалеті.

Мировичі мали четверо дітей, найменшому був рік і розуміли ризики. Їмость (дружина греко-католицького священника ‒ ред.) єврейську дитину хотіла заховати у дитячому будинку при монастирі, але монахині не пішли на це, бо німці вбили б усіх сиріт.

Маня Ребхан залишилась у Мировичів. Тим часом Давид Ребхан переховувався у лісах, іноді навідувався на плебанію, але після того, як німці провели облаву, зник. Тобто, загинув.

«Ніхто не знав про Маню, окрім дітей Мировичів. У хаті було багато людей, родичі. Ніхто не здогадувався про Маню, бо це було небезпечно. Всі знали, що у дідуся є три доньки. Одну залишав в хаті, щоб Маня могла погуляти пізно ввечері на вулиці. Бабця розповідала, як ховали дитину. Відкривали шафу, витягували всі речі, там їй стелили і вона на спала. Вдень була в кімнаті дідуся і бабусі, сиділа за трюмо, їй книжки давали. Вдень бабця одну доньку до сусідів висилала, щоб у хаті, як прийдуть німці, було три дівчинки. Маня вирізнялась, у неї було кучеряве волосся і їй одягали хусточку.

У 1945 році закінчилась війна, але випробування ‒ ні. Почалася депортація українців з Польщі.

Мировичі виїжджали останнім ешелоном з останніми парафіянами. У Сяноку отець оформляв документи на евакуацію і до нього підійшли євреї, які дізналися, що Маня Ребхан жива. Вони просили, щоб дитина з ними залишилась і далі поїхала на Захід», ‒ розповідає онучка священника Мировича Любов Карпінська.

Священник Ярослав розмовляв з Манею, просив залишитись, бо це для неї буде краще, пояснив, що їх евакуюють у невідоме місце, що це сталінська країна, де панує терор, переслідують Церкву. Але дівчинка категорично відмовилась і поїхала з Мировичами в село на Тернопільщину. Там священник зробив їй метрику на ім’я Марія Гроховська, 1932 року народження.

«Це була реальна особа, в церковних книг записана, яка виїхала у США і дідусь вписав Маню членом своєї родини. Сім’я жила у страшних умовах, переселялись з села в село.

Але вони витримали, бо між бабусею і дідусем панувала любов. Всі діти пішли вчитися. Бабця навіть у Заліщиках з ними жила. Дідусь правив у греко-католицькому обряді. Хоч церква була православна», ‒ каже Любов Карпінська Радіо Свобода.

Марія Ребхат вступила у Львівський університет на географічний факультет. Усі діти священника теж здобули вищу освіту.

Мировичі допомагали Марії постійно, коли вона вчилася. Під час навчання зголосився її кузен з Ізраїлю і повідомив, що Марія може виїхати в США, але через Польщу і все підготують для цього. Вдруге Марія Ребхат відмовилась від пропозиції. Вона вийшла заміж за росіянина, який вчився у Львові, і з ним поїхала у Краснодар.

«Завжди спілкувалась із дідусем і бабцею, називала їх лише мамця і тато. Писала і до моєї мами. Завжди радилась. Писала, що життя в родині Мировичів це найкращий час її у цьому світі. З листів і дзвінків знаю, що вона розповідала, що в Краснодарі її свекруха погано ставилась до євреїв. І Маня не зізнавалась, що єврейка. Це було для неї дуже важко і цим вона ділилась з бабцею. У неї народився син Ігор. Певний час вона жила в Індії, чоловік так працював. І знову повернулась у Росію», ‒ говорить Любов Карпінська.

Марія Ребхат приїжджала на похорон свого рятівника – отця Ярослава Мировича у 1983 році. У 1995 році на похорон їмості Северини Мирович не встигла. У 2007 році востаннє мама Любові Карпінської розмовляла з Марією Ребхат. Вона і її чоловік Аркадій важко хворіли. Коли померла Марія Ребхат ‒ невідомо.

Єврейка Марія Ребхат усе життя була вдячна Мировичам за порятунок.

Не все розказано. Не всі відомі

П’ять років тому історик Андрій Усач і менеджерка Анна Яценко почали проєкт «Після тиші». Вони їздили Україною і записували людей, які були свідками страшних подій Другої Світової війни і повоєнного часу. Записали кілька десятків людей, хто став свідком Голокосту, кого переслідували, як євреїв, так і неєврейського походження.

«Голокост був не тільки єврейською історією. Це Геноцид, який відбувався в Україні і його нацисти навіть не намагалися приховати від очей місцевого, неєврейського населення.

Вбивства відбувалися у світлу пору доби і зовсім недалеко від місць проживання тих людей.

Голокост був настільки масштабний, що не можна було жити в Україні під час Другої Світової війни і не знати, не бачити, не чути, що відбулося з євреями. Це частина пам’яті наших дідусів і бабусь, які самі не були єврейського походження», ‒ говорить Андрій Усач.

Про масові місця вбивства нацистами єврейського населення в Україні відомо. А ось про поодинокі, коли вбивали одну-три людини і ховали на околиці села чи міста, такої інформації обмаль. Минуло багато часу і це питання не є належно досліджене, каже історик.

«Їх вбивали просто на місці і десь закопували на окраїні міста чи в полях, ці місця вже не можемо ідентифікувати. Бо немає свідків. З цим власне зіштовхнулися під час нашого проєкту. Ми записували єдину у селі літню людину, яка ці події пам’ятала і могла показати, де вбили одного чи кількох євреїв, а жодних згадок у документах про це немає.

Фактично, лише ця людина може довести про існування місця і завдяки її свідченню можна його ідентифікувати. Такі випадки були на Житомирщині. І ці місця могли отримувати спеціальні назви. Скажімо, яр називали іменем вбитого і це показує, що для місцевих жителів це не була якась подія незначна, а навпаки, важлива, бо там вбито їхнього сусіда чи односельця. У топонімах теж могли ці імена бути, які вказували, що у місцевості вбили євреїв», ‒ розповідає Андрій Усач.

Навіть під час експедиції містами і селами, коли живих свідків майже не залишилось, вдалося знайти ще одну історію порятунку. У 2022 році посмертно звання Праведників народів світу отримали українці Федір і Софія Коротюки з Рівненщини. Дослідники записували їхню доньку і також були свідчення врятованої ними єврейської сім’ї. Всі зібрані матеріали дослідники передали в інститут «Яд Вашем» на визнання Праведниками народів світу.

«Зв’язковий УПА Федір Коротюк був репресований радянською владою. Цікаво, що звання Праведників він отримав раніше, аніж його реабілітувала Україна. Це сталось лише кілька тижнів тому. Єврейська держава подвиг цієї людини визнала швидше, ніж українська реабілітувала», ‒ каже Андрій Усач.

На початку липня 1941 року Федора Коротюка обрали комендантом сільської поліції. На цій посаді був до місяця. У червні 1943 року приєднався до українського підпілля і став зв'язковим УПА. Єврейську родину він з дружиною переховував з 1942 до 1944 років у час нацистської окупації у криївці неподалік дому.

Врятовані євреї одразу свідчили про порятунок, але коли у серпні 1944 році НКВД арештувало Федора Коротюка ніхто не звернув уваги на свідчення. На спецпоселення вислали дружину і трьох доньок Федора Коротюка.

Лише у грудні 1953 року після таборів ГУЛАГу він приїхав до дружини. У цей час їхніх дітей дідусь забрав в Україну, оформивши опікунство. У 1960 році сім’я повернулась у рідне село.

«В Україні на сьогодні, через війну, зокрема, ніхто не займається пошуком тих, хто врятував євреїв у Роки Другої Світової війни, щоб подавати звернення у «Яд Вашем». Хоча ще можна знаходити документи і посмертно визнавати українців Праведниками», ‒ зауважує Андрій Усач.

Росія веде в Україні війну з пам’ятниками і не лише українськими діячами, на кшталт провідника ОУН Степана Бандери чи Головнокомандувача УПА Романа Шухевича. За час повномасштабного вторгнення російська армія зруйнувала місця пам'яті жертв Голокосту, синагоги, школи.

• 1 березня 2022 року у Києві внаслідок ракетного удару Росії пошкоджено «Бабин Яр», місце, де загинули десятки тисяч євреїв під час Другої світової війни.
• 6 березня 2022 року внаслідок артилерійського обстрілу російської армії пошкоджено монумент Мінора на в'їзді до меморіального комплексу «Дробицький Яр» на Харківщині. У цьому місці нацисти розстріляли, за різними даними, від 16 до 20 тисяч євреїв.
• 8 травня 2022 року від російського обстрілу постраждало єврейське кладовище у Глухові на Сумщині.
• У жовтні 2024 року у Києві під час російської атаки завдано серйозних пошкоджень єврейській школі «Перлина».
• У листопаді 2023 року у Новозлатополі Запорізької області зруйновано стару єврейську школу і кінця XIX століття. Від давньої архітектури нічого не залишилось, хіба уламки.

Ванда Об’єдкова, яка вижила в окупованому нацистами Маріуполі в роки Другої Світової війни загинула у підвалі 4 квітня 2022 року, коли російська артилерія й авіація зрівнювали місто з землею.

96-річний Борис Романченко, який вижив у нацистському концтаборі, загинув у власній квартирі у Харкові 18 березня 2022 року від російської зброї.

Щороку під час заходів із вшанування жертв Голокосту в Україні та світі кажуть: «Ніколи не забудемо і ніколи знову». Ці слова з огляду війни в Україні набули іншого смислу.

За офіційними даними, єврейські громади Галичини, Поділля та Волині були знищені нацистами майже повністю. Під час німецької окупації було знищено понад 60% українських євреїв. Змогли врятуватись близько 100 тисяч. А ще приблизно 900 тисячам євреїв, переважно з центральної та східної частин України, вдалося втекти або вчасно евакуюватися.

Галина Терещук