Київська митрополія між війною і канонами: інтерв’ю з архієпископом Елпідофором

У новому випуску YouTube-каналу «ВІЧЕ» – відверта і принципова розмова про те, що сьогодні відбувається з Православ’ям під час війни.

Головна редакторка каналу Ілона Соколовська говорить із Архієпископом Америки Елпідофором, Екзархом Вселенського Патріархату та професором богословʼя, про те, як Російська Православна Церква перетворилася на інструмент державної агресії, чому благословення війни несумісне з Євангелієм і де проходить межа допустимого для церковного слова.

В інтерв’ю – жорстка оцінка ідеології «русского міра», пояснення канонічного статусу Української Православної Церкви після Собору в Феофанії, позиція Вселенського Патріархату щодо Томосу ПЦУ та можливість так званого «третього шляху» – перехідного пастирського мосту задля майбутньої єдності українського Православʼя.

«Не існує жодної теорії, не існує віри, не існує Євангелія, яке могло б виправдати будь-яке кровопролиття та агресію одного проти іншого», – наголошує Архієпископ Елпідофор.

Це розмова не лише про канони – а про відповідальність Церкви, віру без пропаганди і християнство без війни.

Дивіться повний випуск тут:

Ілона Соколовська:

Ваше Преосвященство, перш, ніж перейти до питань, які особливо хвилюють православних українців, я не можу оминути недавню різку і, на думку багатьох, відверто блюзнірську заяву Служби зовнішньої розвідки Росії на адресу Патріарха Варфоломія. Багато православних богословів вже дали теологічну та моральну оцінку цьому випаду. Але я б додала. На мою думку, ця заява була адресована насамперед внутрішній аудиторії Росії — як сигнал про те, як саме слід думати, кого вважати ворогом і де проходить межа допустимого. Фактично, це виглядає як попередження: інакомислення прирівнюється до зради.
Це особливо вражає, враховуючи, що напередодні Різдва Христового Патріарх Кирил в інтерв’ю досить прямо заявив, що незгодні з політикою держави є «зрадниками Батьківщини».

Буквально днями митрополит Халкідонський Еммануіл також прокоментував цю заяву, сказавши, що «Російська Церква перетворилася на механізм пропаганди» і що «атака на Вселенського Патріарха свідчить про те, що в Московському Патріархаті благодать Святого Духа поступається місцем шпигунству». Він охарактеризував те, що відбувається, як тотальну війну, оголошену Московським Патріархатом.
Ваше Преосвященство, а як Ви сприйняли цю заяву?

Архієпископ Америки Елпідофор:

Передусім дякую вам за можливість звернутися до україномовної аудиторії. З українським народом мене вже багато років пов’язують особливі спогади й тісні зв’язки — ще з тих часів, коли ми відвідували Україну, коли митрополитом Київським був блаженної пам’яті митрополит Володимир (Сабодан), і коли ми організовували той чудовий візит Всесвятійшого Патріарха до України за президентства Віктор Ющенко.

Я пам’ятаю також, як покійний Патріарх Алексій II приїздив, і вони разом із нашим Вселенським Патріархом звершували освячення в Києві. Тож мене з цією прекрасною країною – православною країною – пов’язують дуже близькі стосунки й глибокі зв’язки. І мені справді боляче бачити нинішню ситуацію – варварське вторгнення братньої країни, Росії. Я відчуваю цей біль українського народу, і, звісно, біль усіх матерів з обох боків, які втрачають своїх дітей у цій війні. Для тих із нас, хто справді добре знайомий з історією православ’я в Росії та в країнах навколо неї, не стало несподіванкою нещодавня заява Розвідувальної Служби російського уряду, спрямована проти Вселенського Патріарха.

І я кажу, що не здивований, тому що ми всі знаємо: за цим стоїть дуже довга історія й ментальність, яка домінує в Росії, – використання Церкви або сприйняття Церкви як підрозділу держави, зокрема у сфері зовнішніх відносин, зовнішньої політики чи навіть внутрішніх справ. Церква там завжди була інструментом держави – не лише останнім часом, а ще з царських часів, задовго до комунізму.

А за комуністичної доби це стало настільки очевидним, що майже всі керівники Російської Православної Церкви змушені були бути пов’язаними з російськими спецслужбами або перебувати під їхнім контролем. Відтак вони фактично діяли як провідники й «підтримувані» зовнішньої та внутрішньої політики російської влади – і за царських часів, і в період комунізму.

Ми бачимо, що це триває й сьогодні, і те, що нещодавно оприлюднила російська розвідувальна служба, лише підтверджує реальність, про яку ми всі й так знали. Звісно, прикро й тривожно, що розвідувальна служба втручається в церковні справи, у внутрішнє життя Церкви.

Ми всі маємо пам’ятати, що Церква є духовною реальністю. Главою Церкви є сам Ісус Христос, а ми всі – Його слуги: патріархи, єпископи, архієпископи, священники, вірні – усі ми є членами цього Тіла, Тіла, главою якого є Ісус Христос. Тому будь-які інші критерії, які намагаються втручатися в церковне життя, є несумісними з християнським ученням.

Для Всеосяжної Церкви, для навчання нашого Господа Ісуса Христа, і, звісно, з правилами, які ми називаємо канонами Церкви, це несумісно. Церква має свої власні канони, свої власні правила, згідно з якими ми функціонуємо і діємо в Церкві. Ми маємо пам’ятати, що ми не світська організація, ми – духовна організація, і жодна держава не може диктувати Церкві, що робити, що говорити, як поводитися або хто є церковним керівником.

Ми повинні зберігати єдність, сакраментальну єдність між нами, зберігати та охороняти єдність нашого Православ’я, незалежно від того, що відбувається навколо нас у світі. І саме це робить Вселенський Патріархат, оскільки ми, як Вселенський Патріархат, не слідували рішенню Російської Православної Церкви односторонньо перервати сакраментальну єдність.

Чи можете уявити собі переривання сакраментальної єдності заради чогось цілком мирського, світського? Це не духовно, це не церковно. Тому ми досі поминаємо, ми досі молимося за Російську Православну Церкву, за Патріарха Кирила та всіх ієрархів Російської Православної Церкви, оскільки ми є членами одного Тіла.

Ілона Соколовська:

Ваше Преосвященство, наприкінці 2025 року, на тлі повномасштабної війни Росії проти України, яку Російська Православна Церква публічно благословляє як «священну», ми спостерігаємо, як в Україні зростає державний і суспільний тиск на УПЦ із вимогою остаточно розірвати зв’язки з Москвою.

Водночас ми бачимо публічні відеозвернення окремих ієрархів УПЦ, як то митрополит Антоній, митрополит Феодосій, – які, з одного боку, поділяють позицію Російської Православної Церкви щодо заперечення першості й канонічної юрисдикції Вселенського Патріарха в Україні, а з іншого боку – емоційно апелюють саме до нього, закликаючи «відновити історичну справедливість» і фактично натякаючи на можливий перегляд Томосу Православної Церкви України.

У цих зверненнях вони також посилаються на особисті зустрічі з Патріархом Варфоломієм, цитують його слова про те, що він нібито обіцяв «ніколи не робити боляче Українській Православній Церкві», і водночас стверджують, що саме Томос став таким болем — аж до емоційного запитання: як після цього Патріарх зможе дивитися в очі вірянам і єпископам УПЦ?

Ваше Преосвященство, а наскільки уважно Православний Світ відстежує цей конфлікт між УПЦ під керівництвом митрополита Онуфрія і ПЦУ під керівництвом митрополита Епіфанія?

Чи доходять подібні звернення до Вселенського Патріарха – і як вони сприймаються: як щирий крик болю та внутрішньо-церковна драма чи як свідомо вибудувана маніпулятивна риторика, що апелює до того авторитету, який водночас заперечується?

Архієпископ Америки Елпідофор:

Звичайно, Вселенський Патріархат тут, щоб допомагати і відновлювати православну єдність в Україні. І саме тому Вселенський Патріарх Варфоломій надав Томос Церкві України, щоб об’єднати всіх православних під автокефалією суверенного народу України. Оскільки це суверенна країна, незалежна країна, стара Церква, добре організована Церква, але ця Церква була розділена саме тому, що тиск згори, з боку Росії, не дозволяв місцевій Церкві рости та розвивати свою автокефалію і незалежність.

Цей тиск з боку Росії був з політичних причин, а не з церковних, тому що, якщо застосовувати і розглядати церковні критерії для Церкви України, – я маю на увазі всіх православних християн в Україні, – то Церква України є зрілою та історичною Церквою, первістком Вселенського Патріархату, і вона зріла, щоб мати автокефалію. Єдиним аргументом і єдиною причиною, щоб відмовити цьому праву Церкви, православного народу України, була політична складність, яку держава Росія бачила у тому, що ця країна зростає незалежно від кого-небудь і розвивається в міжнародній спільноті як суверенна та незалежна країна.

Незалежність Церкви була частиною тієї складності, яку Російська Церква та Російська держава бачили у тому, що Церква в Україні зростає. Але Вселенський Патріархат не має таких критеріїв. Тож застосовуючи лише церковні, канонічні критерії, він надав Томос Церкві України та запросив усі сторони приєднатися до цієї нової автокефальної Церкви. У той час ми всі знаємо, що не всі ієрархи приєдналися до цієї нової автокефальної Церкви. Причина очевидна, але я не знаю, чи хтось коли-небудь говорив про це публічно та відкрито. Причиною того, що багато ієрархів не приєдналися до цієї автокефальної Церкви, був несправедливий тиск, який вони зазнавали від спецслужб, розвідувальних служб, російських служб, які шантажували через особисті справи, тиснули, утискали або навіть погрожували ієрархам, щоб вони не приєднувалися.

Давайте будемо відкритими і чесними щодо того, що відбувається просто перед нашими очима, бо це єдиний спосіб, щоб ми могли зрозуміти одне одного. Зараз я чую, що ієрархи Церкви, яка перебуває поза автокефальною Церквою в Україні, деякі ієрархи потребують і просять допомоги, вони звертаються до Вселенського Патріарха по допомогу. І Вселенський Патріарх готовий допомогти їм, але як можна просити допомоги в когось, якщо ви не визнаєте його авторитет допомогти вам, якщо ви ставите під сумнів його юрисдикцію допомогти вам?

Отже, оскільки ці ієрархи, а можливо й сам митрополит Онуфрій, відмовляються поминати Патріарха Росії, то як вони можуть стверджувати, що вони є канонічною Церквою? Як можна бути канонічною Церквою, якщо ти нікого не поминаєш? Як можна очікувати будь-якого статусу, канонічного статусу, який був би наданий вам Вселенським Патріархом – єдиним Патріархом у православному світі, який має право від історії та канонів Вселенських Соборів надавати вам канонічний статус, – і водночас заперечувати цей авторитет?

Я вважаю, що першим кроком має бути, якщо комусь потрібна допомога та авторитет Вселенського Патріарха, – прийняти його авторитет для цього – і поминати його в богослужінні. Ви не можете бути православною ієрархією, не поминаючи нікого.

Канонічний статус будь-якої Церкви, будь-якої церковної структури надається лише Вселенським Патріархатом. І саме тому він називається Вселенським Патріархатом. Ми маємо вищий авторитет у Православній Церкві, звісно, не так, як у Римсько-Католицькій Церкві, де вищий авторитет має Папа, але ми маємо православний вищий авторитет з нашими власними правилами відповідно до канонів Вселенських Соборів, згідно з якими канонічний статус автокефалії та патріаршого статусу був наданий й самій Російській Церкві.

Тож якщо Вселенський Патріархат дійсно мав право надати автокефалію та патріарший статус і цінність Російській Церкві, то той самий Вселенський Патріархат має право робити це й для інших помісних автокефальних Церков або місцевих Церков, коли він вважає, що Патріархат це доречно, коли він вважає, що місцева Церква зріла, щоб рости як незалежна та автокефальна Церква.

Ілона Соколовська:

Ваше Преосвященство, Після того, як Вселенський Патріархат відкликав Грамоту 1686 року, згідно якої Москва отримувала право на тимчасове управління Київською митрополією, усе Українське Православ`я – Київська Митрополія, і зокрема Українська Православна Церква, за словами багатьох ієрархів Константинополя, повернулася до своєї Матері-Церкви — тобто в лоно Вселенського Патріархату. Але у 2022 році в Києві (в Феофанії) відбувся собор Української Православної Церкви, згідно рішень якого митрополит Онуфрій заявив, що Українська Православна Церква перебуває на шляху до автокефалії, і що її статус має вирішуватись на Вселенському Соборі. Як можна інтерпретувати це з погляду Вселенського Патріархату? Як сьогодні в Константинополі канонічно сприймають Українську Православну Церкву: як частину Московського Патріархату чи як неслухняну, вперту частину Київської митрополії, яка відмовляється слухати свого першоієрарха? І що в такій ситуації мало б викликати більшу занепокоєність, з богословської точки зору: непослух Першому престолу чи використання канонів як інструменту політичного самозахисту?

Архієпископ Америки Елпідофор:

Знову ж таки, рішення Української Православної Церкви у 2022 році звернутися по автокефалію або інший незалежний статус до Вселенського Патріархату має йти пліч-о-пліч із тим, як ми бачимо та приймаємо авторитет Вселенського Патріарха здійснювати такі дії. Якщо ми ставимо під сумнів авторитет і рішення Вселенського Патріархату, то як ми можемо очікувати, що цей авторитет буде реалізований і допоможе нам? Ми не можемо цього очікувати – це все одно що стріляти собі в ногу, коли ми критикуємо або будь-яким чином ставимо під сумнів авторитет, право й прерогативу Вселенського Патріархату допомагати місцевим Церквам і надавати їм статус автокефалії чи автономії.

Я розумію складне становище, в якому сьогодні перебуває митрополит Онуфрій, але ми всі маємо це усвідомлювати – особливо ті з нас, хто живе на Заході, у Сполучених Штатах та в інших країнах, – що в Україні йде війна. Відбувається вторгнення. Молодих людей убивають на фронті. Інших людей – чоловіків і жінок – убивають у містах. Мільйони й мільйони біженців змушені тікати з країни. Як у такій ситуації хтось може очікувати, що частина помісної Церкви в Україні може перебувати під Москвою?

Я розумію заяви представників і ієрархів Української Православної Церкви про те, що ми проти вторгнення, проти війни, що ми навіть засуджуємо заяви Патріарха Кирила, який виправдовує війну та братовбивче кровопролиття. Але як можна бути переконливими, говорячи це? І я тут маю на увазі митрополита Онуфрія та його ієрархів. Як можна бути переконливими для світу, коли, з одного боку, ви заявляєте, що засуджуєте все, що говорить Патріарх Кирил, і офіційну позицію Російської Православної Церкви, а з іншого боку – водночас діє увесь російський пропагандистський механізм. І цей державний, і церковний пропагандистські механізми підтримують вас. Тож складається враження певної залежності, навіть якщо про неї відкрито не говорять. Можливо, це психологічна залежність, можливо – питання совісті чи віри, але говорити «ми засуджуємо війну» – непереконливо. Цього недостатньо – просто сказати: «Я засуджую заяви Патріарха Кирила», і водночас самопроголосити себе, самодекларувати як утворення, яке не має жодного канонічного церковного статусу.

Який церковний статус мають митрополії під омофором митрополита Онуфрія та всі його ієрархи? Єдиний статус полягає в тому, що їх визнає Російська Православна Церква та всі інші Православні Церкви, які є політичними і церковними сателітами Росії.

Тому, якщо ми справді хочемо рухатися вперед і досягти прогресу в церковній ситуації в Україні, я вважаю, що ієрархи під омофором Онуфрія, і він сам, митрополит Онуфрій, якщо вони справді мають на увазі те, що говорять про діалог із Константинополем, повинні почати з поминання Патріарха Константинопольського – тобто з поминання його під час богослужінь. Це означатиме: ми приймаємо його авторитет і визнаємо його право підтримати нас. Поки ми цього не робимо, всі ці звернення до Вселенського престолу по допомогу не мають підстав, не є переконливими.

Ілона Соколовська:

Ваше Преосвященство, фактична реальність сьогодні така: більшість тих, хто хотів перейти з УПЦ до ПЦУ – вже це зробили. Водночас існує, так звана, про-українська, про-автокефальна частина Української Православної Церкви, яка хоче вийти з-під Російської Православної Церкви, але поки не готова приєднатися до Православної Церкви України, шукаючи окремий, особливий тимчасовий статус – наприклад, автономна церква під омофором Вселенського патріарха – якщо б це була значна частина УПЦ, – або ставропігійне пряме підпорядкування окремих громад і єпархій УПЦ безпосередньо Патріарху Варфоломію. Ваше Преосвященство, Ви – експерт з канонічного права, професор богословʼя, тож, поясніть будь-ласка, з точки зору церковного канонічного права, чи можливий у православ’ї такий «третій шлях» для Української Православної Церкви – не в Православній Церкві України, не в Російській Православній Церкві, – а саме такий «перехідний пастирський міст» задля відновлення євхаристійного спілкування між Українською Православною Церквою і Вселенським Патріархатом , і в тому числі з Православною Церквою України, заради майбутньої єдності Православних в Україні. Тож чи можливо це і чи готовий Патріарх Варфоломій виступити суддею, арбітром на своїй канонічній території, яка ТЕПЕР канонічна територія Православної Церкви України, щоб не втратити цих людей для Церкви взагалі?

Архієпископ Америки Елпідофор:

Ваше запитання, фактично, стосується того, чи можемо ми знайти третє рішення, третю відповідь або спосіб допомогти Церкві під омофором митрополита Онуфрія. Я вважаю, що церковна історія довела, що завжди існують відповіді та способи вирішення проблем. Немає такої проблеми, яку неможливо вирішити, якщо існує діалог. Але, знову ж таки, передумова будь-якого діалогу – прийняти авторитет або право іншої сторони допомогти вам.

Тож якщо ми справді маємо на увазі, що нам потрібна підтримка і допомога Вселенського Патріархату, щоб знайти рішення цієї складної ситуації – а це справді складна ситуація з причин, які я пояснив, і ці причини не є церковними, повторюю, ці причини політичні та світські, і саме це робить всю ситуацію заплутаною. Але з церковної точки зору все ясно, і я впевнений, що Вселенський Патріарх і Патріархат відкриті для діалогу, готові до діалогу, але я не знаю, чи це звернення до діалогу є чесним, справжнім.

Як хтось може просити моєї допомоги, наприклад, – я наводжу приклад особисто, – як хтось може просити моєї допомоги як Архієпископа Америки, і водночас казати: «Ти не Архієпископ Америки, ти не маєш жодного авторитету в Сполучених Штатах»?

Тож який діалог, яку допомогу ви хочете від мене, якщо ви не визнаєте, ким я є? Саме тому, з церковної точки зору, я запрошую – і ще раз повторюю своє запрошення – благочестивих і добрих православних християн, яких я знаю, як уже казав, багато років, і про яких знаю, що вони чесні, мають віру, люблять Христа та Його Церкву і прагнуть православної єдності так само, як прагнемо її ми.

Я запрошую їх визнати цей авторитет, адже це багатовіковий авторитет. Це традиція Православної Церкви: Вселенський Патріарх має вищий авторитет – авторитет, дарований канонами та Вселенськими Соборами, – для збереження й охорони православної єдності.

І ви бачите, що Вселенський Патріарх Варфоломій не переривав єдність з ким-небудь, бо ми вважаємо, що єдність, причастя, Тіло і Кров Ісуса Христа не можуть бути засобом політичних причин. З будь-якої причини ми не можемо відмовляти комусь у Тілі і Крові Ісуса Христа, лише тому, що вони не погоджуються з вашою єретичною теорією чи з «руським міром».

«Руський мір». Світ не є російським. Світ християнський. Світ створений Ісусом Христом, Богом, для всіх людей. Не тільки для росіян, не тільки для греків, не тільки для будь-якої нації у світі. Він для всіх. І саме цього бажає наш Господь і очікує від нас – духовенства, ієрархів, предстоятелів Церков – зберігати єдність, охороняти єдність, сприяти єдності, запрошувати всіх нас до одної Чаші – Чаші, з якої ми маємо життя, життя вічне, від Тіла і Крові Ісуса Христа.

Ілона Соколовська:

Ваше Преосвященство, вже можна констатувати, що протягом останніх десятиліть Російська Православна Церква веде агресивну боротьбу за першість у Православ’ї, ігноруючи Равеннський документ, рішення Критського собору та сам принцип всеправославної соборності. Ми бачимо дії Російської Православної Церкви на канонічній території Олександрійського патріархату та на території Київської Митрополії. На окупованих територіях Олександрійського патріархату Російська православна церква створила власний екзархат. На окупованих територіях України вона анексує цілі єпархії Української Православної Церкви, призначає своїх єпископів, і примушує священників УПЦ переходити в Російську Православну церкву. А не згодних – в прямому смислі засуджують як зрадників і ув’язнюють. Наприклад, як священика Української Православної Церкви Костянтина Максімова, який відмовився поминати патріарха Кирила і переходити в Російську Православну Церкву, і за це отримав 14 років ув’язнення. Митрополит Перистерійський Григорій Папатомас в своїх інтерв’ю говорив про необхідність втрутитися в цю ситуацію і навіть запропонував можливість тимчасового призупинення автокефалії Російської православної церкви як крайнього канонічного заходу.

У цьому контексті виникає питання: Чи має Вселенський Патріарх реальну – а не лише символічну – владу діяти щодо Російської Православної Церкви як Церква-Матір, яка прагне повернути до ладу неслухняну «дитину»? І якщо так, то чому ці повноваження залишаються радше теоретичними, ніж практичними? І на Вашу думку, Ваше Преосвященство, що сьогодні насправді здатне вплинути на Російську Православну Церкву: канонічне право, богословські аргументи, міжнародна ізоляція — чи лише крах її цивілізаційно-політичного проекту так званого «руського міра»?

Архієпископ Америки Елпідофор:

Тож я б сказав кілька слів про те, як Московський Патріархат справді поводиться, наче накладає санкції проти православних Церков, які визнали автокефалію Православної Церкви України, вторгаючись еклезіологічно, якщо можна так сказати, що дійсно має складне значення в церковному праві, у канонічному праві. Вторгаючись у канонічну територію інших православних Церков, лише щоб покарати їх за те, що вони визнали автокефалію незалежної країни, незалежної Церкви.

І я просто питаю себе: після такого явного канонічного порушення території іншої Церкви, як будь-яка Церква одночасно може стверджувати, що інша Церква діє неканонічно?

Якщо ми справді хочемо бути чесними з собою і говорити про дотримання та повагу до канонів, правил і норм Православної Церкви, то відповідь не полягає в порушенні канонів на чужій території та в чужій Церкві. Це означає, що нам насправді байдуже до канонів, нам насправді байдуже до Церков, ми просто намагаємося карати інших людей, не зважаючи ні на що, використовуючи всі засоби — справедливі й несправедливі, належні чи неналежні. І це не є Церква. Це не духовність. Це не має нічого спільного з Православ’ям. І знову ж таки, я повертаюся до свого першого твердження в нашому інтерв’ю: Російська Православна Церква стала інструментом і засобом для просування світських, військових, політичних та фінансових інтересів російської держави.

Тож це дуже небезпечний шлях. Росіяни – віруючі люди. Вони не заслуговують такого керівництва. Вони не заслуговують такої Церкви. Вони заслуговують на Церкву, яка вірна і слідує вченню Євангелія нашого Господа Ісуса Христа та традиції Православної Церкви.

Для Вселенського Патріархату і для всіх нас, решти православного світу, наші російські і українські брати та сестри – одна родина. Не існує жодної теорії, не існує віри, не існує Євангелія, не існує християнського вчення, яке могло б виправдати будь-яке кровопролиття та агресію одного проти іншого. Не існує християнського способу виправдати вторгнення. Не існує вчення Господа Ісуса Христа, яке могло б пояснити або навіть дати право комусь убивати одне одного – ЗА ЩО?

Тож я запрошую всіх людей – так, як це робить Вселенський Патріархат, так, як це робить наш Патріарх Варфоломій, — сприяти миру, зупинити кровопролиття, повернутися до своїх домівок і залишити український народ вільним і наодинці, щоб він міг жити в добробуті та свободі. Українці заслуговують на власну державу. Вони заслуговують на власну церковну незалежність, тому що український народ — це добрий народ. Це віруючий народ. Вони люблять Євангеліє. Вони люблять мир. Вони люблять розвиток. Вони працьовиті люди. Вони люблять свої родини. Вони люблять свою країну. І вони люблять Ісуса Христа.

Ілона Соколовська:

Це справді так. Ваше Преосвященство, дякую, щиро дякую за цей діалог. Це справді дуже важливо для українців, тож щиро дякую Вам за цю глибоку й відверту розмову. Я щиро сподіваюся, що українські єпископи, священники та віряни, які сьогодні страждають через війну, а також через внутрішні православні поділи, почують у Ваших словах не лише теологію, але й голос християнського пастиря, який молиться разом з нами і розділяє наш біль.
Щиро дякую Вам.

Ілона Соколовська, Духовний фронти України