Мобілізація у Європі: чи готові європейці воювати та чому молодь проти призову й військової служби

Війна Росії проти України запустила масштабне переозброєння Європи, але це лише частина змін. Старий континент знову повертається до дискусії про відновлення військової служби, щонайменше в добровільному форматі.

Втім, ця ідея залишається надзвичайно суперечливою: вона не має одностайної підтримки ні серед військових, ні серед молоді, яку безпосередньо може зачепити таке рішення. Які настрої панують у країнах Європи та чи може бути досвід України корисним – читайте в матеріалі 24 Каналу.

У цьому нам допомогли розібратися:

• Міхаель Шульце фон Ґляссер – директор Німецького товариства миру,
• Крістіан Рену – доцент Університету Орлеана, представник Міжнародного братства примирення.

Стаття підготовлена в межах проєкту PULSE, європейської ініціативи, що підтримує транскордонну спільну журналістику, у співпраці з 24 Каналом.

Автори: Софія Назаренко (24 Канал, Україна), Федеріко Баччіні (The Parliament Magazine / EUnews, Бельгія), Футура Д'Апріле (Domani giornale, Італія).

Що з мобілізацією та армією в Німеччині?

Німеччина стала першою країною, яка ухвалила закон про запровадження добровільної військової служби.

• Уже з 2026 року близько 680 тисяч громадян, народжених у 2008 році та пізніше, отримають анкету із запитанням, чи готові вони служити в армії. Для чоловіків, народжених після 1 січня 2008 року, заповнення анкети буде обов'язковим, утім сама служба залишатиметься добровільною.
• Якщо ж план із набору не буде виконано, Бундестаг може повернутися до ідеї відновлення обов'язкової військової служби та навіть запровадити систему жеребкування.

У день ухвалення закону тисячі молодих людей вийшли на протести щонайменше в 90 містах Німеччини, виступивши проти того, що вони називають новим закликом до зброї.

Студенти з плакатом із написом: "Ні обов'язковій військовій службі" – під час протесту проти запланованої можливості обов'язкової військової служби в Берліні 5 грудня 2025 року / фото AP / Markus Schreiber

Опір серед молоді був помітний ще до голосування. Як розповідає директор Німецького товариства миру Міхаель Шульце фон Ґляссер, відвідуваність сайту організації, де пояснюють, як відмовитися від служби в разі призову, зростає щомісяця.

Між Францією та Італією: які сценарії повернення до служби?

У Франції картина зовсім інша. Президент Еммануель Макрон оголосив про запуск нової десятимісячної військової служби, яка має стартувати влітку 2026 року. Уряд розраховує залучити 3 тисячі осіб у перший рік, а до 2035-го – вже 50 тисяч.

Як пояснює представник Міжнародного братства примирення Крістіан Рену, цей новий добровільний формат має замінити Загальнонаціональну службу (SNU), створену Макроном у 2017 році, яка передбачала період цивільної або військової підготовки. Утім, проєкт виявився провальним і надзвичайно дорогим.

Гострі дискусії щодо призову точаться й в Італії. Міністр оборони Ґвідо Крозетто хотів би запровадити добровільну військову службу, однак проєкт поки не оформлений остаточно та потребує підтримки парламенту. Тим часом рух Non-Violent Action уже передав до Ради міністрів і президенту Серджо Маттареллі 7471 лист від громадян, які заявляють про небажання брати в руки зброю.

Різні форми такого спротиву мають підґрунтя в національному законодавстві, але право на відмову від військової служби з міркувань совісті закріплене й на європейському рівні. Європейський суд з прав людини ще у 2011 році підтвердив: відмова від служби в армії з особистих переконань – це законне право, яке гарантує Європейська конвенція з прав людини.

Яка ситуація в інших країнах ЄС?

Оборона і безпека залишаються відповідальністю самих держав, а не Європейського Союзу як інституції. Тому дискусії та рішення в Німеччині, Франції та Італії показують: європейські країни дедалі активніше переглядають підходи до комплектування армії на тлі повернення теми війни й оборони в центр політики. Цьому сприяє не лише повномасштабне вторгнення Росії в Україну, а й зростання сумнівів щодо того, наскільки стабільними залишаться безпекові гарантії з боку США за Дональда Трампа.

Хоча всі країни ЄС роблять ставку передусім на професійні армії, приблизно третина держав-членів досі зберігає ті чи інші форми призову в мирний час. Мовиться про суттєві відмінності в тривалості служби, оплаті та системі резерву.

Обов'язкові або напівобов’язкові моделі нині діють в Австрії, на Кіпрі, у Данії, Естонії, Фінляндії, Греції, Латвії, Литві та Швеції. Паралельно Хорватія вирішила відновити обов’язкову військову службу, а Німеччина запускає нову систему добровільної служби.

В обох випадках участь на першому етапі стосуватиметься лише чоловіків і розпочнеться з 2026 року.

У ЄС зараз можна виділити три основні моделі призову:

• Перша – обов’язкова служба: у Австрії, на Кіпрі, в Естонії, Фінляндії та Греції служать усі, хто підпадає під вимоги закону.
• Друга – призов за жеребом, як у Данії, Латвії та Литві: на службу обирають випадковим способом і водночас залучають добровольців.
• Третя – вибіркова обов’язкова служба, яка діє у Швеції: призовники обираються на підставі мотивації, здібностей, освіти та бажання служити.

Наразі лише Швеція та Данія поширюють призов як на чоловіків, так і на жінок – це відображає зміну підходів до гендерної рівності в оборонній політиці.

Тривалість служби також істотно різниться: в Австрії, на Кіпрі, у Латвії та Литві встановлені фіксовані строки, водночас інші країни застосовують гнучкіші моделі. Наприклад, у Фінляндії призовники, які проходять підготовку для найскладніших або спеціалізованих завдань, можуть служити до 347 днів.

У 2011 році Європейський суд з прав людини ухвалив знакове рішення: людина має право відмовитися від військової служби, якщо це суперечить її совісті чи глибоким переконанням. Це право захищає стаття 9 Європейської конвенції з прав людини про свободу думки та релігії.

Усі країни ЄС, де ще діє призов, визнають право на таку відмову і пропонують альтернативну службу, найчастіше цивільну або без зброї. Однак тривалість цієї служби суттєво відрізняється від країни до країни. Як зазначає Європейське бюро з питань відмови від військової служби, це створює проблему нерівності та питання справедливого застосування права на відмову від служби.

Український досвід і уроки війни для Європи

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року кардинально змінило українське суспільство – насамперед ставлення до армії, військової служби та самого поняття мобілізації. До 2022 року дискусії про збройні сили здебільшого зводилися до реформ, стандартизації за НАТО та поступового переходу до професійної армії.

Після нападу Росії військова служба перестала бути абстрактною політичною темою й стала питанням виживання держави. Цей досвід – болісний, драматичний і суперечливий – тепер дає важливі уроки європейським країнам, які лише починають серйозно переглядати або змінювати свої системи військової служби.

На початковому етапі вторгнення Україна значною мірою покладалася на безпрецедентну хвилю добровільної мобілізації. У перші тижні війни довгі черги біля військкоматів стали одним із найпотужніших символів національної єдності. Тисячі людей без жодного бойового досвіду вступали до Збройних Сил України та підрозділів територіальної оборони не через формальний обов’язок, а керуючись внутрішнім переконанням – захищати свої домівки, сім’ї та саму ідею української державності.

Втім, згодом війна перестала бути короткостроковим шоком і перетворилася на тривалий, виснажливий конфлікт. На цьому етапі початковий добровільний запал почав згасати. У наступні роки Україна зіткнулася з гострою нестачею особового складу, що поглиблювалася через втрати, фізичне та психологічне виснаження військових і обмежені можливості ротації для тих, хто служив безперервно роками. Зростання потреби в персоналі призвело до змін у законодавстві про мобілізацію, жорсткішого обліку військовозобов’язаних і суворішого підходу до призову.

Напередодні четвертої річниці повномасштабного вторгнення суспільне ставлення помітно змінилося. Якщо 2022 рік відзначався масовою готовністю добровільно вступати до війська, то сьогодні більше українців намагаються уникнути служби та мобілізації. Це небажання воювати радше пояснюється глибокими соціальними, економічними та психологічними навантаженнями, ніж відсутністю патріотизму чи бажанням здати Україну Росії.

У нас проблема не в тому, що взагалі немає людей. У нас немає їх на лінії фронту. Їх не вистачає не тільки для того, щоби вони там тримали оборону, їх не вистачає ще й для того, щоби вони змінювали один одного. У нас по факту є певна кількість людей, яка постійно перебуває на передовій. Коли хтось поранений, він вибуває. На його місце треба, щоби прийшов інший. Ось це проблема,
– сказав Роман Костенко, секретар Комітету Верховної Ради з питань оборони та полковник Служби безпеки України (СБУ), вінтерв’ю 24 каналу.

Президент Володимир Зеленський також визнав нестачу особового складу в Збройних Силах. За його словами, розширення мобілізації є "складним питанням для держави, армії, суспільства та партнерів України". Зеленський підкреслив, що чисельно армію України не можна порівнювати з російською через велику різницю в масштабах двох країн.

Він пояснив, що нинішня система мобілізації працює за рішеннями військового командування, яке визначило потребу призивати близько 30 тисяч людей щомісяця. Хоча міжнародні партнери регулярно ставлять це питання, Зеленський зауважив, що вони не перебувають на передовій і не стикаються з тими реаліями війни, з якими Україна стикається щодня.

Це складне питання. Люди в суспільстві працюють і сплачують податки, а ці кошти йдуть на армію. Потрібно знайти баланс,
– сказав президент.

Досвід України показує: навіть добровільна мобілізація під час війни має свої межі. Для європейських країн, які нині обговорюють повернення призову в мирний час, цей досвід є повчальним: одного законодавчого регулювання недостатньо. Важливі також мотивація, якісна підготовка та довгострокова соціальна підтримка для військових.

Водночас в Україні тривають дискусії, чи варто знизити вік мобілізації з 25 до 18 років. На відміну від більшості європейських країн, де призов означає службу без участі в бойових діях, мобілізація в Україні передбачає пряме залучення до війни. Ще до інавгурації Дональда Трампа американські чиновники та представники НАТО радили Києву знизити вік призову, посилаючись на нагальну потребу в персоналі на передовій.

У відповідь українська влада намагається робити ставку на заохочення, а не примус. Один із заходів – річний контракт "18 – 24" для чоловіків віком від 18 до 24 років. Він передбачає фінансову винагороду в один мільйон гривень, доступ до іпотеки без відсотків та розширений пакет соціальних гарантій. Водночас контракт стосується лише бойових спеціальностей – піхота, гранатометники, розвідники – з підготовкою понад 80 днів.

Повномасштабна війна також показала, що технології частково компенсують нестачу людей на полі бою. FPV-дрони та роботизовані наземні платформи дедалі активніше виконують завдання, які раніше потребували великої кількості солдатів.

Головнокомандувач Збройних Сил України Олександр Сирський назвав 2025 рік проривним для розвитку безпілотних систем. За його словами, грудень став першим місяцем, коли українські дронові підрозділи нейтралізували приблизно стільки ж російських солдатів, скільки Росія призвала за один місяць.

Противник втратив понад 33 тисячі осіб. Ці цифри враховують лише підтверджені випадки, зафіксовані на відео, але реальні втрати ще більші,
– повідомив Сирський.

Водночас Міноборони України розгортає підрозділи роботизованих наземних платформ (UGV), які виконують завдання з логістики, розвідки, евакуації поранених та розмінування у зонах підвищеного ризику, що дуже зменшує небезпеку для військових.

Проте українські військові підкреслюють, що технології не можуть повністю замінити солдатів на полі бою. Колишній очільник розвідки Кирило Буданов зазначив, що FPV-дрони можуть підтримувати операції, але не замінять піхоту повністю.

За допомогою безпілотника можна завдати ворогу втрат. Але поки, як у Середньовіччі, не прийде солдат і не встановить прапор – нічого не зміниться,
– сказав Буданов.

Аналіз CSIS також робить висновок: автономні системи та роботизовані платформи можуть частково замінити людей і підвищити ефективність на полі бою, але повністю солдатів не замінять через складність бойових завдань і необхідність швидкого прийняття рішень у непередбачуваних умовах.

Для європейських країн, які розглядають повернення призову або розширення добровільної служби, досвід України дає чіткий урок: навіть технології, що значно підвищують бойову ефективність, не усувають проблем мотивації, ротації та психологічної стійкості військових.