Викрадення, вимагання викупу й диво: як екстренер Кака влаштовувався на роботу, якої не існувало

Коли сонце зникало за обрієм під час поїздки північною частиною Марокко, Адріан Гіт не міг не згадати, куди його привів футбол. Колись саме ця гра вирвала його з Ноттона — робітничого селища в Ньюкасл-андер-Лаймі, що в Англії. Там маленький хлопчик на прізвисько "Інчі" виніс з дому головне: працьовитість, прищеплену дідом-залізничником, і дивовижне гольове чуття. Усе інше було другорядним.

Футбол привів його до Сток Сіті, а згодом — до Евертона, де у 1982 році він став найдорожчим підписанням клубу. Його гол у Кубку ліги 1984 року проти Оксфорд Юнайтед, можливо, зробив Гіта однією з ключових постатей в історії клубу.

У 1988-му він став одним із перших англійців, хто наважився на перехід до Ла Ліги, підписавши контракт з Еспаньйолом. А коли ігрова кар'єра добігла кінця, футбол знову змінив його маршрут — цього разу привів до США. Там були тренерські роки в Остін Ацтекс, Орландо Сіті та Міннесоті Юнайтед. У пошуках гравців для цих клубів Гіт об'їздив пів світу. Він тренував володаря Золотого мяча — бразильську легенду Кака.

Поїздка до Марокко мала стати ще однією пригодою. Співбесіда на тренерську посаду в Саудівській Аравії. Можливість попрацювати на новому континенті, побачити інший світ. Черговий розділ, який футбол мав написати в його житті.

В інший вечір це видовище могло б здаватися красивим: сутінки повільно переходили в темряву, міські вогні залишалися позаду. Але цього разу Гіт думав не про краєвиди. Він згадував, що дала йому гра. Думав про чотирьох онуків і про історії, які колись їм розповість.

А потім він повернув голову й подивився на чоловіка за кермом чотиридверного седана — свого викрадача. І вперше замислився, чи не стане футбол тим, що зрештою обірве його життя.

---

Тож коли Джейн Гіт отримала повідомлення про те, що Адріан приземлився в Танжері, але так і не дочекалася звичного FaceTime з готелю, всередині щось клацнуло.

"У тебе все гаразд?" — написала вона.

"Так, все нормально, — відповів він. — Просто зайнятий".

Та відчуття тривоги не відпускало. Повідомлення виглядали дивно. Не так, як завжди. Вони обидва завжди писали грамотно, були уважні до слів. А FaceTime так і не було.

Джейн зателефонувала.

"У тебе точно все добре?" — запитала вона.

Він відповів так само.

"Так, все добре".

Але в голосі було щось не те. Вона це чула.

"Побачимось вранці", — сказав Адріан.

Вони попрощалися і поклали слухавки.

За хвилину один із чоловіків у кімнаті приставив лезо до горла Гіта.

"Слухай уважно, — сказав він. — У тебе є кілька годин, щоб все добре обміркувати".

Це була історія, якою Гіт не планував ділитися.

Понад рік він тримав своє викрадення в таємниці — розповів лише вузькому колу друзів і повідомив Асоціацію футбольних менеджерів (LMA), профспілку тренерів в англійському футболі. А потім йому зателефонував агент ФБР, який вів цю справу. Те саме сталося з іншим тренером.

"Коли нам подзвонили з ФБР і сказали, що це повторилося, я просто зламалася, — згадує Джейн Гіт. — Ти думаєш, що все позаду, але це не так. І думка про ще одну родину, якій доводиться через таке проходити…"

Гіт чув, що до нього було щонайменше два подібні випадки. А тепер — ще один після. Подружжя вирішило: мовчання лише відкриває двері для нових жертв і таких самих загроз, від яких йому самому вдалося врятуватися.

В інтерв’ю The Athletic у грудні 2025 року вони вперше детально розповіли про ті три дні листопада 2024-го. За однієї умови: без імен, без конкретних локацій і без будь-яких деталей, які могли б зашкодити розслідуванню, що досі триває у США та Англії.

У відповідь на запит ФБР електронною поштою повідомило, що за їхньою політикою вони не підтверджують і не заперечують існування будь-яких розслідувань. Натомість представник Національного агентства з боротьби зі злочинністю Великої Британії (NCA) оприлюднив заяву:

"Ми можемо підтвердити, що співробітники NCA розслідують звинувачення, пов’язані з фейковим футбольним консорціумом, який пропонував професійним футболістам роботу. Це призвело до погроз насильством і переказів коштів, попри те що жодних реальних контрактів чи працевлаштування не існувало. Оскільки розслідування триває, ми не можемо надати додаткову інформацію".

Навіть зараз, коли Гіти знову проговорюють ці деталі, усе здається нереальним.

"Це як фільм або серія Батьківщини", — каже Адріан.

Щоразу, повертаючись думками назад, він проходить той самий шлях: прокручує в голові перші розмови, намагається зрозуміти, чи був знак, який він пропустив.

Після звільнення з Міннесоти Юнайтед у жовтні 2023 року 65-річний Гіт провів рік у подорожах разом із Джейн, відвідував дітей — Гаррісона та Мег — і чотирьох онуків. Після п’ятнадцяти безперервних років тренерської роботи в Остіні, Орландо та Міннесоті пауза була цілком логічною.

Та влітку 2024-го зателефонував агент із Великої Британії й поцікавився, чи розглянув би Адріан можливість роботи в Саудівській Аравії. Гіт відповів без вагань.

"Звісно, за умови, що про все вдасться домовитись", — сказав він агенту.

Коли зайшла мова про клуб і фінансові умови, пропозиція зацікавила ще більше. Гіт хотів повернутися до тренерської роботи. Бажання знову бути на бровці нікуди не зникло.

Зрештою посаду отримав інший тренер, але Адріан продовжував стежити за клубом. Справи там йшли погано. За кілька місяців той самий агент подзвонив знову.

"Адріане, ця вакансія знову з’являється. Минулого разу ви були дуже близько. Хочете повернутися до розмови?" — сказав він.

Гіт погодився. Упродовж наступних днів вони обговорювали деталі: зарплату, бюджет для штабу, умови проживання в Саудівській Аравії, навіть медичне страхування. Розмови велися через гучний зв’язок, тож Джейн слухала кожну з них. Ніщо не здавалося підозрілим.

Адріан зателефонував кільком знайомим, які працювали в Саудівській Аравії. Серед них — легенда Ліверпуля Стівен Джеррард. Усі відгукувалися схвально і про клуб, і про роботу в саудівських лігах. Невдовзі агент повідомив: власник клубу хоче зустрітися особисто. Запитав, чи зможе Гіт прилетіти до Марокко, де "шейх" мав кілька готелів та інший бізнес.

"Якщо до вівторка все узгодимо, ми одразу летимо до Саудівської Аравії на офіційне оголошення", — сказав агент.

Квиток на літак надіслали на неділю, 17 листопада. Також забронювали номер у п’ятизірковому готелі на узбережжі Середземного моря.

"У всьому цьому процесі не було нічого незвичного, — згадує Джейн. — Так само все відбувалося, коли він переїжджав з Англії до Америки або з Орландо до Міннесоти. Жодних червоних прапорців. Години розмов, і не було жодного питання, на яке агент вагався з відповіддю".

Адріан вилетів до Танжера через Манчестер. Коли ввечері 18 листопада він приземлився в Марокко, в аеропорту на нього чекали двоє чоловіків. Вони вручили йому квіти, провели до чорного чотиридверного седана і вирушили в бік готелю.

Приблизно за сорок хвилин машина з’їхала з головної траси.

"Спершу я подумав, що це просто найкоротший шлях, — розповідає Гіт. — Ми мали їхати на зустріч із шейхом. “Він просто хоче побачитися і привітатися”. Добре, без проблем. Але хвилин за двадцять мені стало трохи ніяково: дорога звужувалася, сутеніло. Ми заїхали в якесь маленьке портове містечко, а потім — у підозрілий район. Я ж мав зупинитися в готелі на узбережжі".

Автомобіль звернув у провулок і зупинився. Чоловіки вийшли, відчинили двері й жестом запросили Гіта вийти. Його провели до невеликого житлового будинку, а звідти — в майже порожню, задимлену кімнату.

Секційний диван стояв уздовж трьох стін. Посередині — стіл із латунними прикрасами. На дальній стіні працював телевізор. Вікна були щільно завішані важкими, химерними шторами. Десь на тлі грала музика.

У кімнаті було троє чоловіків: одному — років п’ятдесят п’ять, другому — трохи за тридцять. Третій, на вигляд підліток або хлопець трохи за двадцять, дуже нагадував молодшого брата того, що був середнього віку.

"Першу годину вони майже зі мною не говорили, — згадує Гіт. — Пили, щось обговорювали між собою і раз у раз питали: “Хочеш випити?” Я відмовлявся, бо вже тоді розумів: мені не варто нічого пити".

Згодом вони посадили його на диван.

"Ти, очевидно, вже зрозумів, що це не те, чого ти очікував, — сказав чоловік років за тридцять. — Далі все буде так: ти надішлеш нам гроші".

Сума, за словами Гіта, була значно більшою за сто тисяч, але конкретну цифру він називати не став.

"А якщо ні — ти більше не побачиш свою дружину. Не побачиш дітей і онуків".

Було очевидно: ці люди добре підготувалися. Вони знали все — про нього, про родину. У Гіта забрали гаманець і телефон. Усередині все заклякло. Відтоді він думав лише про одне — як вийти з цієї ситуації живим і неушкодженим.

Насамперед потрібно було виграти час. Він вхопився за різницю в часі — сім годин. Навіть якби він захотів переказати гроші, зараз це неможливо, наполягав Гіт. У Марокко вже пізня ніч, а в США робочий день давно завершився.

"Я просто шукав спосіб тягнути час, — пояснює він. — Хотів зрозуміти, наскільки міцно вони тримають мене".

Коли Джейн подзвонила, один із чоловіків тримав телефон перед обличчям Адріана, увімкнувши гучний зв’язок. Майже одразу з’явилося лезо — тонке, завдовжки сантиметрів сорок.

Усю ніч Гіт просидів на дивані із заплющеними очима, поки навколо пили й курили. Він удавав, що спить, але насправді намагався змиритися з тим, що може чекати на нього найближчими днями.

Ці сім нічних годин, за його словами, були найважчими.

"Бо в мене був час думати, — каже він. — І думка була одна: можливо, це кінець. Я не впевнений, що повернуся звідси додому".

Поки чоловіки в кімнаті займалися своїми справами, Гіт думав про те, до чого хоче повернутися.

"Я почав згадувати все хороше у своєму житті, — говорить він. — Дружину. Дітей. Онуків".

Він думав про онуків — Гейдена і Гендрікса, які були в Нью-Джерсі разом із Гаррісоном та його дружиною, аналітиком MLS Apple TV і колишньою гравчинею збірної Канади Кайлін Кайл; а також про онука Гіта і онучку Вайлдер, які жили в Англії з Мег та її чоловіком, нападником Редінга Віллом Кіном.

Він думав, чи побачить їх усіх ще колись разом.

У цілковитій темряві кімнати Гіт запам’ятав, як на світанку почув заклик до молитви. А далі сталося те, чого він не очікував. До кімнати зайшли дружина і маленький син того чоловіка, якому було трохи за тридцять. Вони не звернули на нього жодної уваги. Хлопчик — на вигляд років чотири — дивився мультфільм по телевізору. Згодом жінка вийшла по продукти. Пізніше надягла на сина рюкзак і повела його до школи. Гіт пам’ятає, як хлопчик обернувся і подивився на нього. Їхні погляди зустрілися.

До того моменту Гіт уже розумів: хороших варіантів у нього немає. Якщо віддати гроші — вони попросять ще, був упевнений він. Але якщо відмовитися, лезо може з’явитися знову. Попри це, він твердо вирішив не платити.

Коли сонце сходило над Міннеаполісом, викрадачі дістали телефон і наказали Гіту зателефонувати дружині.

Джейн була ще в ліжку, коли пролунав дзвінок. Була 6:30 ранку, але вона й так не спала — думала про Адріана. Вона майже не пам’ятає, як почула його слова про те, що їй потрібно піти до банку і переказати гроші.

"Що відбувається?" — запитала вона.

"Мені потрібно, щоб ти переказала гроші, — відповів він. — Послухай мене уважно. Мені потрібно, щоб ти переказала гроші".

І тоді Джейн ухвалила миттєве рішення.

"Адріане, ми змінили банківський рахунок менше року тому, — сказала вона. — Ти головний власник рахунку. Я не можу переказати жодних коштів без тебе".

Після короткої суперечки викрадачі перервали дзвінок. За хвилину подзвонили знову. Цього разу Адріан назвав меншу суму, але вона все одно "обчислювалася шістьма цифрами". Джейн, уже зі сльозами, трималася своєї версії: вона не може нічого переказати.

"Слухай, люба, не хвилюйся, — відповів Адріан. — Я зателефоную трохи пізніше.

Він поклав слухавку. Джейн одразу подзвонила Гаррісону — колишньому півзахиснику MLS — і розповіла, що відбувається.

Гаррісон зателефонував батькові. Відповіді не було. Він набрав ще раз.

Адріан наполіг перед викрадачами, що має відповісти.

"Тату, що відбувається? — запитав Гаррісон. — Просто вийди з кімнати і скажи мені, що відбувається".

"Гаррісоне, чорт забирай, слухай мене, — сказав Адріан. — Я не можу".

І знову викрадачі обірвали дзвінок.

---

У США, де Джейн і Гаррісон були цілком зрозуміло приголомшені тим, що відбувається, саме Кайлін взяла ситуацію під контроль. Вона запропонувала свекрусі перевірити застосунок Find My Friends.

Неймовірно, але викрадачі забрали в Гіта телефон і при цьому не вимкнули геолокацію.

Джейн зробила скриншот і надіслала його Гаррісону. Той одразу зателефонував агенту, який організовував першу зустріч. У розмові, яку згодом вони назвуть "жорсткою", Гаррісон вимагав пояснень. Він надіслав агенту скриншот із точкою, де перебував його батько.

За збігом обставин, батько одного з хлопців із юнацької футбольної команди, яку Гаррісон тренував у Нью-Джерсі, працював у нью-йоркському офісі ФБР. Гаррісон подзвонив і йому.

У Марокко тим часом Гіт пішов у переговори з викрадачами.

"Я не знаю, чим це закінчиться, — сказав він їм. — Але суть проста: грошей ви не отримаєте. Єдиний шанс — відпустити мене додому, і вже звідти я зможу зробити переказ. Вам доведеться мені повірити, але іншого варіанту немає".

Під час суперечки викрадачі знову дістали ніж. Гіт не знав, що його родина вже передала скриншот із геолокацією. Але за кілька хвилин усе раптово змінилося.

"Наче хтось клацнув вимикачем", — згадує він.

Чоловік років за тридцять зайшов до кімнати.

"Забирай свої речі, — сказав він, показуючи на сумку, з якою Гіт прилетів. — Я везу тебе в аеропорт".

Він наказав сісти на пасажирське сидіння седана. Коли сонце почало хилитися до заходу, вони виїхали на трасу. Телефон знову був у руках Адріана. Він написав Джейн три слова.

"Я в машині".

Коли міські вогні зникли, почалася приблизно сорокахвилинна ділянка, де здавалося, що темрява повністю поглинула автомобіль. Час від часу повз пропливали заправки, крамниці чи ресторани.

Гіт намагався придумати будь-яку тему для розмови — щось, що могло б утримати його живим.

"Марокко чудово зіграло на чемпіонаті світу", — кинув він у якийсь момент.

Коли вони під’їжджали ближче до аеропорту, Гіт почав вірити, що, можливо, йому все ж удасться вийти з цієї історії живим. Біля в’їзду до аеропорту Танжера машина сповільнилася майже до повзучої швидкості. Чоловік наказав Адріану відчинити двері, схопив його і виштовхнув з авто.

"Я ще навіть не встиг підняти сумку, а машина вже зірвалася з місця", — згадує Гіт.

При ньому залишилися паспорт, сумка і гаманець — без шістсот доларів готівки, які були на початку поїздки. З огляду на все, що сталося, те, що це була єдина втрата, він вважає дивом.

Він побіг до аеропорту і кинувся до першої ж стійки продажу квитків.

"Коли у вас наступний рейс до Європи?" — запитав він.

"За тридцять хвилин виліт до Мадрида", — відповіли йому.

"Якщо я куплю квиток просто зараз, я встигну?"

"Так".

Гіт не запитував про ціну. Він оформив квиток і помчав через контроль безпеки, постійно озираючись через плече, не розуміючи, де тепер може почуватися в безпеці. Уже з гейта він зателефонував Джейн по FaceTime.

"Сказати, що він виглядав жахливо, — нічого не сказати", — згадує вона.

У цей момент небо ніби розірвалося. Почалася злива. Гіт підняв очі догори й молився, щоб літак усе ж злетів. Зрештою погода прояснилася — і рейс відправився.

Загалом він провів у тій марокканській квартирі близько 24 годин. Це був вечір вівторка. Уже в середу Гіт приземлився в Твін-Сітіс. На нього чекали Джейн і агенти ФБР. Офіцери дозволили Адріану й Джейн коротко побачитися, перш ніж розвести їх для окремих допитів.

"Я буквально впала йому в обійми", — згадує Джейн.

---

ФБР забезпечувало охорону родини Гітів протягом наступних 28 днів. Перші 48 годин вони взагалі не виходили з дому — навіть на звичну щоденну прогулянку. Більшість наступних тижнів минули за зачиненими дверима.

"Звучить дивно, але я скажу слово “удача”, — говорить Адріан. — Наскільки ж нам пощастило. Бо все, що нам повторювали у ФБР: “Це неймовірне везіння, що ви повернулися”".

Гіт одразу повідомив Асоціацію футбольних менеджерів, щоб у майбутньому можна було запобігти подібним інцидентам. За його словами, LMA розробила новий протокол: тепер усі пропозиції або співбесіди можна перевіряти через асоціацію, яка підтверджує їхню легітимність безпосередньо через відповідну федерацію.

Генеральний директор LMA Річард Бівен у короткій відповіді електронною поштою підтвердив, що організація обізнана з розслідуванням NCA, але утримався від подальших коментарів, оскільки справа досі триває.

Гіт також розповів, що, за його інформацією, до подібної схеми могли намагатися залучити ще одного колишнього тренера MLS, утім імен він називати не став. Він сподівається, що ця історія підштовхне американських тренерів до створення власного об’єднання на кшталт LMA, яке могло б стати для них захистом. Саме заради цього — щоб застерегти інших — він і вирішив розповісти про події в Марокко.

Гіт усвідомлює, наскільки близько був до найгіршого.

"Часом це здається нереальним, — каже він. — Це були водночас найдовші й найкоротші три дні мого життя. Такі моменти змушують переосмислити все й зрозуміти, що насправді важливо. А важлива лише родина. Все інше — другорядне".

Він і Джейн тепер нічого не сприймають як належне: час із дітьми й онуками, дрібні побутові речі, звичайні дні разом удома.

Та є й ще один вимір. Коли Адріан згадує ту останню поїздку марокканськими дорогами, він усвідомлює, наскільки важливим для нього залишається футбол. Він хоче повернутися до роботи — хоча б для того, щоб гра знову принесла в його життя щось світле, як це було протягом багатьох років.

"Я по-новому оцінив, наскільки хороше в нас життя і наскільки добре воно склалося для мене, — говорить він. — Я багато працював, але прожив справді хороше життя. І ось майже рік тому я сидів у тій кімнаті й думав: “Це кінець, а в мене ще так багато планів”. Тож я все ще хочу тренувати. Я все ще хочу повернутися. У мене досі є це бажання".

The Athletic