Без шансов для российского газа: почему ЕС уже не вернется к энергетическому сотрудничеству с РФ

Формальне затвердження відмови від російського газу в межах REPowerEU означає для Європейського Союзу більше, ніж чергову енергетичну реформу.

Вперше за десятиліття ЄС визнав, що енергетична політика не може залишатися нейтральною в умовах війни, а залежність від авторитарного постачальника – це не ринковий ризик, а стратегічна вразливість.

За цим рішенням стоїть не лише зміна цифр у балансі імпорту, а й трансформація самої логіки європейського врядування.

Хроніка залежності.

До повномасштабного вторгнення Росії в Україну газова залежність була однією з найбільших, але водночас найменш проговорених стратегічних слабкостей Європейського Союзу.

У 2021 році близько 40% усього імпорту природного газу ЄС припадало на Росію – це приблизно 155 млрд кубометрів на рік.

У грошовому вимірі йшлося не просто про енергетичну торгівлю, а про стабільний фінансовий потік до російського бюджету: за різними оцінками, країни ЄС щороку платили Росії понад 100 млрд євро лише за поставки газу.

Ці кошти формували основу російських експортних доходів і, як стало очевидно пізніше, напряму підтримували здатність Кремля вести війну.

Рівень залежності суттєво відрізнявся між державами-членами, що й зумовило політичну асиметрію всередині ЄС.

Для Німеччини російський газ покривав понад половину внутрішнього споживання, для Італії – близько 40%, а для Австрії, Угорщини та Словаччини – понад 60%.

Газ був не лише джерелом тепла для домогосподарств.

Він відігравав ключову роль у виробництві електроенергії, слугував балансуючим паливом для енергосистем із високою часткою відновлюваних джерел, а також був критично важливою сировиною для хімічної, металургійної та харчової промисловості.

Саме тому будь-які перебої з постачанням автоматично трансформувалися в ризики для внутрішнього ринку, інфляцію та соціальну нестабільність.

Політична проблема полягала в тому, що протягом десятиліть ця залежність сприймалась як суто комерційна.

Домінувала логіка, згідно з якою взаємна торгівля енергоресурсами нібито гарантує передбачуваність і стримує конфлікти.

У Німеччині це вкладалося в доктрину "зміни через торгівлю", яка фактично виправдовувала розбудову інфраструктури на кшталт "Північного потоку" навіть після анексії Криму у 2014 році.

В енергетичній політиці ЄС газ довгий час розглядався як "перехідне паливо" для декарбонізації, а не як геополітичний важіль у руках авторитарного постачальника.

Після початку повномасштабної війни у 2022 році ця ілюзія розсипалася.

Росія почала використовувати газ як інструмент прямого тиску, скорочуючи постачання, маніпулюючи потоками та провокуючи різкі цінові коливання.

Як ЄС відмовлявся від російського газу.

Реальний розрив із російським газом у Європейському Союзі почався не з юридичних заборон, а з кризи.

Навесні 2022 року, одразу після початку повномасштабної війни, постачання з боку Росії перестали бути стабільними.

Потоки газу через ключові маршрути почали скорочуватися під технічними й псевдотехнічними приводами, а згодом перетворилися на інструмент політичного тиску.

Поворотним моментом стало літо 2022 року, коли постачання газу через "Північний потік-1" були спочатку різко обмежені, а у вересні – повністю зупинені.

Європейський газовий ринок, побудований на припущенні безперервних поставок, увійшов у фазу паніки.

Ціни на хабі TTF у Нідерландах – ключовому ціновому орієнтирі для ЄС – злетіли до історичних максимумів.

Першою реакцією ЄС стало ручне антикризове управління.

Країни-члени зобов’язалися заповнювати сховища на 80%, а згодом на 90% перед опалювальним сезоном, що суттєво знизило ризик фізичного дефіциту газу взимку.

Паралельно було погоджено скорочення споживання газу на 15%, спочатку в добровільному режимі, але з можливістю переходу до обов’язкового у разі надзвичайної ситуації.

У 2023 році Європа перейшла від шокового реагування до більш структурованої адаптації.

Обсяги імпорту російського газу різко скоротилися – з довоєнних 155 млрд кубометрів до менш ніж 45 млрд кубометрів.

Частка Росії в газовому балансі ЄС впала приблизно до 15%, що ще кілька років тому здавалося політично неможливим.

Це скорочення відбулося не завдяки формальній забороні, а через поєднання факторів: падіння попиту, зростання частки відновлюваної енергетики та масований імпорт скрапленого природного газу з альтернативних джерел, насамперед зі США та Норвегії.

Втім, попри вражаючу швидкість змін, у цій трансформації залишалася принципова слабкість.

Російський газ, включно зі скрапленим, формально залишався легальним на європейському ринку.

Компанії могли виконувати чинні контракти, а окремі країни – навіть збільшувати закупівлі СПГ з Росії.

До 2024 року розрив із російським газом існував де-факто, але не де-юре.

Саме цей розрив між реальністю ринку та відсутністю чіткої правової рамки і підштовхнув ЄС до наступного етапу – переведення енергетичної відмови з площини кризового управління у площину обов’язкової політики.

Шлях до повної заборони.

Шлях REPowerEU від політичної заяви до юридично зобов’язувального рішення був не технічною процедурою, а повноцінною політичною боротьбою з чіткими ініціаторами, опонентами та моментами перелому.

Ініціатором і головним політичним "двигуном" процесу виступила Європейська комісія, насамперед її енергетичний та кліматичний блок.

Ключову роль відіграли президентка Комісії Урсула фон дер Ляєн, яка ще у березні 2022 року публічно назвала російський газ "інструментом шантажу", та комісарка з енергетики Кадрі Сімсон, відповідальна за розробку конкретних механізмів скорочення імпорту.

Саме в Комісії вперше прозвучала ідея не просто диверсифікації постачань, а повного припинення імпорту російського газу в чітко визначений термін – до 2027 року.

Політичну підтримку цій лінії від самого початку забезпечувала група держав-членів, які традиційно розглядали Росію як безпекову загрозу.

Польща, Литва, Латвія та Естонія ще у 2022 році наполягали, що будь-які винятки для російського газу підривають санкційну політику ЄС.

До цієї неформальної коаліції швидко приєдналися Нідерланди та Данія, які, попри значну роль газу в економіці, підтримали ідею жорсткого курсу на відмову як частину стратегічної автономії Європи.

Саме ці країни активно тиснули на Раду ЄС, домагаючись того, щоб REPowerEU мав зобов’язувальний характер.

Опозиція була не менш чітко окреслена.

Найпослідовнішим критиком плану стала Угорщина, уряд якої відкрито заявляв, що швидка відмова від російського газу є "економічно нереалістичною".

Прем’єр-міністр Віктор Орбан неодноразово блокував або затягував рішення в Раді ЄС, вимагаючи винятків для довгострокових контрактів і додаткових фінансових компенсацій.

Обережну позицію на початковому етапі займали також Словаччина та Австрія, які апелювали до технічних обмежень і ризиків для промисловості.

Ці країни не виступали проти REPowerEU загалом, але намагалися розмити його часові рамки.

Окрему (й цікаву) еволюцію пережили позиції Німеччини та Італії.

У 2022 році саме Берлін вважався потенційним "гальмом" радикальної відмови від газу через глибоку інтеграцію російських поставок у німецьку економіку.

Однак після зупинки "Північних потоків" і запуску СПГ-терміналів уряд Олафа Шольца поступово перейшов до табору прихильників юридичного закріплення відмови.

Цей зсув став критично важливим: без підтримки найбільшої економіки ЄС REPowerEU так і залишився б політичним наміром.

Схожий шлях пройшла Італія, яка після активної диверсифікації постачань за рахунок Північної Африки стала менш залежною від російського газу і почала підтримувати жорсткішу позицію на рівні Ради.

Вирішальним каталізатором радикалізації дискусії став Європейський парламент, де питання російських енергоносіїв уперше було системно поставлене як питання війни й безпеки, а не лише енергоринку.

Ініціатором жорсткої лінії виступила група депутатів із фракцій "Зелених", Renew Europe та проукраїнського крила Європейської народної партії (ЄНП).

Серед ключових фігур цієї міжфракційної коаліції були німецька депутатка від "Зелених" Ютта Паулюс, фінський депутат Вілле Нііністьо, а також представники Renew Europe з країн Балтії та Польщі, які ще з 2022 року відкрито заявляли, що імпорт російського газу означає пряме фінансування агресії.

З боку ЄНП важливу роль відігравали німецькі депутати, зокрема Райнхард Бютікофер, які наполягали на тому, що геополітична наївність у відносинах з Росією більше неприпустима.

Ця коаліція діяла цілеспрямовано і методично.

Через профільні комітети ITRE та ENVI депутати ініціювали серію слухань за участю Європейської комісії, де публічно ставили питання про російський СПГ, довгострокові газові контракти та відповідальність компаній, які продовжували співпрацю з Росією.

Паралельно вони вносили поправки до всіх законодавчих досьє, пов’язаних з енергетикою і кліматом, наполягаючи на тому, щоб REPowerEU був не політичним орієнтиром, а обов’язковою частиною правової системи ЄС.

Кульмінацією стали тристоронні переговори між Комісією, Радою та Європарламентом.

Було досягнуто компромісу між швидкістю та політичною реальністю.

У результаті держави-члени погодилися зафіксувати кінцеву мету – повну відмову від російського газу – і водночас отримали обмежений перехідний період для адаптації.

Саме в цей момент REPowerEU остаточно перестав бути політичним гаслом і став частиною нормативної архітектури ЄС, обов’язкової для виконання незалежно від змін урядів чи політичних циклів.

Ця історія показує, як у європейській політиці рішення народжуються не з консенсусу з першої спроби, а через конфлікт, тиск і поступове зміщення балансу сил.

І саме тому затвердження REPowerEU стало не лише енергетичним, а й інституційним переломним моментом для Європейського Союзу.

Без шансів на "розворот".

Центральним елементом REPowerEU стала фіксація кінцевої дати – 2027 рік – як горизонту повної відмови від імпорту російського газу, включно з трубопровідним і скрапленим.

Принципово важливо, що йдеться не лише про фізичні поставки, а й про контрактну архітектуру.

Нові довгострокові газові контракти з Росією фактично забороняються, а чинні мають бути припинені або не продовжені після завершення перехідного періоду.

Це означає, що російський газ втрачає статус "нормального" товару на внутрішньому ринку ЄС і поступово виштовхується з нього не лише політично, а й юридично.

Важливо й те, як REPowerEU інтегрований у ширшу систему європейського управління.

Відмова від російських енергоносіїв більше не існує окремо від кліматичної політики чи бюджетного планування.

Вона вбудована в національні плани з енергетики та клімату, які держави-члени зобов’язані оновлювати і погоджувати з Європейською комісією.

Це означає, що кожна країна повинна не абстрактно декларувати скорочення імпорту, а показувати конкретні інструменти: зниження попиту на газ, прискорення введення відновлюваних потужностей, інвестиції в мережі та технології зберігання енергії.

У фінансовому вимірі REPowerEU був прив’язаний до Фонду відновлення та стійкості, що стало одним із найсильніших важелів впливу Комісії.

Держави-члени отримали можливість перерозподіляти частину коштів на енергетичні проєкти, але лише за умови, що вони безпосередньо сприяють скороченню залежності від російського викопного палива.

Таким чином енергетична безпека перестала бути декларативною метою і стала критерієм доступу до фінансування.

Паралельно REPowerEU формалізував ієрархію заміщення газу.

Тимчасове збільшення імпорту СПГ з альтернативних джерел було визнано допустимим, але чітко окреслене як перехідне рішення, а не нова довгострокова залежність.

Стратегічний акцент змістився на скорочення споживання газу через енергоефективність та швидке нарощування відновлюваної генерації.

Саме це пояснює, чому у 2024 році відновлювані джерела вперше стали найбільшим джерелом електроенергії в ЄС, витіснивши газову генерацію.

У підсумку REPowerEU створив ситуацію, в якій повернення до російського газу стає не просто репутаційно токсичним та політично небажаним, а юридично забороненим.

Навіть якщо окремі уряди змінять риторику, вони будуть обмежені правовими зобов’язаннями, фінансовими умовами та логікою внутрішнього ринку ЄС.

Саме в цьому і полягає практичний сенс плану: зробити енергетичну незалежність від Росії не питанням політичної волі конкретного моменту, а вбудованою характеристикою європейської економічної політики та курсу на стратегічний суверенітет Європи.

Автор: Максим Гардус,.

спеціаліст із комунікацій Razom We Stand.