Бломберг, Фріч, Чжан Юся, Тухачевський

Примітка редакції. Колись один німецький дідусь зробив те ж саме, що й радянський дідусь. Сі Цзіньпін вирішив, що Бог трійцю любить.

Ми живемо у чудовому бурхливому світі, де насправді правила визначають хіба що закони фізики. Думаю, на наше життя ще припадуть спокійні часи. Та для початку доведеться заспокоїтись і пережити щось близьке до ідеального шторму.

Тому мене дуже здивувало, коли в мережі почали тиражувати розповіді про спробу державного перевороту в Китаї. Мовляв, заколотники підігнали військову техніку в Пекін. Не знаю, хто мав бути цим заколотником, адже саме перед цим товариш Сі зачистив останніх більш-менш самостійних генералів у своїй системі.

Але почнемо ми з Вашингтона. 28 січня Комітет із закордонних справ Сенату США заслухав держсекретаря Марко Рубіо, який виступав по темі відносин із Венесуелою. Описуючи останні події, Рубіо згадав і про Китай. Точніше, пояснив про відсутність впливу венесуельських вертолітних турів на рішення Сі Цзіньпіна щодо Тайваню, бо острів той бачить як «проект спадщини».

Не думаю, що пан Рубіо мав на увазі щось раціональне, говорячи про авторитарного лідера, якому за будь-яку ціну треба забрати собі цей острів. Спадщина – це для політиків не дуже раціональна річ. Тим паче, коли лідер прийме рішення незалежно від будь-яких подій у навколишньому світі.

Але ви й самі розумієте, що навіть китайському лідеру буде дуже важко не помітити ці події навколо. Тому він зачистив тих військових, які мали достатньо авторитету, аби у потрібний момент висловити йому заперечення. Звісно ж, офіційно їх прибрали не за це, просто в Китаї триває дуже зручна антикорупційна кампанія.

Це ж класика. Куди російський снаряд влучив, там Герасімов і знайде штаб «Азова». А кого у Китаї звільнили, той обов'язково був корупціонером.

Проблема в тому, що саме Чжан Юся в американському сприйнятті був не просто черговим генералом з таблички. За оцінкою колишніх посадовців і аналітиків, його «падіння» прибирає важливий контакт на рівні Центральної військової ради, а сам Чжан Юся належав до небагатьох старших офіцерів із реальним бойовим досвідом.

На протязі останніх років саме він вважався посадовцем, здатним озвучити для Сі неприємну, але корисну правду. Чи подумають його наступники про саму можливість озвучити якусь правду, аби так само вилетіти з армії до бісової матері – питання риторичне. Я думаю, що ніхто не наважиться після такого.

Але справа в тому, що армія як інститут має озвучувати правду своєму керівництву. Хоча б вміти це. Про особовий склад, ціну тієї чи іншої операції, темп просування, логістику, паливо, ремонт, координацію між родами військ… про все. Що ж, вітаємо НВАК у клубі, де вже присутні ЗС РФ та наші рідні ЗСУ.

Російські генерали щедро малюють просування по мапі, аби Путін був задоволений, а їм падали зірочки та медалі. Наше військове керівництво, судячи з усього, при спілкуванні з політичним керівництвом з усіх сил робить вигляд, що військо гарно наповнене людьми і не потребує фінансових вкладень. Бачите, Китай не самотній у цьому явищі. На жаль, і за наш рахунок у тому числі.

Історія підказує, що така рамка повторюється незалежно від прапорів і гасел. У Німеччині 1938 року так вплинув на подальші події скандал навколо Бломберга та Фріча. Політичне керівництво використало момент, аби усунути надто самостійних управлінців, які знахабніли та мали власну думку щодо подальших бойових дій за участі Вермахту.

До того на цій ниві встиг дебютувати СРСР. 1937 року маршал Тухачевський був заарештований, засуджений і страчений у червні 1937 року разом з іншими високими командирами. Навздогін пішла хвиля чистки офіцерського корпусу, яка ослабила професійний шар армії. Абсолютно різні держави та ідеології. І одна проблема: офіцер, закрий рота і не лізь до свого начальства.

Можливо, прозвучить як конспірологія… Але щось мені підказує, що компромат на Чжан Юся китайцям могли злити росіяни. Чисто для того, щоб Пекін не надумав вийти з війни в Україні, де саме за його рахунок росіяни настільки шикують у плані технологій та постачання. Принаймні, це дійсно вигідно Кремлю.

Коли твій лідер діє ірраціонально, нехай і союзник буде таким. Коли «спадщина» підміняє тверезий розрахунок, система стає слухняною. Щоправда, за рахунок власної крихкості. Але хто ж про це думає, поки навпроти не стоять чужі танки?

Китай може атакувати Тайвань коли завгодно, для цього він має достатньо ресурсів. Раніше від непродуманих дій Сі могли відговорити вірні йому генерали, яким насправді хочеться робити все максимально якісно. Та тепер вони сидять по тюрмах або вже розстріляні. Нікому більше попередити. Нікому відзвітувати про недостатню готовність до того чи іншого маневру.

Тому веселі оповідки про спробу держперевороту в Китаї особисто я спишу на клікбейт та бажання озвучити для людей те, що вони хотіли б почути. Що десь далеко впав один із стовпів нашої нинішньої війни. Що Китай не те, що воювати – він і Росію підтримувати не буде, оскільки це було суто політичне рішення.

Проблема тільки в тому, що там більше нікому робити державний переворот. Якщо минулого разу Сі провів чистку цілої гілки генералів, то тепер взявся за невеличку їх групу. Але вивів з гри найбільш впливових представників своєї армії.

Що трапляється, коли політик сідає гратись у війну, не маючи за собою самодостатніх військових? Те ж саме, що ви бачите у Росії. Олов'яних солдатиків можна класти пачками, щоб до потрібної дати взяти потрібне село. Або, що більш характерно для ЗС РФ, нарешті взяти село, яке на мапі росіяни «взяли» ще півроку тому.

Цю чудову традицію гарно проілюстрував Куп'янськ. Наші вже ходили по місту, а Путін далі вважав, що це фейк і вигадка. Чому так? Бо нікому сказати «Нам дали по голові й відкинули геть». Таких людей в оточенні російського ватажка не лишилось. Власне, як і у його китайського колеги.

Питання лише в тому, коли Китай піде грати в солдатиків. Може виявитись, що саме гальмівний механізм весь цей час забезпечували реалісти з погонами, які благали свого очільника йти на необдумані вчинки. Гальма вже не актуальні. Гальма сидять.

Я дуже співчуваю людям, які вперто не бажають вчити історію. Здається, саме життя хоче показати їм новий посібник. Вже з ефектом присутності.