Енциклопедія втрат і надій. Історії з найтеплішого кутка залізничного вокзалу

Центральний залізничний вокзал Києва щодня стає символом для когось, хто проходить крізь його важкі дерев'яні двері.

Такою, мабуть, є доля всіх пасажирських станцій.

Та пам'ять столичного комплексу зберігає значно більше, ніж історії довгоочікуваних зустрічей, гірких прощань і надій на підкорення столиці.

Після відкриття нової будівлі в 1932-му (стару знесли напередодні Першої світової, бо вона вже не вміщала всіх пасажирів) для багатьох прибулих вокзал був символом шансу на життя.

За часів Голодомору сюди приїжджали, щоб дістатися базару та виміняти рештки цінностей на їжу.

Водночас потрібно було не потрапити до рук поліцейських патрулів, які влаштовували тут облави на селян.

Іноді люди помирали від виснаження просто на вокзалі.

Їхні тіла забирали спеціальні робітники й складали у приміщенні неподалік.

За часів Другої світової Центральний вокзал перетворився на один із наочних символів втрати.

Він постраждав від бомбардувань у перший же день нападу Німеччини на СРСР, став свідком масової евакуації киян, а згодом – приходу та відступу нацистських військ.

Київський залізничний вокзал під час Другої світової війни.

Після війни вокзал реконструювали і для когось він став уособленням несмаку.

"Ні, приїжджий, дуже прошу тебе – не заходь усередину вокзалу.

Усе, що є несмаковитого, позбавленого будь-якої архітектурної логіки, зібрано там воєдино.

[...] Від задуму архітектора не залишилося нічого.

Його знищили з незрозумілою варварською жорстокістю", – висловлювався про новий вигляд будівлі письменник Віктор Некрасов.

У перше десятиліття Незалежності вокзал став дзеркалом змін.

Він бачив появу та згасання професії човників, для якої не потрібно було ніякої освіти, але часто її освоювали люди з вищою.

На початку 2000-х він позбувся Леніна й радянської символіки і приріс переходом до Південного вокзалу, зведеного за кілька місяців (!).

У лютому 2022-го вокзал знов просяк болем людей, які заповнили кожен його куточок перед тим, як покинути місто.

А згодом – навпаки наповнився надією й тихою радістю тих, хто повертався.

В наші дні, коли мільйони киян страждають без тепла, Центральний вокзал знову готовий зігріти тих, хто цього потребує.

А якщо за вікном лютий мороз, в хід можуть піти навіть буржуйки.

Як вокзал віддячує теплом і увагою.

На руці Алли Олександрівни мітенки – це вид рукавичок, що залишає кінчики пальців відкритими.

Зручно для водіїв і спортсменів, а також для музикантів.

Тому, виходячи з дому, киянка надягла саме їх.

Вона знала, що сьогодні гратиме.

Вокзал ділиться з нею теплом та увагою, а вона віддячує йому музикою.

Алла Олександрівна сідає за фортепіано у вестибюлі, ліворуч від центрального входу, кладе сумочку на інструмент – так, щоб була перед очима – і от вже з-під її рук ллється мелодія з "Шербурзьких парасольок".

Музика не здатна перебити людський гомін чи вокзальні оголошення, та грає Алла Олександрівна так майстерно, що навіть якби поруч сидів покійний Мішель Легран, їй не було б перед ним соромно.

Її комунальна квартира на лівому березі Києва вже кілька днів без опалення та світла.

Добре, що хоч газ на спільній кухні є.

Вдома вона ходить у кожушку зі штучного хутра і все одно тремтить від холоду.

Від темряви рятується свічками: тринадцять гривень – і дві з половиною години ти зі світлом.

А можна ж і просто лежати в пітьмі під двома ковдрами, як було минулої ночі, й чекати ранку, заощаджуючи на свічках.

А наступного дня – прийти на вокзал, зігрітися, зіграти для душі, а якщо пощастить – трохи заробити.

Минулого разу вдячна слухачка пригостила піаністку плиткою шоколаду – смачного, полуничного – і дала сто гривень.

– Я їй подякувала, пішла собі купила біляш.

Я вже давно нічого не пробувала на цьому вокзалі.

По дорозі додому зайшла в крамничку.

Я в них брала хліб у борг, віддала їм ці 35 гривень боргу, – ділиться Алла Олександрівна.

На клавішних вона грає з дитинства.

Завдячує цьому генетиці: абсолютно гармонічному слуху.

Її дідусь був не тільки годинниковим майстром, але й гітаристом.

Мама співала мецо-сопрано.

Батько, інвалід війни, мав баритон, й Алла Олександрівна закочує очі, згадуючи його виконання романсів.

У неї самої альт – "шансонний голос", як вона каже.

Музика не стала її професією.

14 років до пенсії Алла Олександрівна працювала технічною робітницею в одній з київських шкіл.

А вечорами, коли ніхто не бачив, піднімалася до музичного класу, відкривала кришку піаніно й грала для себе.

Там її одного дня й застукав один із викладачів музики, член Спілки композиторів України.

Проходив повз, почув мелодію, думав привітатися з кимось із учителів, а знайшов технічну робітницю – в робочому халаті, з ганчіркою та шваброю поруч.

Так вони і потоваришували.

Грати в публічному місці – звична для Алли Олександрівни справа.

Одне відео з її виконанням добре залетіло на Youtube.

Півтора мільйона переглядів її тішать, а от назва – дратує.

– Просто дурнувато названо: "Бабуся грає на фортепіано на Хрещатику".

Яка бабуся? Він (блогер – УП) знімав п'ять років тому, в рік практично мого шістдесятиріччя! – обурюється вона.

В її розумінні бабусею можна назвати жінку під 80, яка вже не пересувається без сторонньої допомоги.

А в її 66 – вона ще може дати жару.

– Музика зігріває, – стверджує Алла Олександрівна.

Та навіть вона не здатна перемогти холод зими 2026-го.

Тому тепло їй доводиться шукати на вокзалі.

Ніч на вокзалі.

У найтеплішому приміщенні Центрального вокзалу – Пункті незламності – людські голоси змішуються, мов інгредієнти смузі в блендері.

Не тому, що тут говорять тихо: простора зала ніби розчиняє кожну розмову.

Чітко прорізається лише голос із динаміка, який оголошує про незвичні для "Укрзалізниці" останніх років запізнення.

У залі десять люстр; кожна, певно, важить сотні кілограмів, але всі вони вимкнені.

Біля масивних колон, що врізаються в стіни, світильники тримають простір у напівтемряві.

Світла достатньо, щоб зіграти в шахи – дошка із розставленими фігурами стоїть тут без діла, – але читати при ньому некомфортно.

Втім, серед нечисленних гостей, якщо хтось і читає, то лише з телефона.

У кутку безкоштовно наливають чай.

Часом кияни, що живуть неподалік, приходять по окріп з термосом, і, звісно, квитків у них ніхто не запитує.

Декому з пасажирів доведеться чекати тут на потяг усю ніч.

Чергова розповідає, як пара військових, не довіряючи будильникам, попросила розбудити їх перед відправленням.

Працівниця вокзалу не відмовила – занотувала час у блокноті перед собою.

До ранку доведеться чекати свій потяг 37-річному бійцю Георгію.

Він був на консультації київського нейрохірурга і тепер повертається до своєї частини в Житомир.

– Вийшов зі шпиталю, а їхати кудись вже пізно.

По (посвідченню) УБД не беруть на автобус тут, у вашому Києві: кажуть, немає вільних місць.

Ну я і прийшов на залізницю, – каже він із докором.

Георгій: "Якщо люди жаліються на відсутність тепла, я не в праві їх судити.

Але жалітися – це найпростіше.

Поки ти живий, ти можеш змінити що завгодно".

Тут і далі фото автора.

Георгій – з Мелітополя.

До війни три роки служив за контрактом, потім – в артилерійській бригаді під час АТО/ООС.

Списався після поранення (тепер не може підіймати важке) та працював меблярем.

В 2022-му залишив квартиру в окупованому Мелітополі й одразу пішов до військкомату.

В грудні того ж року він опанував мистецтво розпалення буржуйки.

Після чергового поранення бійця перевели на відновлення до резервної роти.

Жили вони в напівзруйнованій будівлі колишнього дитячого табору.

І буржуйка стала єдиним порятунком від холоду.

В бойових умовах він так не мерз, як тоді, на відновленні.

– На позиціях не дають змерзнути, знаєте.

Там постійно або риєш, або стріляєш, або заряджаєш, або ще щось робиш, – сміється він.

До ранку в Пункті незламності залишиться й Олександр, колишній шахтар з Донеччини, а нині – вимушений мандрівник.

Сьогодні здавалося, що йому усміхнулася удача – він приїхав до Києва з Чернігова та знайшов роботу оператором сміттєвоза.

Але в останній момент та усмішка виявилася глузуванням – попросили ідентифікаційний код, якого в нього немає.

Тож тепер шукатиме щастя в якомусь іншому українському місті.

– Я на шахті працював все життя.

Зупинилась робота через війну, а пенсію не встиг оформити.

З Волновахи успіли перевезти в Маріуполь мої документи, а потім Маріуполь захопили – і все, документів немає.

Країв не знайдеш.

Я звертався через Пенсійний фонд, щоб відновити код.

І жінка там на комп'ютері сказала: "Вони не можуть взяти інформацію, тому що "ДНР" не видає ніякої інформації".

Коротше, замкнене коло, – ділиться він бідою.

З історій подорожніх тут можна було б скласти енциклопедію втрат і надій.

Ось чекає на ранковий потяг 65-річний Володимир Миколайович.

Навіть у приміщенні він не знімає кепки й міцно тримає свій наплічник.

Усередині – документи на будинок у Бородянці.

Володимир Миколайович: "Я попросився зиму пережити в знайомого в Коростені.

Холодно в нас не буває: головне дровішки в пічку підкидати".

На початку повномасштабного вторгнення в дім прилетіло: знесло дах та зруйнувало стіни.

Тепер Володимир Миколайович мріє його відбудувати.

Самому зробити – сил бракує, а наймати будівельників – потрібні гроші.

От і наїжджає він час від часу з Коростеня до Києва на підробітки.

І як дитина радіє, розповідаючи, що знайомі безкоштовно віддадуть йому вікна – їм вони вже не потрібні.

Сила буржуйки.

Найпопулярніші місця в Пункті незламності – біля стін, бо там розетки для підзарядки телефонів.

Хтось під'єднав ноутбук – і має повноцінне робоче місце.

Один із тих, хто заряджає телефон і водночас дивиться на ньому ж ролики в You.

Tube – військовий Олександр.

Посеред нашої розмови я ловлю себе на думці: навряд у цій напівпорожній залі на три сотні місць знайдеться хтось, хто уособлював би незламність краще за нього.

Після 15 днів відпустки вдома, в Старокостянтинові на Хмельниччині, Олександр повертається до роботи – в Ізюм.

Він пілот БПЛА.

Навпроти нього визирають трубами у вікна пристрої, що за роки війни стали звичними для військових, – буржуйки.

Тепер вони бажані й для цивільних.

У залі не топили дровами вже чотири дні, але запах диму стійко тримається в повітрі.

Якщо ви сіли в поїзд на київському вокзалі, а від попутника тягне димком, напевно, він чекав на свій потяг саме тут.

Втім, така буржуйка була б за щастя Олександрові й тепер.

– Не в кожному будинку, де ти проживаєш, є якесь опалення.

Або приїхав з позицій, котел затух – сидиш в холодній хаті і все.

А якщо буржуйка? Дрова завжди є.

Це і пічка також.

Накидав собі дров – і дуже файно.

Тепло – це найголовніше, коли його немає, це гірше всього.

Але для багатьох буржуйки не актуальні, тому що вони дають дуже велику теплову сигнатуру.

Зараз є трошки інші аналоги.

Я не кажу за тих хлопців, які взагалі на передовій.

В них аналогів немає, тому що для таких речей також потрібно пальне.

Тому користуються окопними свічками, – каже Олександр.

На випадок сухої морозної погоди в Олександра, як у пілота БПЛА, є свої робочі хитрощі.

Наприклад, змащувати пропелери, щоб запобігти наледенінню, перевантаженню на двигун, втраті борта та "п*здюлині від командира".

Пункт незламності розташований на другому поверсі Центрального залізничного вокзалу, праворуч від ескалатора.

Бійцю за сорок.

У цивільному житті був будівельником.

"При зброї" – з лютого 2022-го.

За цей час мерзнути доводилося не раз, але так, щоб "замерзати на синю копійку" – ні, такого ще не було.

Рідна квартира, де він провів відпустку з родиною, зустріла холодом.

Грілися від духовки, а на ніч Олександр клав у ліжко одразу дві хімічні грілки.

Усі, що мав, перед від'їздом залишив дружині.

Світло теж вимикали – виручали ліхтарі та павербанки.

Ще торік Олександр думав придбати додому зарядну станцію.

Але раз-два, і зима скінчилася.

Влітку й так добре.

Та й дружина каже: "А скільки вже тої зими? Трошки потерпимо".

До того ж кілька десятків тисяч гривень на станцію – важке навантаження для сімейного бюджету.

– В моєї дружини часто така фішка.

Вона за робочий день два доната робить.

І так кожного дня.

А на мою бригаду це робила тільки один раз.

Я кажу: ти б мені донатила.

А вона: в тебе і так все добре, – розповідає Олександр секрет їхніх витрат.

Він відсьорбує гарячий чай і мружиться від задоволення.

Можна було б додати, що сміється в бороду, але насправді Олександр усміхається протягом всієї розмови – навіть згадуючи свій найхолодніший день в окопі біля річки, коли ще не був пілотом, а служив гранатометником.

У ньому відчувається людина, яка безупинно шукає нові приводи для радості – і так само безупинно їх знаходить.

Навіть вирушаючи назад, на війну.

Рустем Халілов, УП.