Європа між амбіціями та можливостями

У своєму зверненні до Європейського парламенту 26 січня Генеральний секретар НАТО Марк Рютте представив оцінку європейської безпеки без звичайного дипломатичного пом'якшення. Темою його презентації були конкретні можливості, на яких сьогодні базується європейська безпека, та умови, за яких вони можуть функціонувати без американської підтримки. Презентація була побудована навколо питань можливостей та залежності, а не навколо нормативних цілей європейської політики безпеки. Він говорив як людина, яка щодня бачить, як працює система і де її межі.

В основі його розповіді була не політика, а можливості. Ця відмінність є вирішальною. У європейських столицях безпека часто розглядається як продукт політичної волі. У НАТО вона розглядається як сукупність можливостей, які або існують, або ні. Рютте говорив саме про цю відмінність.

Рютте заявив, що європейська оборона, якщо вона базується виключно на власних можливостях, вимагатиме асигнувань, які значно перевищують нинішні рівні. Згадка про суму близько десяти відсотків ВВП слугувала ілюстрацією масштабу інвестицій, необхідних для створення повноцінної системи стримування, включаючи промисловість, логістику та стратегічні можливості, які Сполучені Штати наразі забезпечують. Європейська безпека будувалася десятиліттями як частина ширшої трансатлантичної системи. Ця система — не просто політичний альянс, а складна архітектура, в якій американські можливості вбудовані майже в кожен рівень колективної оборони. Ядерне стримування, стратегічні авіаперевезення, розвідка, супутникове спостереження, командування та управління — все це сфери, в яких Європа бере участь, але не лідирує.

Рютте нагадав у Брюсселі, що ці рівні неможливо розділити одним політичним актом. Їх заміна вимагає часу, виробництва, технологій та політичної волі йти на остаточний ризик. Саме тут європейська дискусія залишається незавершеною.

Ідея європейської оборони без Сполучених Штатів знову виникла в часи підвищеної невизначеності. Війна в Україні, нестабільність у Північній Європі, питання щодо Арктики та Гренландії, а також внутрішньополітичні зміни у Вашингтоні створили враження, що підтримку більше не можна сприймати як належне. У такій атмосфері заклики до незалежності набувають емоційної сили. Проблема виникає, коли емоції замінюють аналіз.

Рютте прив'язав свою промову саме до теперішнього моменту. Україна продовжує захищатися завдяки поєднанню європейської підтримки та американських можливостей. Засоби протиповітряної оборони, інформація в режимі реального часу, логістика та підтримка бойового темпу все ще залежать від участі Америки. Європейська оборонна промисловість розширюється, але її здатність реагувати на інтенсивність сучасної війни залишається обмеженою. Виробничі лінії не відкриваються з тією швидкістю, з якою витрачаються боєприпаси. Цей розрив визначає реальність європейської безпеки у 2026 році.

У цій реальності Європа пишається тим, що є основним покупцем безпеки. Бюджети зростають, контракти підписуються, національні уряди звітують про розподіл засобів. Однак купувати – це не те саме, що виробляти. Покупець залежить від ринку, термінів та політичних обставин постачальника. Виробник керує темпами, пріоритетами та кризовими резервами.

Різниця між цими двома ролями помітна в сферах, які називаються ключовими факторами у військовому плануванні. Без стратегічних авіаперевезень немає швидкого розгортання сил. Немає стійкої повітряної присутності в повітрі без постійної дозаправки. Немає своєчасного рішення без обґрунтованої згоди. Немає координації без надійної системи командування та управління. У всіх цих сферах Європа все ще покладається на американські можливості.

У Брюсселі Рютте наполягав на тому, що європейські амбіції повинні ґрунтуватися на цих знаннях. Його позиція була спрямована не проти зміцнення європейської оборони. Вона була спрямована проти фрагментації. Паралельні структури, дублюючі системи та конкуруючі промислові інтереси не збільшують можливості. Вони витрачають багато часу та ресурсів.

У промові Рютте є ще один вимір, який залишився майже непоміченим, і він стосується самої природи європейської сили. Протягом останніх десятиліть Європа створила надзвичайно складний нормативний та регуляторний апарат. У торгівлі, кліматичній політиці, цифрових правилах та ринковій конкуренції Європейський Союз став світовим законодавцем стандартів. Однак у сфері безпеки самі лише правила не забезпечують стабільності. Стабільність породжує здатність захищати правила, коли їм загрожує небезпека. Рютте провів межу між світом, у якому Європа домінує над нормами, та світом, у якому сила вимірюється іншими засобами.

У цьому сенсі дебати щодо європейської оборони страждають від структурного непорозуміння. Часто вважається, що політична вага Європи автоматично перетворюється на стратегічну вагу. Це не так. Стратегічна вага вимагає інструментів, які можуть діяти швидко, скоординовано та без зовнішнього схвалення. Доки ключові сегменти цього інструменту залишаються поза європейським контролем, політична вага залишається обмеженою мирними часами або кризами низької інтенсивності.

Говорячи з точки зору НАТО, Рютте нагадав нам про те, що часто замовчується в європейських дискусіях: час. Системи безпеки не будуються в політичних циклах. Вони будуються десятиліттями. Кожен рік зволікання збільшує залежність, оскільки опоненти не стоять на місці. Поки Європа обговорює інституційні моделі, інші актори перевіряють межі, коригують тактику та інвестують у можливості, які обходять класичні військові відповіді. У такому середовищі нерішучість має свою ціну.

У цьому контексті Рютте наголосив, що інституційні формати самі по собі не створюють обороноздатності. Без виробничих потужностей, логістичної життєздатності та єдиної системи командування європейська безпека залишається залежною від зовнішніх акторів, незалежно від політичних домовленостей. Саме в цьому полягає фундаментальна дилема, з якою Європа зіткнеться в найближчі роки. Зміцнення європейської оборони не буде вражаючим. Вона не зможе швидко заробити політичні очки. Це буде повільно, технічно і часто непомітно для широкої громадськості. Але без цього процесу будь-які розмови про автономію залишаються риторичною справою.

Рютте вказав на необхідність чітких стратегічних зобов'язань. Європейська політика безпеки вимагає рішення щодо того, чи метою є посилення ролі в НАТО, чи розбудова окремих оборонних потужностей, оскільки ці два підходи спираються на різні припущення. В останньому випадку безпека перестає бути другорядною політикою і стає центральним елементом промислової та фіскальної стратегії. Це означає спільні виробничі потужності, стандартизацію, довгострокові контракти, політичний контроль над експортом і чіткий розподіл відповідальності. Це також означає готовність передати частину суверенітету на спільний рівень у сфері, яка досі залишалася майже виключно національною.

Тому промова Рютте була більше, ніж просто попередженням. Це було випробуванням зрілості європейських дебатів. У той час, коли безпека знову стверджується як фундаментальне питання виживання, Європа більше не має розкоші уникати чіткого вибору. Немає швидкого шляху до незалежності без витрат. Також немає можливості використовувати існуючу систему без серйозних інвестицій.

Найбільш реалістичним результатом у найближчі роки буде гібридна модель. Європа продовжуватиме нарощувати власні потужності, але в рамках НАТО. Акцент зміститься на промисловість, спільні закупівлі та можливості, яких сьогодні найбільше бракує. Американська присутність не зникне, але стане більш умовною. Очікування щодо європейських союзників будуть чіткішими та суворішими.

Найбільша небезпека для Європи йде не від Вашингтону. Вона виходить від внутрішньої плутанини. Якщо стратегічну автономію звести до політичної фрази, без оперативного змісту, Європа витратить роки та ресурси без реального прогресу. Якщо ж, навпаки, її розуміти як процес побудови системи з чіткими пріоритетами та реалістичними термінами, це може зміцнити як Європу, так і НАТО.

У Брюсселі Рютте зробив те, що не часто роблять у сучасній міжнародній політиці. Він виступав як системний адміністратор, а не як політичний посередник. Його послання було простим і незручним: безпека — це не питання намірів, а здібностей.

Європа тепер повинна вирішити, чи хоче вона купити ці можливості, чи розвинути їх. Вибір не ідеологічний. Він матеріальний. І чим довше це відкладається, тим вища його ціна.