Політико-економічний вимір путінської війни і реванш України
Війна Росії проти України давно вийшла за межі військового протистояння. Вона стала ядром політичної економіки путінського режиму, механізмом збереження влади та контролю над суспільством і елітами. Макроекономічні параметри лише підкреслюють: припинення війни для Кремля є значно небезпечнішим, ніж її продовження.
Війна як замінник економічної легітимності. У 2000–2012 роках легітимність Путіна базувалася на зростанні доходів і споживання. Сьогодні ця модель зруйнована:
- реальні доходи населення у 2022–2024 рр. стагнують або зростають лише номінально;
- інвестиції цивільного сектору скорочені;
- споживчий імпорт заміщений гіршими і дорожчими аналогами.
Натомість режим перейшов до мобілізаційної моделі легітимності, де війна виправдовує падіння якості життя. Мир автоматично повертає питання економічної відповідальності.
Економіка війни: цифри, що пояснюють мотивацію. За роки повномасштабної війни Росія фактично перебудувала бюджет під військові потреби.
Ключові параметри:
Військові та безпекові витрати:
- 2021 рік: ~3,5% ВВП;
- 2024–2025 роки: 6,5–7,5% ВВП;
- У федеральному бюджеті – 35–40% усіх видатків.
Федеральний бюджет:
Дефіцит: 2–3% ВВП щороку покривається за рахунок:
- Фонду національного добробуту (ліквідна частина скоротилась більш ніж удвічі з 2021 р.); внутрішніх запозичень; прихованої монетизації.
Воєнно–промисловий Комплекс як драйвер ВВП:
- До 70% зростання промислового виробництва у 2023–2024 рр. припадає на оборонні галузі;
- Цивільне машинобудування і високі технології – стагнація або спад.
Це означає, що формальне зростання ВВП (1,5–3%) є військово-інфляційним, а не розвитковим.
Соціальна стабільність купується війною
Російська держава фактично монетизує війну для населення: одноразові виплати мобілізованим: еквівалент 6–10 середніх річних зарплат у регіонах; щомісячні військові доходи у 2–3 рази перевищують середню зарплату поза мегаполісами; для десятків депресивних регіонів війна стала головним джерелом грошових надходжень.
Мир означає – повернення сотень тисяч людей без роботи; різке падіння регіональних доходів; зростання соціального напруження.
Санкції та пастка «війна або обвал»
Попри адаптацію, санкційний ефект є структурним: експорт енергоносіїв: фізичні обсяги – збережені частково; ціни і маржа – різко нижчі; бюджетні нафто-газові доходи у реальному вимірі нижчі на 25–30%, ніж до війни; технологічний імпорт – деградований; відтік людського капіталу – понад 1 млн осіб (міграція + мобілізаційні втрати).
Вихід із війни без зняття санкцій означає різкий фіскальний та платіжний шок, до якого режим не готовий.
Еліти, бюджет і страх відповідальності
Війна дозволяє кремлю розподіляти бюджетні потоки в ручному режимі та маскувати неефективність через «воєнний стан»; утримувати лояльність бізнесу доступом до держзамовлень; а головне – уникати відповідальності за економічний провал.
Мир запускає логіку: Хто відповідальний за втрату резервів, деградацію економіки і санкційну ізоляцію? Для персоналістського режиму це критично.
Де-факто: макроекономіка чітко показує: Путін не хоче миру, бо: 6–8% ВВП вже «зашиті» у війну; бюджет, регіони і ВПК стали заручниками воєнних витрат; формальне зростання ВВП не виживе без війни; мир означає соціальний, фіскальний і політичний обвал. Тому війна для Кремля – це не шлях до перемоги, а механізм відтермінування неминучої внутрішньої кризи.
Висновки для України
Вітчизняний оборонно-промисловий комплекс (ОПК) стає все більш потужним і самодостатнім. За час війни потужності ОПК зросли в 35 разів і станом на кінець 2025 року оцінюються у 35 млрд доларів США. З понад 900 працюючих компаній ОПК – близько 100 державних і 800 приватних. Україна вже в змозі виробляти 4 млн безпілотників різних типів на рік. У 2025 р. бюджет розвитку ОПК (розробки та впровадження нових технологій) досяг максимальних значень – 85 млрд грн.
У нинішньому році було розпочато масове виробництво крилатих ракет і ракет-дронів, суттєво зросло виробництво САУ «Богдана», снарядів, мін і дронів різних типів. 25 закордонних компаній, включно зі світовими гігантами у сфері ОПК, знаходяться на різних етапах локалізації військових виробництв в Україні. Частка матеріально-технічних потреб ЗСУ, що покривається вітчизняним ОПК, досягла 40%.
До завершення військових дій українська держава потребуватиме вагомої зовнішньої підтримки для продовження боротьби з агресором і збереження власного суверенітету. Але очевидним є й те, що з урахуванням наявних проблем і ризиків, критично необхідним є максимізація внутрішніх ресурсів у розпорядженні української держави.
Симбіоз держави і приватного сектора у справі посилення вітчизняного ОПК на сьогодні виглядає оптимальним рішенням. Але такий симбіоз не заперечує факту підвищення ролі держави в управлінні і контролі за використанням різних видів ресурсів.
Переведення частини національної економіки на військові рейки – ключове завдання найближчого часу. Вирішення цього завдання має спиратися на застосування комплексу економіко-управлінських важелів, домінуючим серед яких є державне оборонне замовлення.
Першочерговим є кратне збільшення державного оборонного замовлення з охопленням виробників державної та приватної форм власності та впровадження державних цільових програм з фокусом на потребах Сил Оборони України. Здійснення масштабних державних інвестицій в нові потужності військового виробництва.
Спрямування внутрішніх ресурсів – праці і капіталу – на ведення збройної боротьби з агресором має відбуватися і через суттєве нарощування державних інвестицій. Здійснення капітальних інвестицій з державного бюджету чи через спеціалізовані державні агенції є необхідним для нарощування існуючих виробничих потужностей підприємств ОПК державної власності, створення нових потужностей та їх модернізації.
Застосування державних стимулів/ засобів державної підтримки для виробників військової продукції всіх форм власності. Великі державні замовлення та інвестиції повинні комбінуватися із системою стимулів і методів держпідтримки. Тобто держава, з одного боку, спиратиметься на дію ринкових механізмів (які надаватимуть більшу кількість ресурсів для військового виробництва), а з іншого боку, забезпечуватиме коригування цих механізмів у бажаному для себе напрямку.
Включення великої кількості приватних виробників до кола суб’єктів національного ОПК даватиме можливість досягати поставлених цілей з меншими витратами відносно ситуації виробничої монополії чи олігополії крупних державних компаній.
Необхідність застосування державних стимулів пов’язана і з тим, що під час війни бар’єри для будь-яких приватних інвестицій є надзвичайно високими, з огляду на безпекові ризики і можливості для фізичного руйнування активів. Зазвичай не існує такої ринкової рентабельності, що могла б зацікавити бізнес інвестувати кошти у виробництво, яке може бути зруйноване ворогом.
Частина військових виробництв в Україні могла б матеріалізуватися у формі державно-приватних партнерств (ДПП) і будівництва спільних оборонних підприємств з країнами-партнерами. ЗСУ мають бути повністю переоснащені за стандартами НАТО, що потребуватиме міжнародної кооперації та будівництва спільних оборонних підприємств.
На нашу думку, створення нових і нарощування існуючих виробничих потужностей підприємств ОПК має спиратися на використання таких інструментів:
- державні гарантії та компенсація кредитних процентних ставок за кредитами, залученими з метою виробництва сучасних видів озброєння та технічних засобів для ЗСУ (включаючи закупівлі основних фондів);
- надання пільг з податку на прибуток підприємств і податку на землю для нових підприємств у сфері ОПК, що діятимуть протягом 2-5 років з моменту відкриття підприємств;
- надання податкових субсидій підприємствам ОПК на величину інвестиційних витрат і податкових преференцій інвестиційному імпорту;
- відбудова логістики та інфраструктури для виробничої діяльності підприємств ОПК, які було пошкоджено під час війни.