Як файли Епштейна б'ють по Європі: гучні відставки, королівські скандали та "подарунок" Росії

Публікація нових файлів у справі Джефрі Епштейна спричинила рекордну кількість одночасних політичних скандалів, які вже виходять далеко за межі самих Сполучених Штатів і зачіпають левову кількість європейських країн. У самих Штатах між республіканцями та демократами спалахнули суперечки навколо редакції опублікованих документів. У Європі ж змушені виправдовуватися та йти у відставку політики за одні лише контакти із засудженим злочинцем.

24 Канал проаналізував, хто з європейців зазнав найбільших репутаційних втрат від публікації чергової порції файлів Епштейна, чому Дональд Трамп загалом дозволив їх оприлюднити та як цей скандал розцінюють у Кремлі. Розібратися в цьому нам допоміг директор Центру міжнародних досліджень і доцент кафедри міжнародних відносин Одеського національного університету імені Мечникова Володимир Дубовик.

Мільйони сторінок файлів Епштейна: чому Трамп дозволив публікацію?

30 січня 2026 року Міністерство юстиції США випустило черговий масив матеріалів у справі Джеффрі Епштейна – понад три мільйони сторінок документів, що включають протоколи допитів, приватне листування та матеріали судових процесів навколо так званої справи Епштейна.

Формально йдеться про виконання "Акту про прозорість файлів Епштейна", ухваленого Конгресом США у 2025 році та власноруч підписаного президентом Дональдом Трампом.

Записи про рух приватного літака Джеффрі Епштейна серед опублікованих матеріалів

Рішення не блокувати новий реліз було радше вимушеним, ніж добровільним, адже й сам президент США Дональд Трамп згадується в цих матеріалах понад 38 тисяч разів. Однак сам закон зобов'язував Мін'юст публікувати матеріали поетапно, й спроба зупинити процес означала б прямий конфлікт адміністрації Білого Дому з Конгресом США та американським судом.

Спільне фото Джеффрі Епштейна та Дональда Трампа / Фото Getty Images

Натомість адміністрація Трампа обрала іншу тактику, дозволивши видати одномоментно максимальний обсяг інформації без жодної систематизації, з великою кількістю редагувань і без єдиного пояснювального звіту. У результаті Білий Дім формально виконав вимогу закону, але переклав відповідальність за інтерпретацію цих матеріалів на медіа та інших зацікавлених осіб, зокрема змушуючи виправдовуватися політичну опозицію, так чи інакше також згадану в цих матеріалах.

​​Зрештою, саме формат, у якому з'явився новий масив файлів Епштейна, став окремим предметом для політичних дискусій всередині Штатів. Демократи в Конгресі звернули увагу на те, що у значній частині документів імена та епізоди, які можуть стосуватися чинної адміністрації, зафарбовані або вилучені, тоді як матеріали щодо інших публічних фігур, зокрема членів Демократичної партії, оприлюднені без аналогічного рівня редагування.

У відповідь низка республіканців, навпаки, заявила, що Мін'юст залишив у масиві файлів велику кількість неперевірених повідомлень і другорядних свідчень, що дозволяє використовувати їх для політичних атак проти Республіканської партії без належної доказової бази. У підсумку обидві сторони критикують один і той самий набір документів із повністю протилежних позицій, одні – за приховування чутливих фрагментів, інші – за надмірну відкритість неперевірених матеріалів.

Для Білого дому наслідки виявилися болючішими, ніж очікувалося. Публікація не зняла питання щодо контактів Трампа з Епштейном у 1990 – 2000-х роках, а лише повернула їх у публічний простір у новому, значно ширшому контексті.

Водночас матеріали вдарили й по впливових фігурах Демократичної партії, зокрема на поверхню знову вилізла залученість до вечірок Епштейна Біла Клінтона, що врешті унеможливило для демократів швидку та одностайну атаку проти адміністрації Трампа.

Утім, наслідки цієї публікації не обмежилися внутрішніми дискусіями у Вашингтоні. Новий масив файлів Епштейна містить численні згадки про контакти за межами США, зокрема з європейськими політиками, дипломатами та представниками королівських родин. Зрештою, цей скандал перестав бути виключно внутрішньоамериканською проблемою, зачепивши, фактично, також половину європейського континенту.

Європа під ударом: як файли Епштейна вдарили по європейських інституціях?

У поширенні скандалу з "файлами Епштейна" на Європу не стояло питання чи це в принципі станеться, питання полягало в тому – коли це станеться. Опублікований Мін'юстом США масив даних містив численні згадки про контакти Епштейна з європейськими політиками, дипломатами та представниками королівських родин, що змусило уряди по інший бік океану швидко реагувати на наслідки рішення, ухваленого у Вашингтоні. Для багатьох європейських столиць це стало несподіваним випробовуванням їхньої репутації.

Перші політичні наслідки проявилися майже одразу по всій Європі. До прикладу, у Словаччині публікація матеріалів, у яких фігурувало ім'я Мирослава Лайчака – колишнього міністра закордонних справ та на момент релізу – радника прем'єр-міністра Роберта Фіцо, – призвела до його відставки.

Формальних звинувачень чи судових рішень поки не було, однак сам факт згадки у файлах, пов'язаних зі справою Епштейна, виявився політично неприйнятною у контексті внутрішньої дискусії про етичні стандарти влади.

Лайчак наголошував, що не пригадує всіх деталей та не розуміє, як його ім'я могло бути підписане під компрометуючими повідомленнями / Фото ОБСЄ

Цей крок виглядав нетиповим для регіону, де політична відповідальність зазвичай настає після завершення розслідувань або під тиском масових суспільних протестів. У випадку Лайчака вирішальним фактором став не юридичний аспект, а ризик поглиблення цього репутаційного скандалу – як усередині країни, коли постраждати могла й репутація самого прем'єра Фіцо, так і на рівні відносин із партнерами в Європейському Союзі.

Словацький кейс показав, що в умовах підвищеної суспільної чутливості навіть непрямі згадки у файлах Епштейна можуть поховати політичну кар'єру значно швидше, ніж класичні корупційні справи.

Своєю чергою, у Великій Британії новий реліз не призвів до миттєвих відставок, але завдав системного удару по репутації частини політичного істеблішменту. Оприлюднені документи відновили увагу до контактів між Джефрі Епштейном та Пітером Мандельсоном, колишнім єврокомісаром і доволі впливовою фігурою Лейбористської партії. Згадки приватного листування з Епштейном, що стосувалося урядових питань, поставили під сумнів аргумент про суто особистий характер цих контактів.

Паралельно, свіжі "файли Епштейна" знову актуалізували справу Принца Ендрю, молодшого брата короля Чарльза III. Хоча більшість відомих звинувачень на його адресу з'являлися й раніше, нові матеріали змістили фокус з особистої поведінки на ширше питання – як британські еліти роками намагалися контролювати репутаційні втрати, уникаючи прямої політичної відповідальності.

Принц Ендрю та Джефрі Епштейн під час особистої зустрічі / Фото News Syndication

Тривалий час британська влада говорила про "внутрішні розслідування", пояснюючи контакти члена королівської родини з Епштейном суто "особистою справою", уникаючи прямої прив'язки діяльності Ендрю до цілком осяжних державницьких повноважень.

Зрештою, це все виглядало півмірами – принц був позбавлений почесного титулу та пролунали публічні вибачення, однак вочевидь це робилось виключно для зниження суспільного тиску, адже реальної відповідальності чи якогось змістовного розслідування так і не сталося.

Однак, найбільш чутливою до нового скандалу виявилася Норвегія. Файли Епштейна зачепили осіб, пов'язаних із королівським двором та дипломатичним середовищем, зокрема кронпринцесу Норвегії Метте-Маріт. Основна дискусія крутилася не стільки навколо якихось конкретних звинувачень, а виключно навколо самого факту цих контактів, особливо враховуючи те, що Епштейн на той момент вже встиг отримати перші кримінальні звинувачення в Сполучених Штатах. Тобто питання полягало в тому, чому місцеві еліти роками заплющували очі на цю ситуацію.

Норвезький парламент зрештою підтримав сам інституту монархії, однак водночас визнав необхідність перегляду внутрішніх процедур контролю за неформальними контактами людей, наближених до державного управління. Для країни, яку часто наводять як приклад високих стандартів прозорості, це стало болючим ударом по репутації.

Зрештою, справа Епштейна перестає бути історією про конкретних осіб, причетних чи непричетних до злочинів. Ситуація переходить до питання глибокої вразливості західних демократій та все частіше порушує питання того, хто і з якою метою здатен використовувати ці слабкі місця.

Всю вигоду від скандалу отримує Кремль: як файли Епштейна легітимізують антизахідну риторику Росії?

На тлі скандалів у США та Європі питання поступово зміщується з персоналій на те, хто ж отримує найбільшу користь від того, що західні політичні системи одночасно зайняті самовиправданням, внутрішніми чварами та переглядом дієвості власних інституцій. Та звісно ж, увага неминуче переходить до Росії, але не як до остаточно доведеного організатора справи Джеффрі Епштейна чи його діяльності, а як до держави, яка традиційно користується всіма політичними та суспільними негараздами на Заході у власних цілях.

Ба більше, сама собою практика збору та використання компромату росіянами – не припущення і не конспірологія, а задокументований елемент радянської, а згодом і російської розвідкультури. Йдеться не лише про використання різноманітних сексуальних практик російськими шпигунами, а про значно ширший підхід, про фіксацію приватного життя, фінансових махінацій та неформальних контактів, які згодом можуть обмежувати свободу дій людини, якою Кремль вирішить розпочати маніпулювати.

У багатьох випадках прямий шантаж навіть не потрібен – достатньо усвідомлення того, що компрометуючі деталі можуть раптом стати публічними.

Саме тому справа Епштейна виглядає для Москви ідеальною незалежно від того, чи мав Кремль бодай якийсь стосунок до її виникнення. Новий реліз "файлів Епштейна" масово не викриває якісь приховані злочини, але підсвічує старі зв'язки, які роками існували поза увагою суспільства. Для Кремля це створює одночасно кілька суттєвих вигод:

• Перш за все, західні країни змушені витрачати час та ресурси на внутрішні скандали, пояснення та взаємні звинувачення, що зміщує фокус уваги з російських злочинів в Україні на внутрішньополітичні кризи.

• Водночас сам факт масової публікації компрометуючих матеріалів підриває довіру до західних еліт та інституцій, а це є одним із ключових елементів риторики Росії про "лицемірство та гнилість Заходу".

• На додачу, у ситуації, коли безліч політиків, дипломатів та інших впливових осіб змушені озиратися на власне минуле, з острахом намагаючись згадати свої неприйнятні "заслуги", загалом знижується їхня готовність до жорстких рішень та публічної активності.

Важливо й те, що подібні скандали для Заходу та Росії дуже асиметричні. У західних демократіях вони можуть призводити до відставок, розслідувань або навіть втрати влади. В той самий час, у російській політичній системі приватна аморальна поведінка чи прямі злочини давно не є фактором політичної відповідальності, а отже російські чиновники перебувають у відносній безпеці. Подібний компромат залишається дуже зручним інструментом саме проти відкритих західних суспільств.

Втім, варто зауважити, що реальної відповідальності для підозрюваних, якоїсь гострої суспільної реакції чи спроб реформувати інституції, які дозволили цьому статися, – фактично немає. Проблема всього скандалу навколо справи Джеффрі Епштейна полягає в тому, що західні демократії можуть із легкістю провалити цей тест на дотримання власних принципів, і в цій ситуації риторика ворогів західного способу життя та мислення отримає реальні, вже не надумані підстави для критики.