«Дивні війни». В тому числі наша

Примітка редакції. Військовий під час війни розповідає політикам, як буває з політиками, які не слухають військових під час війни. Нічого особливого, мир-мир-мир і посикунчики.

Україна постійно живе в очікуванні мирних переговорів, хоча насправді на її території триває найбільша війна за останні 100 років.

Вище керівництво країни не бажає займатися стратегічно важливими питаннями і постійно поводиться так, ніби триває передвиборчий рік. Ця гра триває вже чотири роки поспіль: Банкова йде на будь-який популізм заради тилу, та без жодного державного бюджету з урахуванням реальних потреб армії. Все це видно. Все це зрозуміло.

Президент показав своє ставлення до мобілізації. Він вимагає від армії не вдаватися до силових заходів проти ухилянтів, а також демонстративно проігнорував убивство військовослужбовця ТЦК одним із таких ухилянтів. Скільки потім не катайся в гості до ДШВ, ця поведінка теж усім помітна та зрозуміла.

І щороку лунають обіцянки про мир. Аби якусь угоду описати, аби тільки обманути себе ще на пару тижнів. Зараз цей сюр досяг таких масштабів, що наша влада всерйоз вихваляється тим, що буде підписано мирну угоду зі США. Хоча ми воюємо зовсім не зі США.

Росія тим часом іде на стратегічне розгортання збройних сил, про що свідчать закриті розвідувальні зведення. Хоча, в принципі, вона й так не сильно приховує нарощування бойових частин і масштабування економіки воєнного часу. Було б бажання це помічати з-під стосу паперів із мирними угодами між Україною та Таїті, Болівією і Мозамбіком.

Пригадується «дивна війна» 1939–1940 років на Заході. Тоді цілі країни психологічно жили в очікуванні, що політики ось-ось домовляться. Тим часом ініціативу забирав противник. Формально війна вже тривала, армії мобілізовані, але активні сухопутні дії союзників були мінімальними аж до травня 1940 року.

Всередині суспільних та політичних еліт, яким невдовзі доведеться стати військовими союзниками, довго трималася суміш надії на розвʼязку без катастрофи. Типове самозаспокоєння мирного часу. Потім усе одно довелося перемагати Німеччину. Лише мляве очікування політичного рішення зробило цю перемогу надто дорогою для решти мешканців Європи.

Я бачу тут подібність не стільки в деталях фронтових операцій, скільки в соціально-політичній поведінці. Суспільство надто ніжно ставиться до своїх обовʼязків. Воно, бачите, швидко втомлюється. Йому, бачте, хочеться комфорту. Тому так зручно брати рожеві окуляри і психологічно переселяти своє відгодоване тільце в майбутнє, де переговори все виправлять.

За такою логікою влада діє як частина тилу — також починає жити його поглядами і більше дбає про власну внутрішню популярність, ніж про логіку війни на виснаження. А противник має вигоду — йому ж не потрібно переконувати ваш тил. Йому достатньо використати час, який ви витрачаєте на очікування миру.

Щоб вестися на такі небезпечні надії, можна бути без фактичної влади, і навіть майже втратити державність. Мрія, заради якої ви спалюєте державу, може жити навіть на її руїнах. Наприклад, 1917 рік у Росії.

Після падіння монархії виникла ситуація двовладдя і різкої політизації війни. Публічна риторика про мир стала центральним інструментом боротьби за підтримку народних мас, паралельно відбувався розпад дисципліни і керованості військ. Зростала недовіра до командування. Назрівав конфлікт між військовими та їх політичним керівництвом.

Наслідком став провал на фронті. Були потрібні непопулярні заходи, а політика стимулювала саме уникати їх. Раптом що, та держава вистояла, просто змінилась — ось любителям мирних стимулів було дуже, дуже погано. Сподіваюсь, незалежно від подальших новин, так само вистоїть і Україна. Ми це заслужили.

Тепер повернімося до наших баранів. До тих, що сидять на Банковій.

Проблема не в тому, що хтось хоче миру. Я теж люблю мир. Упевнений, ви також. Та все значно складніше. Мирна риторика використовується як постійний режим внутрішньої політики, повністю витісняючи з порядку денного мобілізаційну логіку. Влада системно поводиться так, ніби в неї передвиборчий рік, а не війна на виживання. Заради цього вона палить під собою землю, лише б імітувати передвиборчий період.

Військовим же не потрібні фінанси, краще роздати гроші на «вовину тисячу». Армії пообіцяємо премії за бойові, але будемо виплачувати їх лише за кількість днів на передку! Чудова ідея. Мабуть, у дні відпочинку під постійними прильотами КАБів ми не працюємо заради держави, тому й гроші нам не потрібні. Краще роздати їх тим, хто сидить удома і чекає миру. Тобто поводиться, як і наші барани.

Така влада боїться примусу більше, ніж військової поразки. І це поки що головний діагноз. Не можна більше переживати щодо конфліктів із саботажниками й ухилянтами, ніж зі своєю армією. Так лише підривається монополія держави на легітимне насильство і здатність збирати ресурси.

Мене втомлюють суперечки з людьми, які порівнюють Україну з Вʼєтнамом. Нехай мене пробачать, але я на фронті провів більше часу, ніж переважна більшість таких коментаторів. І, на відміну від Вʼєтнаму, чомусь не бачив там американських військових з’єднань. Так, у В’єтнамі усе вирішив вихід США. А звідки їм іти тут? Це наша війна — від початку і до самого кінця.

Воювати все одно доведеться. Питання в тому, скільки ще ресурсів ми викинемо на вітер, заграючи з побажаннями чиїхось міфічних виборців. Я міг би чисто по-людськи зрозуміти таку тупість у 2022 році, але вже почався 2026-й. Змінюється ЛБЗ та технологічний фон війни, але не тупість наших баранів. Вони неймовірно стабільні в цьому.

Політична еліта України так загралася зі своїми виборцями, що трохи забула про масштаб війни. Якщо вони занадто повірили в особисту безпеку — що ж, інтернет ніхто не забороняв, нехай почитають наведені вище приклади. Ні до чого доброго пацифізм на війні ніколи не призводив. Особисто для його авторів.

А якщо ми вперше з 2014 року втратимо обласний центр унаслідок бойових дій — сценарії можуть запуститися зовсім інші. Не буду натякати, щоб не потрапити під статтю. Але додам, що не дуже передвиборчі.