Я бачу, вас цікавить «Тиха Нава»

Представляючи «Тиху Наву» (режисер Дмитро Андріянов), другий після «Віті» оригінальний серіал «Київстар ТБ», керівниця контенту платформи Марина Каплун зауважила: цим проєктом команда хотіла побороти наявний стереотип, згідно з яким український серіал не може бути гострим. Цю фразу слід дешифрувати передусім для численних експертів із фейсбуку й тредсу, котрі звикли порівнювати продукти українських медіагруп та HBO чи Netflix на користь останніх.

Порівнюють не так якість, як змістовність, наповнення, контент. Мовляв, у «плюсівських» чи «айсітівішних» серіалах усе стерильно, безконфліктно, безпроблемно, нема сцен сексу, не вживають наркотиків, не п’ють, а випивають, гламур і брендовий одяг. Тобто все тупо — на противагу гостроті серіалів американських, британських, віднедавна — німецьких та іспанських. Ну й окрема недосяжна мрія — скандинавський нуар.

Тим часом західне серіальне виробництво, на яке експерти з фейсбуку наполегливо орієнтують українське (наші виробники на ці думки, скажу відверто, плюють із Лаврської дзвіниці) неоднорідне. Аби не заходити в лабіринти теорії, спробую пояснити коротко: ефірне телебачення є й на Заході. Але для ефірного ТБ і для платформ створюються принципово різні продукти. Передбачається, що платформа — передплатна. Споживач платить, аби переглядати індивідуально і, як то кажуть, самому визначати міру власної розбещеності. Даруйте за, можливо, не надто коректне порівняння, але контент платформи — це як приватний танок у стрип-клубі. Замовляєш, усамітнюєшся і насолоджуєшся.

З ефірним же контентом так не працює. Він доступний для ширшої аудиторії, значно консервативнішої, яку цілком удовольняє лайтова історія. Де не треба загострювати, ставити персонажів перед складними виборами, змушувати не погоджуватися з ними, сперечатися тощо. А отже, Марина Каплун лише озвучила потреби так званого «надивленого» глядача. І «Тиха Нава» викликала не повне, але певне несприйняття в тих, хто дупля не відбиває — от не знайду інших слів!, — як і за яким принципом створюється контент для платформ. Ота сама, за парадоксальним визначенням, масова культура не для всіх.

Сім років тому ICTV зробив спробу створити нішевий продукт — «Схованки» — та дати його в ефір, бо платформ не було або вони тільки-тільки починали створюватися. Попри питомо нуарну, «скандинавську» стилістику й присутність неоднозначних персонажів, спрацювало не дуже. По-перше, формат справді незвичний станом на 2019 рік. А по-друге, історія була деперсоніфікованою. Дія відбувалася невідомо де. Слово «поліція» писалося на відповідній установі латиницею. Та й загалом спроба — не засуджую, хоча й не вітаю, бачу ситуацію в моменті, — через задню хвіртку проскочити на більш фінансово вдячний російський ринок (мова серіалу російська) позбавила сюжет будь-якого контексту.

А тепер усе інакше. Творці «Тихої Нави» надихнулися реальною історією сексуального маніяка з Київщини Юрія Кузьменка, котрий в оперативній розробці проходив як Елвіс – жінки, які вижили, відзначали його схожість з Елвісом Преслі. До слова, документальний фільм про Елвіса свого часу зробили для «1+1», проєкт докудрами за мотивами цієї справи приносили на пітчинг Держкіно у 2019 році, й зараз можна знайти на просторах ютубу відразу кілька подкастів про цю справу. Тема гаряча і певною мірою вдячна, якщо оцінювати з точки зору глядацького інтересу.

«Тиха Нава» — справді перший багатосерійний художній фільм в Україні, заснований на реальній кримінальній справі. Хоча той таки Netflix давно поставив виробництво «маніячного» контенту на рейки. Екранізовані життєписи Джеффрі Дамера, некрофіла й людожера з Мілвокі («Чудовиско»), Теда Банді, котрий тримав у страху Флориду («Діалог із дияволом»), Чарльза Собраджа, маніяка з Таїланду («Змій»). Можна наводити десятки аналогів, але як постійний — ну вибачте! — споживач подібного контенту вже склав для себе його підвиди.

Є фіксованість на біографіях. Є двобій маніяків і мисливців на них — тут більше художнього кіно на кшталт «Мовчання ягнят» чи «Мисливці за розумом». А є сюжети, де маніяк і його діяння — лише поштовх, котрий пробуджує внутрішніх демонів, причетних до його розшуку, вцілілих жертв і збурення всіх чортів у тихому болоті.

«Тиха Нава» — саме про це. Автори пішли всупереч неписаним, але таки реальних вимог, котрі ставлять до ефірного контенту в Україні. Не героїня, а герой — але герой не героїчний, не маскулінний, котрий не може зазнати поразки навіть теоретично. Олександр Рудинський грає типового героя нуару. Його Адам Юшкевич — молодий слідчий із надломленою психікою, котрого пресують і ламають у тюремній камері (не будемо спойлерити, чому він там опинився). Рятується Адам не самотужки, як належить «геройському героєві» на кшталт Джека Річера з однойменного серіалу — його витягує з-за ґрат прибула з Києва кавалерія.

У «Тихій Наві» показане все, на що накладене негласне табу, коли йдеться про наповнення детективного серіалу для ефірного показу: фізично й морально слабкі персонажі, продажна непрофесійна поліція, корумпований мер містечка, залякані беззаконням жителі, котрі відгороджуються від світу й занурюються в себе. І відверті сексуальні сцени, та власне серіал і починається з однієї такої. І вживання алкоголю, хай негативними персонажами — але в продуктах для ширшого глядача навіть таке не особливо вітається. Сценаристи отримали карт-бланш на повну свободу дій — і скористалися нею по повній.

Щоправда, без сюжетних прорахунків не обійшлося. Помічаю їх, бо сам варюся в процесах ось уже двадцять вісім років як. Ближче до фіналу деякі лінії почали кульгати на логіку, бо треба тягнути інтригу до останнього. Саме тому серед другорядних персонажів проглядаються зайві, введені явно для того, аби їх дограти й позбутися. Передусім це місцева відьма (Лариса Руснак) і мисливець-відлюдник (Олександр Яцентюк). Останнього взагалі вирішили зробити черговим кандидатом на Енріке Іглесіаса — так поліція визначила маніяка, замінивши Елвіса. Але обох скинули як непотрібний баласт у потрібний момент.

Є чудові влучання в персонажів. Крім принципово негероїчного Адама це насамперед Кіра — колись амбітна, талановита, але згодом перемелена «чоловічим» світом. Анастасії Пустовіт не вперше грати надламаних, межових жінок: тут і «Коли падають дерева», і «Між нами», і «Перші ластівки: Залежні». Мер Фоменко у виконанні Сергія Кисіля лише на позір однобокий. Насправді ж мені доводилося бачити таких цинічних міських голів, а ще більше — читати й чути про них. А от шефа поліції Капінуса виконання Михайла Жоніна зробило занадто агресивним, місцями до карикатурного. Хтозна, можливо комічна роль Гнездилова із «Пса» не дозволяє сприймати його інакше.

З цього місця — про дивні для мене закиди на адресу «Тихої Нави», які оформилися в оглядах на фейсбуці та ютубі.

Перше: плагіат. Причому багатошаровий, широким фронтом. Ось користувач знаходить переспів «Тихої Нави» з британським детективом Саймона Бекетта «Хімія смерті»: «Усе ніби починається однаково: і там, і там головний герой приїжджає з міста — не туристом, а людиною, яка тікає від свого минулого». Але Бог із ним, з англійцем — фейсбуком після прем’єри гуляє думка, що автори здерли сюжет із популярного роману українського автора Ілларіона Павлюка «Я знаю, вас цікавить пітьма». Спостереження ті самі: надламаний головний герой, чуже йому містечко, корумпована поліція, не менш корумпований мер, маніяк. Найсмішніше в цьому порівняні — після виходу роману самому Павлюку закидали й досі закидають… переспів культового «Твін Пікса» Девіда Лінча. Скажу так: прекрасно, що частина українців начитана, надивлена й пильна у спробах виявити зазіхання на чужі ідеї. Проте готовий за короткий час назвати кілька десятків книжок, фільмів і серіалів з аналогічними тематикою та сеттингом. Детектив, як і мелодрама — надзвичайно консервативні жанри, коли йдеться про сюжети й персонажів.

Друге: теж відсутність власних ідей, але вже під іншим кутом зору. Просто процитую: «Чому зняти західні формати в Україні не завжди гарна ідея? Маємо західний формат тру крайм і українські реалії. Американський формат розроблений насамперед під американські соціальні реалії. Тому всі лекала — типажі, сценарні ходи, стиль діалогів тощо — там працюють на всі 100; а в нас — ні, бо ми маємо іншу реальність. Голлівудська картинка не вийде у Козятині». І так далі, більше читайте тут. Непозбувно бентежить у подібних оцінках наступне. Нещодавно українські серіали звинувачували, і не без підстав, у мавпуванні питомо російських смислів. Але коли «Тиха Нава» демонстративно пішла геть від Москви, але на Захід — теж не слава Богу. Варто змиритися з тим, що питомо українських форматів ніколи не було й не буде. Хіба поетичне кіно, але це культурний спадок і зовсім не для детективних серіалів.

Нарешті, третє: закид щодо «чоловічого» погляду на зображення сексуального насильства. Згоден з авторкою: попереджати перед початком кожної серії треба. Бо справді не всякий витримає подібні сцени, ще й у кожній серії. Навіть досвідченого глядача треба готувати, бо український серіал ставить подібну проблему вперше. Але не згоден із тим, що історію треба показувати очима жертви та з позиції жертви. Тобто, треба — проте така історія мусить мати інший жанр та інший формат. Приклад — драма Максима Наконечного «Бачення метелика». А щодо проявленого в «Тихій Наві» одного з різновидів «стокгольмського синдрому», коли жертву дивним чином тягне до насильника — є «Нічний портьє» Ліліани Кавані (1973), скандальний, навіть радикальний за змістом для свого часу фільм. Чи не менш скандальні «Денна красуня» Луїса Бунюеля (1967) та «Останнє танго в Парижі» Бернардо Бертолуччі (1972). Звісно, порівнювати перший український детективний серіал у стилі нуар із класикою світового кіно — така собі ідея. Але асоціації та референси ще ніхто не скасовував. Ми лише повторюємо, поки не винайшли свого — стосується всіх зазначених вище пунктів. І навряд це погано, якщо надихатися не російським. Тим більше, що авторка наведеного огляду визнає: творці серіалу засуджують насильство в усіх його проявах. Від себе додам: на відміну від російських продуктів, де лідирує в популяризації права кулака «Слово пацана», де жертву насильства подають винною в тому, що з нею сталося.

Наостанок: за інформацією з відкритих джерел, бюджет «Тихої Нави» склав 8 мільйонів гривень.

За курсом долара минулого року — десь так 23 тисячі за епізод тривалістю в середньому 55 хвилин. Результат перевищив сподівання: за 10 днів більше як 7 мільйонів переглядів, перший хіт цього сезону.

Таким чином, порівняно невеликі бюджетні витрати себе виправдовують, якщо поставити собі амбітну мету ризикнути, не боятися заходити на «темні» території, розвивати жанри й стилі, для яких в Україні існують величезні незаповнені ніші. Тепер важливо, аби, як часто практикується в нас, одним якісним і потрібним цільовій аудиторії серіалом не закрили тему всю тему.