Демократія Вікторів і Юлії

Шістнадцять років тому, 7 лютого 2010-го, в Україні відбувся другий тур чергових президентських виборів.

Це була остання президентська кампанія мирного часу.

Останні вибори президента, на яких голосували Донецьк і Луганськ, Сімферополь і Севастополь.

Вибори, в ході яких лідер опозиції переміг главу уряду, але отримав менше ніж половину голосів виборців.

Лебедина пісня старої України, якій залишалося жити зовсім недовго.

Щоправда, головні герої тієї доби живі досі.

І колишня прем'єрка Юлія Тимошенко, яку обвинувачують у підкупі депутатів ВР.

І колишній глава держави Віктор Ющенко, який виступає зі зворушливими зверненнями до українців і захоплюється їхньою стійкістю.

Навіть утікача Віктора Януковича час від часу витягають на світ божий, щоб озвучити потрібні Кремлю меседжі.

Але мирна і відносно безтурботна Україна шістнадцятирічної давності, в якій усі троє досягли найбільших успіхів, померла.

Зараз президентські вибори 2010 року та перемога ВФЯ виглядають закономірною ланкою в ланцюгу подій, що призвели нас до великої війни.

Однак шістнадцять років тому сьогоднішні новини здалися б маренням божевільного.

Кассандрі, яка на той час передбачила б подальший хід вітчизняної історії, не повірив би ніхто.

Надто вже великий контраст між лютим 2010-го та лютим 2026-го.

Сьогодні – виживання української держави перед масштабною російською агресією.

Найбільша війна планети за останні 40 років.

Майже 20% території України перебувають під кремлівською окупацією.

Сотні тисяч загиблих, поранених, скалічених.

Мільйони біженців, які залишили країну.

Обмеження особистих права і свобод.

Необхідність силової мобілізації.

Ворожий терор проти цивільного населення.

Близьке знайомство з балістичними ракетами та дронами-камікадзе.

Цілеспрямоване знищення критичної інфраструктури.

Містяни, що залишилися без світла і тепла в розпал суворої зими.

Тоді – надія на мирне співіснування з РФ, яка зберігалася навіть після кремлівського вторгнення до Грузії.

Віра в те, що співробітництво з Росією можна поєднати з європейською інтеграцією.

Переконання, що нам ніколи не доведеться ні з ким воювати.

І водночас – безперервні скарги на важке життя, які тепер виглядають дещо перебільшеними.

Зокрема, головною українською трагедією вважалися відлуння глобальної фінансової кризи та зростання курсу долара з п'яти до восьми гривень.

Саме цей чинник визначив фіаско прем'єрки Тимошенко на президентських виборах.

Проте між тодішньою і сьогоднішньою реальністю є дещо спільне.

Як і 2026-го, 2010-го Україна була ареною показового історичного експерименту.

Щоправда, йдеться про різні експерименти.

Наразі наша країна тестує межі витривалості під час великої війни XXI століття.

А шістнадцять років тому в Україні тестували межі пострадянської демократії.

Варто заднім числом визнати: ми ніколи не були – і, найімовірніше, вже не будемо – настільки демократичною країною, як у 2005–2010 роках.

По-перше, у той період демократія охоплювала всю територію України в міжнародно визнаних кордонах: від Чернігова до Ялти та від Ужгорода до Алчевська.

По-друге, тодішню демократію не обмежували навіть вимоги національної безпеки: у вітчизняних виборах брали участь партії на кшталт КПУ та ПСПУ, які критикували сам факт існування незалежної української держави.

А по-третє, тодішній Україні ніби вдалося втекти від проклятих принципів "Переможець отримує все" та "Горе переможеним".

Тріумфатор помаранчевого Майдану Віктор Ющенко так і не став одноосібним авторитарним лідером, а протягом кількох років ділив політичний Олімп із двома іншими важкоатлетами – Віктором Януковичем та Юлією Тимошенко.

Причому за президентства Ющенка обидва встигли побувати і прем'єрами, і опозиціонерами.

Авторитетне видання "Дзеркало тижня" описувало тодішню атмосферу так:.

"Час політиків-революціонерів іде в минуле.

Ідейних борців з "антинародними режимами" майже не залишилося, безплатних протестантів удень із вогнем не знайдеш.

Барикади стали товаром.

Перебування в опозиції, що раніше вважалася похмурим засланням, нині сприймається як творче відрядження.

Можна зібратися з думками, накопичити сили, збагатитися свіжими враженнями, новими знаннями й корисними знайомствами.

2006-го всі одностайно відзначали, наскільки за час перебування в опозиції Янукович виріс як політик.

2007-го аналогічні компліменти отримала Тимошенко".

Шістнадцять років тому ця модель здавалася досить стійкою та життєздатною.

І в лютому 2010-го багато прогресивних спостерігачів не посипали голову попелом через перемогу Януковича, а сподівалися на краще.

Мовляв, новий Віктор Янукович – уже не колишній антигерой Помаранчевої революції.

Побувавши в опозиції, він перевиховався, облагородився, "виріс як політик" і навчився грати за демократичними правилами.

А система стримувань та противаг, що сформувалася за час тріумфу української демократії, просто не дозволить йому монополізувати владу.

На жаль, ці райдужні надії не протрималися й року.

Після виборів 2010-го на наших оптимістів обрушилася низка неприємних відкриттів.

Виявилося, що всі вітчизняні стримування та противаги були побудовані на слабкості одного конкретного державного діяча – Віктора Андрійовича Ющенка.

Варто було третьому президентові залишити свою посаду, і ця ефемерна конструкція відразу розвалилася.

Новий господар Банкової отримав усе, не залишивши переможеним нічого.

І є серйозні підстави вважати, що у разі президентства Юлії Тимошенко результат був би схожим.

Стало ясно, що жодного переродження Януковича та його соратників не відбулося.

На Банкову вони прийшли, щоб більше її ніколи не залишати.

З опозиційним минулим попрощалися, щоби не залишити шансів новим опозиціонерам.

А демократією скористалися, щоб покінчити з нею.

Демократичні механізми розглядалися ними лише як шлях до узурпації влади – узурпації, яка за кілька років призведе президента Януковича до повного краху.

Тоді ж, 2014-го, з'ясувалося, що люди, які активно користувалися плодами української демократії, готові за першої ж можливості зрадити її і присягнути на вірність російському авторитаризму.

Демократичні механізми були для цього прошарку суспільства лише інструментом просування кремлівських інтересів.

Причому багато хто з них не дочекався від Москви особливо щедрої винагороди і в авторитарній російській реальності опинилися не при справах.

Парадокс у тому, що в період необмеженої демократії 2005–2010 років практично всій Україні жилося комфортніше, ніж зараз.

Не лише Віктору Ющенку та Юлії Тимошенко, а й Віктору Януковичу.

Не лише мешканцям Києва, а й донеччанам.

Не лише умовним "помаранчевим", а й "біло-блакитним".

Однак цей комфорт не втримав тодішніх гравців від руйнування системи та країни, в якій вони існували вільно.

Тотальна демократія по-українськи виявилася суїцидальною.

Так, у результаті Україна вціліла – але це вже зовсім не та країна, що була шістнадцять років тому.

Вціліла й українська демократія – але й вона вже не та, що раніше.

Під час експерименту 2005–2010 та подальших подій абсолютну демократичну вольницю дискредитували на десятки років уперед.

Тепер вітчизняну демократію доводиться оточувати все новими та новими захисними обмеженнями.