"Орєшнік" Путіна та цар-пушка Грозного. Як Москва тягне світ у середньовіччя страшилками про диво-зброю

У кожного диктатора є щонайменше дві взаємопов'язані нав'язливі ідеї – загарбання світу та володіння диво-зброєю.

Якщо покладатися на досвід людства, хороша новина в тому, що і перша, і друга ідеї фікс поки що не спрацювали на всі сто на користь самодурів.

До повномасштабного вторгнення в Україну головною гордістю Володимира Путіна була низка ракет, обов'язково високоточних.

Попри очевидну їхню небезпеку вони отримали загальну характеристику, яка зводиться до мему "аналаговнєт".

Улюбленою смертельною іграшкою правителя Росії певний час лишався гіперзвуковий аеробалістичний "Кинджал", причому із західними комплектуючими.

І щось подібне вже було кілька століть тому.

"У середині 17 століття царський уряд якось замовив у Голландії величезні гармати найбільших на той час калібрів.

І цією ж зброєю московити потім лякали європейців", – каже Олег Мальченко, військовослужбовець, доктор історичних наук, дослідник історії артилерії.

У 2018 році Путін представив "Кинджал" як ракету, яку неможливо збити і навіть помітити дуже важко.

Проте цей міф розвінчали українці в ніч на 4 травня 2023 року.

За допомогою американської системи Patriot під керівництвом Героя України В'ячеслава Агеєва Сили оборони вперше у світі збили цю "диво-зброю".

Відтоді "Кинджали" аж ніяк не позбулись статусу грізного засобу ураження, але фанатичну віру в їхню невразливість було втрачено назавжди.

Восени 2024 року у володаря РФ з'явився новий фетиш – міжконтинентальна балістична ракета "Орєшнік", яку ворог вже запустив по Дніпру та Львову.

Попри те, що Орєшнік" був недосяжним для ППО в обох випадках, його ефективність без ядерного заряду виглядає доволі низькою, що визнають навіть російські z-патріоти.

Хай там як, станом на зараз "Орєшнік" продовжує виконувати роль головного пугала Москви.

Із поправкою на сучасні технології Кремль звертається до архаїчного прийому, притаманного московським царям – лякати світ своєю багато в чому роздутою, вигаданою величчю.

Цю тактику в пітерському підворітті, де зростав Путін, називали "брати на понт".

450 років тому московити "брали на понт" за допомогою сорокатонної гармати.

Вона стала еталонним прикладом середньовічного мілітарного піару, психологічного тиску, який мав працювати як на зовнішню, так і на внутрішню аудиторію.

Павлін для Івана III.

З появою на початку 14 століття артилерії в Європі почали змінюватися правила військово-політичної гри.

В тих, хто мав гармати, з'явилося більше шансів на успіх як в оборонних, так і в загарбницьких війнах.

Автори дослідження "Історія українського війська", яке вийшло 1936 року, писали, що на території України артилерія бере початок 1394-го: "А саме з наказу Ягайла пушкар Зброжек привіз до міста кілька пушок і шість бочок пороху".

А вже 1468 року у Львові запрацювала перша задокументована людвисарня, яка почала виробляти тогочасну новітню зброю.

За документальними згадкамм, подібне підприємство в сусідній Московії з'явилося трохи пізніше – у 1475 році, коли на базі так званої "гарматної хати" за допомогою італійських інженерів cтворили Гарматний двір.

Ініціатором важливої для московського державотворення справи був цар Іван III, якого можна назвати "батьком російського імперіалізму", "збирачем руських земель".

Одна із супергармат 15 століття у бельгійському місті Гент (колишнє Бургундське герцогство), яка має назву “Скажена Маргарита”.

У 1472 році Іван III повінчався з Софією Палеолог, племінницею Костянтина XI, останнього імператора Візантії.

Зробивши гербом Московії двоголового орла по типу візантійського, цар задекларував свої претензії на спадщину Константинополя.

Але для реалізації імперських амбіцій, що пізніше вилилися у формулу "Москва – Третій Рим", та подальшої експансії потрібна була зброя, причому з приставкою "супер".

І для її створення майстрів шукали за межами технологічно відсталої в ту добу Московії.

Олег Мальченко, військовослужбовець, історик, дослідник історії артилерії коментує для УП: Треба сказати, що в історії було декілька так званих "цар-пушок".

Першу відлив наприкінці 15 століття ливарник Паоло де Боссе (в Московії також відомий як Павлін Дебосис – УП).

Італійця в Москву допомогла запросити Софія Палеолог.

Паоло відливав для царя різні гармати, у тому числі першу "цар-пушку", яку назвали співзвучно з його ім'ям – Паоліна, Павлін.

Вона була величезною (діаметром понад 500 мм – УП).

Вочевидь, збиралася з двох частин.

Тоді в Італії була дуже популярною ця тема – відливати великі калібри, тож там можна було знайти потрібних московському царю майстрів.

Тут важливо відзначити, що вся та артилерія була бойовою.

Італійці не робили всі ці так звані "презентативні", показні гармати, щоб возити їх із собою та лякати ворогів.

І той екземпляр, який зробив Паоло за замовленням Івана III, був робочим.

Пушка стріляла в реальності під час оборони Москви.

Чого не скажеш про всім відому цар-пушку, яка досі стоїть на території Кремля, і копію якої в 2001 році встановили в Донецьку.

Київські експерти показали нутрощі повітряної зброї РФ.

Пуста бомбарда для Грозного.

Серед перших гармат, які почали застосовувати європейці в Середньовіччі, були дуже короткі, але з широким дулом, із загальною назвою "бомбарди".

Спочатку їх створювали шляхом з'єднання кованих кілець.

Стріляли вони на відстань менше ніж кілометр кам'яними ядрами вагою кількасот кілограмів, що їх іноді стягували металевими обручами.

Калібр найбільших тогочасних бомбард сягав 1000 мм, що майже в п'ять разів більше за сучасну гаубицю 2С7 "Піон", яка серйозно допомогла Силам оборони України на початковому етапі російського вторгнення.

Під час бойових дій у Середньовіччі стало зрозуміло, що більш ефективними є гармати довші, значно вужчі, ніж бомбарди, тому що потребували менше пороху, били по ворогу точніше та з великої відстані.

Але час від часу великий калібр не давав спокою різним правителям, зокрема й схибленому на самодержавстві Івану Грозному.

Та сама цар-пушка, яка з'явилась коло стін Кремля наприкінці 16 століття та досі стоїть там як символ російської величі.

За часів Грозного артилерія стала окремим видом московського війська і реальною потугою, яка допомогла взяти Казань у 1552 році, поставивши крапку на історії Казанського ханства.

А також захопити в 1563 році Полоцьк у ході Лівонської війни.

Грозний робив ставку не тільки на кількість, але і на якість зброї, яку за допомогою європейських майстрів навчилися виробляти місцеві пушкарі.

Царю також потрібні були дуже помітні гармати, які б уособлювали його велич.

Щоби вороги при одному лише їх вигляді здавали свої міста або не наважувалися б іти на штурм московських володінь.

Олег Мальченко, військовослужбовець, історик, дослідник історії артилерії: Це вже перетворювалось на царську традицію, яка схожа з теперішньою історію з "Орєшніком".

Самодержці замовляли величезні гармати, які – це документально зафіксовано – показували іноземним послам і гостям.

Цар Федор Іванович (молодший син Івана Грозного – УП) замовив у ливаря Андрія Чохова ту саму, відому всім цар-пушку (вагою майже 40 т та калібру майже 900 мм – УП) по типу бомбарди.

Красиву, з написами, барельєфами, зображенням царя (верхи на коні – УП).

Але у той час (1586 рік – УП) бомбарди в Європі вже не відливали, бо вони були неефективними.

Серед крупного калібру були мортири, але це вже іншого типу зброя.

Ця цар-пушка жодного разу не стріляла.

Ну, хтось вірить, що з неї вистрілили прахом Лжедмитрія.

Але ця зброя приклад не тієї гігантоманії, яка дає якийсь результат у бою, а презентативної.

Це засіб психологічного тиску.

Теоретично ця цар-пушка могла стріляти, але з таким калібром і при таких тонких стінках стріляти ядрами неможливо.

Будь-який заряд ядром розірвав би її.

Тому вважається, що вона – "дробовик", з дробовим зарядом, для якого потрібного менше пороху.

Подібна зброя могла б заряджатися кам'яним дробом, уламками, залізними прутами.

У мішку чи ні, все що завгодно у ствол пакували.

До того ж у цієї гармати конусний ствол, тобто звужується до тилу.

Його стінки всередині не гладкі, багато "напливів".

890 мм – це лише зовнішній її діаметр.

В принципі, в Європі бойових бомбард такого діаметру наприкінці 16 століття вже не робили, бо їхня ефективність була, м'яко кажучи, сумнівною.

Стріляли вони недалеко, а пороху для цього було потрібно багато.

Дивіться також: Ядерні шахти України.

Як виглядав третій в світі арсенал атомних бомб.

Неефективні супергармати.

Якою б не була суперзброя, війни врешті виграють і програють люди.

У героя старофранцузького епоса, лицаря Роланда був меч Дюрандаль, який за легендою неможливо знищити.

Зате ним можна було прорубувати стіни фортець.

Втім, лицарю не допомогло навіть те, що у держаку меча були начебто заховані мощі кількох святих – воїн загинув у бою наприкінці 8 століття.

Але навіть з появою середньовічних письмових переказів про Роланда і Дюрандаль людство не відмовилось від мрій про диво-зброю та від пошуків святого грааля.

На початку 20 століття живуче середньовічне містичне мислення разом із здобутками промислової революції призвели до нового етапу в історії суперзброї.

Під час Першої світової в німецьких ЗМІ з'явився термін Wunderwaffe – "дивовижна зброя", яка пізніше, за часів Гітлера, стала одним зі стовпів нацистської пропаганди.

У знаменитій "Верденській м'ясорубці" в 1916 році німці використали кілька сорокадвотонних гармат "Велика Берта" з калібром 420 мм.

Ці пушки стріляли на відстань 15 км снарядами вагою більше ніж 800 кг.

Але вони аж ніяк не допомогли імператору Вільгельму II виграти цю битву, у якій німці разом із французами втратили понад 600 тисяч солдатів.

Гармату “Велика Берта” було спроєктовано за кілька років до Першої світової.

Кілька екземплярів зроблено на заводах Круппа.

У Першій світовій німцям не допомогла й інша супергармата, названа на честь Вільгельма, яка мала довжелезний ствол у три десятки метрів і могла пересуватися тільки за допомогою залізниці.

В 1918 році вона обстрілювала Париж з відстані 120 кілометрів, за що отримала ще одну назву – "Паризька гармата".

Її точність була вкрай низькою.

Наведення такої зброї гарантувало хіба що потрапляння снарядів у такий величезний об'єкт як столиця Франції, без подальшої деталізації.

Хоч "Гармата Вільгельма" і влаштувала переляк серед парижан, але Німеччина, як відомо, програла Першу світову.

Через революційну ситуацію, що виникла всередині імперії під час війни.

У пастку віри у Wunderwaffe потрапив і Гітлер.

Тоді як організація "Аненербе" Генріха Гіммлера шукала святий грааль, фюрер був впевнений, що, на відміну від Вільгельма II, йому точно вдасться підкорити світ завдяки новітнім зразкам зброї.

Але йому не допомогли це зробити ані супергармати "Дора" і "Важкий Густав", ані ракети Фау-1 та Фау-2, ані перші реактивні літаки.

Героїчна історія саморобних броньовиків у війні за український Донбас.

Ідеологічна зброя.

Спроби проєктувати гігантські гармати з величезним калібром ще деякий час не полишали інженери різних країн – у США, СРСР, в Ірані.

Аж поки поява і розвиток ядерної зброї, причому у великій кількості, не поставила крапку на гігантоманії в артилерії.

Сучасна оборонна промисловість тяжіє до технологічних рішень та їхнього масштабування.

Проте Москву час від часу продовжує хилити до архаїки у вигляді поодиноких екземплярів тих самих Wunderwaffe.

"Орєшнік" станом на зараз радше є ідеологічною зброєю, якою була колись цар-пушка, – каже історик Олег Мальченко.

– Теперішня РФ – держава з ознаками імперії, де панують архаїчна ідеологія, мислення, які росіяни не хочуть змінювати.

Але чи допоможе їм це зберегти себе?.

Британська імперія колись змогла змінитися, тому британці збереглись і продовжили розвиватись.

Османська імперія теж переглянула себе, отримала поштовх для подальшого розвитку".

Встановлення копії московської цар-пушки в центрі Донецька (2001 рік).

Автор: infodon.

Хай який кумедний потяг росіян до диво-зброї та хай якої сумнівної вона якості, її ідеологічні спроможності не варто недооцінювати.

Тим, хто по закінченню дванадцятого року війни продовжує казати, що пам'ятники та символи тут ні до чого, варто нагадати історію з копією цар-пушки, що її 2001-го року поставили побіля стін міської ради Донецька, і що досі стоїть там.

Тодішній мер Донецька і майбутній голова Верховної Ради, "регіонал" Володимир Рибак підтримав приватну ініціативу встановити пам'ятник.

За сприяння влади місцеві піарники матеріалізували власні віру у велич Кремля й переконання в тому, що Донецьку ближча Москва, ніж Київ.

Копію цар-пушки, яка за умовою росіян вийшла на кілька сантиметрів коротшою за оригінал, вилили на металургійному заводі в Іжевську.

Відтоді вона перетворилась на одну з головних пам'яток українського, а тепер окупованого РФ Донецька.

Поруч із цією символічною гарматою виросло чимало тих донеччан, які народились за незалежності, але здобули впевненість у тому, що Донбас – це Росія.

Євген Руденко – УП.