Чим українська оборонка краща за західну: інтерв'ю з Ліне Ріндвіг – данською волонтеркою і CEO Defence Builder

Український ринок оборонних технологій давно живе в темпі, який важко пояснити людям поза війною – рішення з’являються, тестуються, змінюються та потрапляють на поле бою швидше за всі бюрократичні схеми. І особливо цікаво на цьому ринку побачити людину з Європи, яка до того ж походить з музичної індустрії.

У розмові з 24 Каналом CEO оборонного акселератора Defence Builder Ліне Ріндвіг говорить про те, як із волонтерської підтримки військових перейшла до "оборонки". У матеріалі читайте про переваги та проблеми українських оборонних стартапів, сценарії подальшого розвитку галузі та очікування від Михайла Федорова.

Ліне Ріндвіг – данська менеджерка, яку у вересні 2025 року призначили виконавчою директоркою Defence Builder. Ріндвіг прийшла сюди через волонтерство і нині показує глибоку експертизу в оборонній галузі. Сама розмова багато в чому про баланс – як виносити українські рішення в Європу, не спрощуючи ризики безпеки; як будувати тестування для іноземних команд в Україні; і як не втратити темп – незалежно від того, чи триватиме війна, чи перейде в іншу фазу.

Що Ліне Ріндвіг пов'язує з Україною?

Перш за все Ріндвіг розповідає про свій шлях. Її контакт з Україною починався не з інвестицій чи технологічних програм, а з волонтерства.

За її словами, регулярні поїздки та робота з конкретними підрозділами змінили сприйняття війни: від загальної картини до розуміння того, як живуть і воюють люди, яких вона підтримує.

Ліне Ріндвіг / Фото 24 Каналу

Вона також підкреслює особисту мотивацію переходу – після кількох років допомоги з’явилося відчуття, що можна робити більше, а європейська підтримка часто існує на рівні симпатії, але не дій. У цьому ключі зміна кар’єри для неї виглядала як спроба зробити власну участь системною, а не ситуативною.

Шлях Ліне був таким – розмова з майором Повітряних сил України, якого вона підтримувала, питання "що я можу робити більше", а від нього – приклади людей з гуманітарної сфери, які перейшли в оборонний сектор. Після цього Ріндвіг зібрала рекомендації від командирів, з якими мала робочий контакт, сформувала пакет зі своїми навичками та подалася в рекрутингові агенції, що працюють з оборонними ролями.

Важлива деталь – Ріндвіг не подає цю зміну як "занулення" досвіду. Навпаки, говорить про перенесення управлінських навичок з попередньої карʼєри – музичної індустрії – у нову. Це вміння знаходити таланти, будувати навколо них основу, допомагати перетворюватися на бізнес і виходити на зовнішні ринки. Різниця, за її словами, у швидкості оборонного сектору та потребі в технічному розумінні й мережі контактів, без яких масштабування в цій сфері не працює.

Для чого потрібен оборонний акселератор і що це таке?

Говорячи про роль Defence Builder, який заснували Kyiv School of Economics, Buntar Aerospace і Sigma Software, Ріндвіг описує організацію як інструмент для "порятунку" ранніх рішень – тих, які можуть бути потрібні на фронті, але ризикують зупинитися через брак структури, грошей, партнерів або доступу до виробництва. За її словами, акселерація в "оборонці" – це не просто навчання команд, а доведення продуктів до стану, коли ними реально користуються.

Механіка "білдера" така: двічі на рік – зустрічі у форматі робочих груп із військовими, паралельно – регулярна щомісячна звірка потреб і компонентів, які треба замінювати або шукати.

Після цього, за її словами, команда робить відкритий набір у секторі оборонних технологій – не лише в Україні, а й у Європі – щоб знайти рішення під запит. Далі йде фільтрація, інтерв’ю, попередній відбір: оцінка команди, конкуренції, потенціалу для "довгого життя" продукту. У результаті обирають кілька команд і ведуть їх у чотиримісячній програмі.

Окремо співрозмовниця проговорює зміну фокуса після її приходу: не обмежуватися "акселерацією" як такою, а вчити команди виживати в сучасній оборонній індустрії – із темпом, масштабуванням, складною розмовою з іноземними інвесторами, дефіцитом компонентів і виробничих потужностей. Тут же є й теза про "повне коло" підтримки: експерти, підрозділи Збройних сил України як кінцеві користувачі, а також Державна служба експортного контролю України та інвестори з України, Європи й частково зі США.

• Ще один акцент – комунікація. Ріндвіг прямо говорить, що залежність від інвестицій змушує команди бути переконливими в презентаціях, а не лише сильними в інженерії. Тому в межах програми багато уваги йде на пітчі, офлайн-презентації та публічне позиціювання.
• Паралельно, за її словами, акселератор розширює співпрацю з Європою через спільні воркшопи, візити команд і обмін знаннями про сертифікацію Північноатлантичний альянс, аудити й грантові програми.

Які очікування від Федорова?

Ріндвіг каже, що особисто дуже рада, що ексглава Мінцифри взяв на себе цю роль.

І Brave1, який започаткувала Мінцифра за Федорова – це те, про що, на думку Ріндвіг, теж писатимуть у майбутніх підручниках з історії.

Експорт технологій, залежність від США та Китаю, а також прорив для ВВП у майбутньому

Неможливо не згадати тему експорту технологій та зброї. Ріндвіг називає її водночас очевидною і чутливою. Її позиція не зводиться до вимоги "відкрийте все": вона говорить про бажання інтеграції українських рішень у переозброєння Європи, але визнає, що не має всіх даних про ризики витоків і те, як саме противник може отримувати доступ до інформації за межами України.

Далі Ріндвіг додає другий шар ризиків, уже не суто безпековий – можливість того, що великі компанії з Європи або Штатів можуть швидко відтворити ідеї та перенести масове виробництво до себе, а також "витягнути" з України людей і практичні уроки. У цьому контексті Ліне говорить і про прагматичну проблему залучення інвестицій – інвестори нервують, коли інтелектуальна власність і компанія юридично прив’язані до України, бо бачать додаткові ризики для виходу з інвестиції та для безпеки вкладень.

Ліне Ріндвіг / Фото 24 Каналу

Порівнюючи українські та європейські стартапи, Ліне різко окреслює різницю в джерелі знань. Адже в Україні продукти вибудовують у щільному контакті з реальним досвідом застосування, а в Європі часто – на основі відкритих даних і коротких зустрічей.

Звідси – її вимога до системи тестування: якщо європейські виробники хочуть бути релевантними, їхні рішення мають проходити перевірку в Україні.

Критичною є й залежність як України, так і Європи від американських та китайських компонентів.

Тут же Ріндвіг називає слабкі місця українського сектору, які вона бачить з позиції акселератора.

• Перше – дефіцит інженерних кадрів: частина фахівців працює ближче до фронту у військових лабораторіях, а частина людей виїхала або воює, і це обмежує можливість перетворювати розробки на бізнес.
• Друге – залежність від компонентів з Китаю та Сполучених Штатів Америки: у короткій перспективі це дозволяє "встигати", але в довгій робить сектор вразливим.
• Третє – наджорсткий контроль експорту й слабко вибудувана співпраця з європейськими союзниками "знизу догори", через сталі освітні й інженерні програми, а не разові події.

Україна точно заслуговує, щоб "оборонка" стала важливим елементом прориву ВВП у наступні роки, вважає Ріндвіг.

На завершення Ріндвіг розкладає два сценарії на найближчі кілька років.

• Якщо війна закінчиться, її страх – у втраті темпу фінансування й у тому, що український досвід не інтегрують у виробництва інших країн так, як це потрібно. Як один із можливих кроків вона пропонує ідею влаштування ветеранів у європейські оборонні компанії – як джерела практичного знання й одночасно інструменту реінтеграції.
• Якщо ж війна триватиме, Ріндвіг очікує втоми союзників і зменшення фінансування, але водночас – більшої централізації в українському виробництві, коли замість десятків паралельних рішень обиратимуть кількох ключових постачальників і доводитимуть продукти до стабільної якості.

Не варто й забувати про відповідальність Європи за власну оборону й про те, що ставка на зовнішні гарантії більше не виглядає надійною в довгій перспективі.