Останній кадр: скандал в світлі софітів

Найпалкіший шанувальник мистецтва, захоплюючись творами видатних авторів, не стане (якщо тільки він хоч трохи обізнаний про приватне життя мешканців культурного пантеону) заздрити рідним і близьким цих авторів, що були свідками створення- і, можливо, джерелами натхнення, -прославлених книг, картин та фільмів. Здається- в усякому разі, на перший погляд, -вистава Юлії Лобановської (яка виступила не лише її режисером, але й автором драматургічної основи) покликана підтвердити уявлення, що нам краще вдихати аромат творчості і не наближатися до того, з чого вона виростає, аби не отруїтися міазмами.

Камерне дійство, чий дещо умовний нью-йоркський антураж підкреслює універсальність проблематики, розгортається протягом ночі за участю кінорежисера Майкла (Степан Янчук) і його коханої Софі (Олена Тополь). Напередодні відбулася прем’єра нового фільму Майкла, яка пройшла цілком успішно, проте враження героїв від цього тріумфу дуже несхожі, про що свідчить вже те, що вони повернулися до квартири окремо. Тріумфуючий режисер перераховує ознаки загального захоплення його стрічкою і, схоже, не звертає жодної уваги на зажуреність своєї подруги, яка рано покинула афтепаті. Коли ж Софі дорікає йому за те, що у своїй вітальній промові він висловив подяку геть усім, від виконавиці головної ролі до білетера зі свого кіноманського дитинства, але забув згадати її, Майкл лише піднімає її на сміх. Софі, втім, швидко дає зрозуміти, що її вимога вдячності з боку партнера корениться не тільки у звичайних міркуваннях про те, що вона облаштовує його домашнє життя: за її словами, розказана у фільмі історія молодої наркоманки, яка намагається зав’язати, вочевидь списана з неї, і, отже, саме їй, Софі, її дорого оплаченим помилкам і відчайдушній боротьбі, її щирості і довірі Майкл зобов’язаний своїм успіхом. Однак Майкл анітрохи не схильний погоджуватися з подібними зазіханнями, і в його реакції насмішки поступово змінюються роздратуванням і обуренням. Він видається типовим нарцисичним митцем, який, немов вампір, сприймає оточуючих як свою природну здобич, за яку йому нікому дякувати, крім власного дару фіксувати чужі переживання і преображати їх у чарівній лінзі своєї уяви. Але чи є Софі покірною жертвою, яка лише зрідка вибухає запізнілими наріканнями? Наші уявлення з цього приводу встигнуть не раз змінитися в міру того, як ці нарікання набуватимуть все більшої гостроти.

«Останній кадр» можна віднести до свого роду любовного детективу, в якому предметом розслідування стає не злочин, а характер взаємин, які набувають часом такого драматизму, що дивлячись з боку можналише дивуватись, як ці люди примудряються досі залишатися разом. Обидва герої виступають тут розвідниками, які раз по раз висувають власні версії подій, відстоюючи їх у запеклій суперечці. З’ясування істини ускладнюється не тільки зрозумілим бажанням персонажів перекласти один на одного провину і відповідальність, але і тим специфічним сплетінням реальності і вигадки, яке характерне для існування творчих людей. Лідерство в цьому слідчому дуеті належить Софі, яка задає напрямок розмові, дозволяє завершити сварки примиренням- і щоразу запускає їхній новий виток. У цих напружених психологічних перипетіях Софі не тільки розкривається щоразу з нового боку, але й дозволяє по-іншому поглянути на характер Майкла, який зі своїм марнославством, зарозумілістю та егоцентризмом художника первісно здається досить зрозумілим, проте взаємодія з поривчастою, непередбачуваною, такою, що перебуває на межі нервового зриву – або, можливо, зображує це перебування, – партнеркою проявляє і його вразливість, і здатність до душевного відгуку.

До ладу цій розстановці сил і виконавці – якщо Янчук, чий персонаж всупереч своєму зовнішньому самовдоволенню не витримує своєї гордої пози і підлаштовується під тон співрозмовниці-опонентки, виступає чуйним партнером, то Тополь веде сцену, невимушено змінюючи регістр своїх атак від жалобних докорів до уїдливої іронії і нападів люті, і часом буквально змінює жанр того, що відбувається, з психологічної драми на трилер.

Важливими елементами вистави виступають екран із химерними, ніби сновидними образами, що сприймаються то як кадри з фільму Майкла, то як флешбеки-спогади про взаємини героїв, а також кінокамера, яку періодично бере до рук режисер, можливо, намагаючись за допомогою цього своєрідного медіума полегшити спілкування з коханою або, навпаки, відгородитися від неї. Ймовірно також, камера знаменує початок його роботи над новою картиною, в ході якої Майкл має намір знову виткати екранне полотно з ниток реальності.

Чи оголюється в цьому болісному діалозі (який часом здається таким, що безнадійно розпадається на два монологи) справжня істина, або, навпаки, тріумфує маніпулятивна вигадка- якщо одне взагалі можна відокремити від іншого? Або, можливо, головним результатом виявляються саме образи, що виникають на екрані, які виступають алегорією художнього осмислення істини, мистецтва, яке виправдовує чвари й ницість, страждання і зневіру своїх творців? Вистава Лобановської залишає глядачеві простір для інтерпретації подій, для того, щоб особистий досвід романтичних радощів і прикрощів дозволив чаші ваг нашого співчуття схилитися на користь одного з учасників цього «bad romance»- чи прийти до висновку, що насправді їм досить добре разом і без нашого співчуття.