Пам'яті водія-сапера Сергія Сащенка

Сергій Сащенко з Чернігівщини мав успішну кар’єру в органах Державної кримінально-виконавчої служби, якій віддав майже 10 років. Велика війна буквально знищила всі його плани і зрештою — життя. У липні 2023 року перспективний керівник відділу пробації долучився до військової служби і став водієм-сапером. Мав бойові відрядження на Херсонщині, Сумщині і в рідній Чернігівській області. За рік у складі українських сил вирушив до Курської області РФ, допомагаючи ефективно працювати нашій артилерії. На жаль, у перебігу того важливого наступу чоловік пропав безвісти. Його рідні, друзі й колеги чекали обнадійливих звісток, сподівалися, вірили у краще... Втім, доля розпорядилася інакше. Герою назавжди 33, його звитяжний подвиг відзначено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

У третьому класі пророче написав, що мріє стати лейтенантом поліції

Сергій народився на чернігівській землі, закінчив школу в Ічні, у 2013 році здобув диплом юриста. Відтоді й до самої мобілізації у ЗСУ працював в Ічнянському районному підрозділі пробації — від інспектора до його керівника.

«Сергійко — моя єдина дитина. Зростав життєрадісний, товариський і допитливий. Дуже рано подорослішав: коли було 10 років, помер його батько, і вся чоловіча робота лягла на плечі сина. Було важко — бракувало коштів, та не бракувало синової небайдужості й бажання допомогти. Він дрова заготовляв і плота поправляв, і на городі працював. Навіть на цвяха нового не мали грошей — малий ішов до сусідів, брав використані гвіздки, вирівнював їх, немов старий дідок, і пускав у справу. Усього вчився змалку. Приміром, зумів сайдингом хату оздобити, цінував зароблене, й загалом, що планував, логічно завершував. Старшокласником підзаробляв на молочно-консервному заводі вантажником. Тому Сергій і був моєю найбільшою опорою, надією та розрадою. Так раділа його успіхам, тішилася, що син вірив у себе, і я щиро цю віру підтримувала», - розповідає матір героя Любов Звонок.

З однокласницею Наталією Васильковою Сергій дружив і в дорослому житті. Вона каже, що там, де був Сергій, панувала атмосфера позитиву — він умів створювати настрій. Друзі переписувалися і коли навчалися в університетах. Але довго ніяк не могли наживо здибатися. І аж за 10 років відбулася тепла зустріч випускників. Згадали все, що тільки могли, під іншим кутом оцінили минуле й дитячі історії. Зокрема, тішилися спільною участю у шкільних виставах.

Любов Володимирівна згадує, як у третьому класі син доволі пророче занотував, що мріє стати лейтенантом поліції. Юнак справді вступив у юридичний виш з першої спроби. Навчання оплатив її другий чоловік і вітчим Сергія, який став хорошим наставником хлопцю. Після закінчення університету у січні 2014 року він влаштувався у районний підрозділ тодішньої Кримінально-виконавчої інспекції, одягнув погони лейтенанта внутрішньої служби. А за два роки запропонували очолити відділ. Його радість не знала меж, бо здійснилася дитяча мрія, і він немов на крилах летів у пробацію, де робив усе, аби допомогти людям. Так, у нього перебувала під пробаційним наглядом одна пані. Вона дякувала, що відбула визначений судом термін, навчилася шити, зустріла кохання й змінилася. Зрозуміла: так значно краще і цікавіше жити, аніж красти чи займатися шахрайством.

«Пам’ятаю, як він прийшов до нас в організацію, взагалі його першу роботу. Я оформляла новачка як кадровик. Одразу стало зрозуміло: у Сергія Сащенка є стрижень лідера. Попри вік, швидко опанував цю сферу діяльності. Настільки успішно, що незабаром його призначили нашим керівником — наймолодшим очільником такого рівня в історії пробації області. Йому вдалося значно покращити роботу відділу. Він пройшов трансформацію до рівня сучасного менеджера, який будує команду, зокрема і неформальними інструментами. Приміром, будучи міцненьким хлопцем, шеф брав участь у змаганнях з армреслінгу серед правоохоронців», - згадує Віталіна Потєхіна.

Віталіна Миколаївна каже, що на початку великої війни колегам з відчутними проблемами оформлювали бронювання. І на її керівника бронь прийшла саме тоді, коли він перебував у процесі мобілізації в ЗСУ. За бажання міг і не служити в армії, але відмовився чіплятися за пільгу й пішов воювати. Колеги підтримували зв'язок, поки колишній капітан внутрішньої служби їздив на бойові як рядовий водій-сапер. Тепер про Героя на щиті землякам нагадує меморіальна дошка на офісі пробації.

Був майстром особливо тонізуючого фронтового «пранку»

«Коли росіяни хотіли нас окупувати, в Ічні місцеві деколи голіруч проганяли рашистів. Тоді я була дуже спокійною завдяки сину, який не ховався, а щоранку піднімався, щоб разом із поліцейськими, які дали йому зброю, патрулювати до опівночі в місті та селах громади. Просила відпочити хоч день, та куди там! Дожидалася, як приїздила їхня група, і годувала всіх. Хлопці намагалися фіксувати злочини ворога, запобігали мародерству й партизанили. Про останнє не дуже ділився, та знаю: вони прагнули максимально нашкодити агресору. Зустрічалися і віч-на-віч з ним, та Бог милував біди… Сергій вірив в українську перемогу, дуже вірив», - продовжує Любов Володимирівна.

1 липня 2023 року Сергій підписав контракт, пройшов фахове навчання, і з вересня проходив службу у 250-му об'єднаному центрі інженерної підтримки у складі Сил підтримки ЗСУ водієм-сапером групи розмінування. Мав багато відряджень по всій країні, а у серпні наступного року відбув виконувати бойові завдання на Курський напрямок.

Матір героя згадує, що навіть коли син та його побратими йшли мінним полем, то здебільшого товариші простували мовчки, а Сергій постійно сипав жартами, смішними бувальщинами й дотепами. Так підтримував у тонусі бойовий дух та бадьорив інших. Деколи і «пранкував». Якось на Херсонщині, поки один із саперів перебував на розмінуванні, Сащенко в хаті, де вони мешкали, зробив йому трон, що всіх після повернення із завдання товариша дуже повеселило. Також полюбляв смажити з хліба грінки й вирізати з них літери — викладаючи з них імена своїх хлопців.

У 23 роки чоловік одружився, та через 6 років розлучився. Дітей пара не мала. І в останній рік життя знайшов нове кохання — Руслану — дівчину, з якою доля зводила ще в дитсадку.

«Це я в садочку, а Сергій — у костюмі Діда Мороза. Він усе жартував, що обрав мене ще тоді», — коментує їхнє перше спільне фото Руслана Крикуха. — Цю світлину знайшла, коли він був зниклим безвісти, і я переглядала архіви. І впізнала себе на знімку. Мама Сергія, який старший мене на 11 років, працювала у садочку і залучала сина на свята, аби розважати малечу. Ми жили на паралельних вулицях, бувало пересікалися. Восени 2023 року почав мені писати в соцмережі. Сергій подобався, але дещо лякала різниця у віці. Він воював, приїздив на ротації, ми переписувалися. А навесні 2024 року вже тісніше спілкувалися. Я називала його «мій капітан». Літом перебував на Сумському напрямку, знаходив час на короткі побачення. Поки їхав, дорогою робив букети з польових квітів, а якось привіз м’яку іграшку — великого сірого гуся, що тепер нагадує про коханого. Далеко життя не планували — тут і зараз, бо війна. Коли ж вирушив на Курщину, не думала, що потрапить у пекло. Гадала, як і раніше, вирушить на завдання, за тиждень обживеться, попрацює і знайде змогу навідатися…

Групу Сащенка у Курській області прикомандирували до 47-ї артбригади. Їхнім завданням було працювати в парі з артилерійськими розрахунками. Спочатку на місце ймовірного розташування батареї гармат виїздили сапери, розвідували й убезпечували місцевість, шляхи пересування, позбавлялись мінно-вибухових предметів. Арта відпрацьовувала, і разом верталися на вихідні позиції. Деколи діяли надзвичайно швидко, бо з першим пострілом гармашів могла миттю прилетіти відповідь ворога. А в екіпажі Сащенка були вже не юнці, а дядьки під 50 літ і старші. Тоді наші зробили потужно-раптовий для противника ривок — за 4 доби здолали від кордону углиб Росії понад 35 кілометрів.

«Познайомилися ми у 250-му об'єднаному центрі інженерної підтримки. Щойно потрапив у мою групу після навчання, одразу поїхав на Херсонщину. Там три місяці розміновували сільгоспугіддя. Російська арта і дрони дуже турбували навіть на соняшникових чи пшеничних полях. Потім відпустка, а далі — відрядження на Чернігівщину та Сумщину, де провадили інженерну розвідку у прикордонній смузі. Сергій не лише авто керував, а й виконував, як і всі сапери, профільну роботу. Приміром, ця група за півтора місяця встановила в районі Білопілля 3,5 тис. протитанкових мін. Тут близько до «нуля», і машинний спосіб мінування важко реалізувати — техніку одразу рознесуть FPV-дрони й артилерія. Згадую, як на пікапі ледь втекли від безпілотника, що переслідував нас. Причому все це ми виконуємо в сутінках чи вночі. Часто, поки побратими мінували місцевість, Сащенко сидів в авто з увімкненим мотором, аби у разі небезпеки одразу чкурнути куди подалі», - розповідає побратим, начальник групи розмінування штаб-сержант Сергій Шейкін.

Тоді саперам неподалік Новоіванівки навіть здався у полон російський навідник артилерії. Напередодні трагедії, яка орієнтовно 16 серпня спіткала групу Сащенка з 5 осіб, Сергій Шейкін мав привести їм провіант та інші припаси. А ще — забрати полоненого, бо він їм заважав у роботі. Штаб-сержант прибув в обумовлену координату, але групи там не було. Зв'язок з нею теж обірвався. Почалися пошуки, довкола ж розгорталися бої за жіночу виправну колонію в Малій Локні, де утримували наших військовополонених.

«Їхній посічений уламками пікап знайшли бійці 95-ї бригади. Там на узбіччі дороги стояла російська «буханка» — на той час ще не спалена. Припускаю, побратими спинилися, щоб оглянути УАЗ на предмет ймовірного мінування ворогом — там міг бути радіокерований фугас і що завгодно. Певно, тут росіяни влаштували засідку, бо коли наші натрапили на потрощений пікап і тіла хлопців, «буханку» вже знищили», - продовжує штаб-сержант.

Уранці 16 серпня 2024 року Сергій по відеозв’язку говорив з мамою. Хвалився, що нарешті відіспався, знайшовши місце біля ставка. Пані Любов на його лівій повіці помітила ранку — син віджартувався, що то незначне поранення. Згодом знов телефонував: десь поспішав і кинув, що цього разу ночуватимуть в Україні. І пропав…

«Напевно, на хмаринках довкола Говерли вже дуже тісно від душ полеглих українських захисників»

«Коханий поліг на десятий день українського наступу на Курщині. Його загибель у бойових умовах змогли підтвердити лише через 7 місяців — після ідентифікації тіла. Ми ж у час невідомості шукали його, чекали на хороші новини… У день зникнення він наснився мені. Я тоді не знала всіх обставин, сподівалася, що Сергій живий. Він ніби зателефонував, був поганий зв'язок, чувся його плач. Я запитую: «Де ти? Я приїду й тебе заберу. Куди скажеш, туди і приїду…». Так, я готова була і наяву поїхати, хоч на край світу, і в ту ж Росію, як деякі дружини наших військовополонених», - згадує про ті страшні дні Руслана.

Також активну участь у багатомісячному пошуку Сергія Сащенка брала його однокласниця Наталія Василькова. Разом з Русею вони передивилися гігабайти відео й фото вбитих та полонених українських військових на різних російських ресурсах. Дівчат буквально нудило від жахливих видовищ, утім вони не зупинялися, поки крапку на сподіваннях не поставила остаточна ідентифікація останків…

«Мій чоловік досі робить на 3D-принтері різні речі для військових. Друкували і для підрозділу Сергія все, що треба — відправляли, і зазвичай у посилку вкладали енергетики, шоколадні батончики, сухе м'ясо. Він дуже щиро дякував, майже плакав. У час війни ми ще дужче зблизились. Мріяли поїхати в Карпати, де ні він, ні я не були, й святкувати перемогу на Говерлі. Зустрітися з однокласником, поки той служив у ЗСУ, так і не судилося. Я його уже в закритому гробу проводжала в останню земну дорогу. Напевно, там, на хмаринках довкола Говерли, вже дуже тісно від душ полеглих українських захисників…» - завершує розповідь пані Наталія.

Пам'ять і шана Захисникові!

Фото з сімейного архіву та надані Русланою Крикухою

Геннадій Карпюк

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform