Українки можуть все: як, незважаючи на війну, продовжують робити свою справу жінки-вчені

Жіночий вимір української науки

Війна змінила спосіб існування української науки й оголила те, що в мирний час зазвичай залишається непомітним: наука в Україні тримається не лише на звітах і стратегіях, а й на конкретних людях. І дуже часто ними є ми, жінки, — поєднуючи роботу, виховання дітей і життя в умовах перманентної нестабільності.

Днями телефоную до професорки з ННЦ "Інститут біології та медицини", щоб домовитися про інтерв’ю. Лідії Трохимівні майже 75, вона очолює два грантові проєкти про механізми стійкості економічно важливих зернових культур до вірусних хвороб. "Аліно, через часті відключення електрики далеко не все заплановане встигаємо. "Ловлю" світло постійно. Хоча сьогодні й неділя, але я в лабораторії, бо тут світло є, а вдома немає. Мушу також готувати договірні документи для НФДУ, а це займе десь місяць. Ще й допрацьовуємо зараз дослідження для "скопусівського" журналу, що теж не швидко". Я, звичайно, погоджуюся, адже тільки митець може правильно розставити власні пріоритети.

Проте ідея написання матеріалу не зникає, навпаки — моя журналістська цікавість тільки зростає. Ще й привід серйозний — 11 лютого у світі відзначають Міжнародний день жінок і дівчат у науці. Це свято у 2015 році було започатковано ООН, щоб підкреслити важливість рівного доступу жінок до науки та сприяти гендерній рівності у цій сфері.

На думку спадає Ірина Пінчук, директорка Інституту психіатрії КНУ імені Тараса Шевченка, президентка Асоціації психіатрів України. Наразі наше суспільство перебуває у постійній боротьбі з колективною психологічною травмою, а проблема ментального здоров’я стала питанням національної стійкості. Під керівництвом Ірини Яківни команда Інституту психіатрії із 15 фахівців виконує 5 науково-дослідних робіт. Інтенсивність роботи вражає! До того ж, всі проєкти різнопланові — від створення навчально-методологічного Центру ветеранів і їхніх родин до аналізу ефективності мережі мобільних мультидисциплінарних команд із психічного здоров’я, що працюють у громадах. Без навичок наукового менеджменту в цій ситуації не обійтися!

Ці дві історії — про дослідниць із різних галузей науки, різних поколінь і управлінських ролей. Але їх об’єднує робота в режимі постійної самовіддачі, всебічної залученості у свою справу й по-жіночому емоційної відповідальності за процес.

Жіноча наукова кар’єра в умовах війни перестала бути лінійною. Вона складається з фрагментів — між відключеннями електрики, повітряними тривогами й укриттями, доглядом за дітьми й дедлайнами грантових заявок. Формальні правила академічної гри майже не змінилися: конкурси, звітність і вимоги до публікацій залишаються розрахованими на стабільність, якої більше не існує. У цій розбіжності між реальністю та регламентами жінки опиняються в особливо вразливому становищі.

Тому показово, що за даними 2024 року від 6 до 9% українських жінок-вчених сьогодні працюють в режимі еміграції. Серед них Юлія Петленко, фахівчиня у сфері економіки й фінансів. З 2022 року вона разом із сином живе в Данії й працює як запрошена дослідниця в Копенгагенській бізнес-школі. Юлія Володимирівна розповіла, що у менталітеті данців їй найбільше імпонує взаємоповага до кожного й відчуття суспільної рівності незалежно від фаху чи соціального становища. У вимушеній еміграції перебуває й Ірина Ізарова, професорка, відома дослідниця у сфері юстиції, цивільного та авторського права. Ще до 2022 року пані Ірина була керівницею кількох міжнародних грантових проєктів, зокрема у співпраці із вченими Австрії. Тому зараз разом із двійнятами-школярами живе в австрійському Кремсі і працює в Університеті безперервної освіти Кремса.

Серед безкінечних викликів сьогодення позитивним аспектом є те, що Україні фактично вдалося досягти гендерного балансу в академічному середовищі. За даними аналітичного агентства "Cedos" за 2021-2024 роки, від 45 % до 48 % вчених нашої країни — жінки. Тобто майже кожна друга людина в науковій сфері України — жінка, що є одним із найвищих показників серед європейських країн. Більше того, співробітників на посадах головних спеціалістів і наукового менеджменту — 75 %, із них науковий ступінь мають 50 %. Частково подолати гендерний перекіс допомогли вимоги МОН до конкурсних команд, частково — внутрішня кадрова політика ЗВО. Потужним стимулом до вирішення проблеми послугували і критерії ЄС для участі у його наукових конкурсах.

Під кінець моїх роздумів згадався і власний професійний шлях. Я захистила дисертацію доктора філософії в 2022 році, вже на третьому місяці вагітності, у той час, коли в країні панувала повна невизначеність. Мені "пощастило", що всі захисти тоді проходили онлайн, бо очно, здається, не змогла б фізично через жахливий токсикоз. Зараз моєму сину майже три, він ходить у дитячий садок і вже навіть рідше хворіє, ніж спочатку. Після його народження я жодного дня не була в декретній відпустці, продовжила працювати в науково-дослідній частині як науковий журналіст, а за рік — почала викладати в Інституті журналістики. Як говорить завідувачка нашої кафедри, в нас жінки в декрет не ходять, воліють працювати далі. Це підтверджує і мій син, адже чітко розуміє значення словосполучень "мама зайнята" і "мама в університеті". Навіть на маминому робочому місці встиг побувати.

З огляду на всі виклики й етапи життя, я переконана, що українській жінці в науці під силу здолати все. Потрібно лише трохи терпіння, наполегливості й віри в нашу Україну!

Автор висловлює особисту думку, яка може не співпадати із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.