Київ – місто пристрасті й спротиву. Телеведуча Марічка Падалко ділиться маршрутами для побачень і поцілунків

Київ – місто романтики, але водночас і місто спротиву. Тут любов до вулиць, двориків і зелених схилів Дніпра, завжди пов’язана із готовністю киян захищати не лише місто, а й державність.

Телеведуча Марічка Падалко зізнається, що любов спалахнула між нею і Єгором Соболєвим саме на Майдані під час Помаранчевої революції. І їм довелося шукати темні романтичні дворики для своїх побачень.

Після Помаранчевої революції чоловік Марічки став народним депутатом і очолив Комітет з питань запобігання корупції. Соболєв допомагав киянам боротися за збереження Біличанського лісу і організував виїзне засідання комітету, аби привернути увагу до цієї проблеми. Після початку повномасштабного вторгнення він пішов на фронт. Син Марічки та Єгора у свої 16 років виступив на захист Літературного скверу, а щойно йому виповнилося 18 – теж пішов на фронт.

До Дня святого Валентина Марічка Падалко, яка має власний «тест на киянина», розповідає, де у столиці закохані прокладають маршрути для побачень, як у неї проходив період дистанційної любові з Києвом і як після захисту дитячих майданчиків виростають справжні кияни, які можуть вийти на Майдан з картонками і не шукати при цьому лідера.

Київ – місто для поцілунків

Ви народилися в Києві, але коли з’явилося відчуття, що Київ – це дійсно ваше місто?

Я люблю Київ з дитинства, але от таке 100% усвідомлення, наскільки сильно я люблю і наскільки сильно я належу саме цьому місту, в мене з’явилися у 18 років. Тоді я поїхала в США, бо виграла стипендію американського уряду на однорічне навчання. Для мене це була велика внутрішня перемога: здобула це місце на чесному конкурсі. Я не знала, чи повернуся і таке відчуття було перші пів року. А потім мене накрила ностальгія. І не за країною, а за містом. 

Саме в Америці мені захотілося перейти на українську мову: нас відправили разом з представниками різних країн тодішнього СНД, і от там у мене було перше усвідомлене відчуття різниці між росіянами і українцями. Мені не хотілося, щоб мене з ними ідентифікували. 

А що ж сприяло такій українізації?

На одному кампусі була дівчина зі Львова, я почала з нею переходити на українську, і так почала опановувати українську в побуті, а не тільки на уроці. І от тоді в мене почалася велика дистанційна любов з Києвом. 

Коли я повернулася – пам’ятаю той день: літаком до Москви і потягом до Києва, київський перон, мене зустрічало дуже багато людей – я нарахувала з гордістю, що це було 11 друзів. Ми в той же день гуляли Києвом, на Майдані, біля фонтанів, всюди фотографувалися. 

І це усвідомлення радості, щоденної ранкової радості, яка з’являється тому, що я прокинулася в Києві – мене не полишало, може, пів року. Я жила тоді в батьків на Гончара, п’ятий поверх, дерева були не такими високими, не було цих надбудов над історичними будинками. Я прокидалася вранці й бачила у вікно бані дзвіниці Софії Київської – і така: «Вау, клас, я вдома і я в Києві!» От тоді, думаю, і почалися мої усвідомлені стосунки з Києвом.

А якщо говорити про «романтичні маршрути», то які місця для вас із Єгором Соболєвим, пов’язані з Києвом? Ви – медійна пара, тож всім цікаво знати про вашу історію кохання у Києві.

Медійна пара – це означає, що є плюси і мінуси. Тому зараз доведеться розповідати правду. Коли ми почали наші стосунки, це було таке знайомство, коли ми хотіли більше дізнатися одне про одного. 

Якраз після закінчення Помаранчевої революції, де, власне, і стався такий спалах між нами, ми почали зустрічатися на кавах. І оскільки ми тоді взагалі були не впевнені, чи це просто кава, чи це кава і щось більше, то ми цю каву пили обережно – в такому місці, де були впевнені, що не зустрінемо людей, які нас знають. 

Це був Макдональдс на Хмельницького – там такі є місця біля вікна з виглядом на вулицю. Ну, давайте скажемо чесно, поки такий перший час, така гостра фаза романтичних стосунків, місцем побачень часто може бути машина – це для спілкування. Назвемо це так. У центрі Києва багато таких провулків, або таких бокових вуличок, де темно, романтично, куди можна заїхати на машині і «поспілкуватися». І це теж було.

Потім ми дуже багато ходили пішки. Я, взагалі, дуже люблю ходити пішки. Єгор спочатку мав до мене таке упереджене ставлення: мовляв, «зірка телебачення», їздить на машині. Чи вміє ходити пішки? А я виросла в центрі, і я всюди ходжу пішки. Це приємно і красиво.

Як все змінилося, коли ви почали жити разом?

У Єгора було таке правило: кожні вихідні має бути якась культурна подія – виставка, музей, щось для нашого спільного дозвілля і внутрішнього розвитку. Наша перша квартира, яку ми зняли як самостійну, була на Подолі – на Сковороди, прямо над «Каффа», першою такою модною кав’ярнею. Найчастіше ми ходили в Мистецький культурний центр Києво-Могилянської академії – там на той час було багато виставок.

А з дитинства найромантичніше для мене місце – дворик Софії Київської. В родині це називали «садик»: мене туди водили гуляти. Я пам’ятаю камінчики біля виходу – один вищий, один нижчий, один круглий, один гострий. Я вчилася там ходити – і для мене було досягнення пройти з першого по останній, балансуючи. Це був мій ігровий майданчик – і я там любила гуляти.

І потім я вже чоловіка теж туди приводила. Ну і, звісно, Володимирська гірка, Старий Київ, Золоті ворота, місце, де я виросла. Єгор теж казав, що надзвичайно його любить, у нього офіс, де він колись працював, був на Рейтарській.

Столичні пристрасті. Як романтики протидіють забудовникам

Кияни добре знають: за те, щоб Київ зберігав свій романтичний образ, зібраний із мальовничих куточків на берегах Дніпра, парків, старовинних кварталів, треба боротися. Розкажіть ваші історії боротьби за київську красу.

Нам всім разом – із чоловіком і тоді ще дуже маленькими дітьми – довелося боротися навіть за простір біля дому на Гоголівській. Там дитячий майданчик був під загрозою забудови.

Що саме хотіли збудувати на дитячому майданчику?

Цю ділянку отримали для себе, напевно, ще не в дуже законний спосіб, Міністерство внутрішніх справ. Нібито, для будівництва багатоквартирного будинку для міліціянтів. Але згодом вирішили, що міліціянтам буде «зручно жити» в торгівельно-розважальному центрі, і переписали технічне завдання під побудову цього торгово-розважального центру.

Це було наше перше місце боротьби, коли діти були маленькі. Вони брали участь у всіх цих акціях, ходили під МВС на мітинг, і на майданчик, чого тільки не було, але двір вдалося відстояти. Це якраз було напередодні Революції Гідності. І це фактично для моїх дітей перший став такий маленький майдан-майданчик.

Потім були й інші «гарячі точки» – Павлівський сквер, Обсерваторна гірка і багато інших місць. А от Літературний сквер ми вже передали у спадок. За нього боровся наш старший син Михайло.

Він був частиною ініціативної групи, робив івенти, щоб привернути увагу, щоб Літературний сквер залишався таким, як має бути.

На захист цього скверу виступили і Ліна Костенко, і Ада Роговцева. Що б ви порадили киянам, які також хочуть захисти свій двір чи культурну спадщину від знищення?

Головна порада – реагувати. Коли люди звертаються в медіа, пишуть листи до органів влади, здається, що на них не відповідають, але коли накопичується якась критична маса оцих зусиль, все одно з’являється результат.

Бо нічого не робити і казати: «Ми маленькі люди, нічого не змінить, від нас нічого не залежить» – так воно і буде відбуватися. Наш майданчик – це перед будинком, а за 300–400 метрів – Павлівський сквер, який теж доводилося відстояти від забудовників, які тоді були людьми Володимира Сівковича (Сівкович – екс-депутат і віце-прем’єр-міністр, підозрюваний у держзраді, втік до Москви). І тоді теж нам вдалося його відстояти.

Як кияни приходять до цієї боротьби всупереч ризикам і попри домашні клопоти?

Давайте почнемо з роботи. Я на роботі (телеканалі 1+1) понад 20 років, пережила не одного власника каналу, директора. У мене ніколи не виникало запитань з боку роботодавців щодо соціальних ініціатив чи громадських акцій. Можливо, їм щось не подобалось, але мені ніколи це не висловлювали. Ба більше, мені здається, що подумки цінували мою активну позицію і завжди мене за це поважали.

Щодо маленьких дітей… Я пам’ятаю акцію в Павлівському сквері, з якої «Детектор медіа» розмістив фотографії – мені було так соромно за ті фотки. Тоді третій дитині було кілька місяців, вона у слінгу на руках, середня у візочку, третя стояла за ручку. Я дуже змучена, я некрасива, собі не подобаюся. Але я прийшла на цей мітинг. 

І чесно: після того, як я пережила перші місяці з трьома дітьми, мені було абсолютно байдуже, чи переживу акцію з забудовниками. У мене ніколи тут не було страху. Було розуміння: цей сквер потрібен моїм дітям, щоб було місце гуляти, вчитися кататися на велосипеді. Вперше син почав там грати в футбол. Мені здається, що коли ти боїшся – ти притягуєш до себе біду. Коли ти не боїшся – ти будуєш навколо себе невидимий захист.

Не було страху, навіть коли конфлікт через забудову був з МВС?

У мене було таке внутрішнє, можливо, наївне відчуття, що дітей і жінок не мають чіпати, а за безпеку в першу чергу має дбати мій чоловік. За нього я завжди переживала. За себе – менше. 

Хоча згодом усе змінилося: коли чоловік став політиком і був депутатом Верховної Ради, ми отримували листи з погрозами облити дітей сірчаною кислотою. Це було страшно, і якийсь час за дітьми наглядали.

Якби ми боялися, в нас ніколи не було б Майданів. А при тому всьому, що, наприклад, в мене там був колега зі Львова, ще до 2004 року, він якось міг собі дозволити іноді не дуже дипломатично розповісти мені, що кияни – це такі не дуже вже українці, не дуже відповідальні, аж поки не стався помаранчевий Майдан. Так, туди приїхало багато людей, але коли починається Майдан, перші люди, які у найважливіший, найвідповідальніший момент його починають, виходять на протести першу-другу добу – це завжди кияни. 

І от тоді, мені здається, така повага політична і соціальна до киян почала з'являтися саме у 2004 році, саме з боку тих громадян, які вважалися більшими українцями, ніж ми.

Чому Київ так часто стає місцем протестів?

Мені здається, що Київ і воля – дуже схожі за відчуттями слова. В Києві завжди дихалось вільно, навіть у найтемніші часи. І ще київська географія допомагає: всі дороги ведуть зверху і знизу на Майдан Незалежності.

І Київ – столиця, тут завжди політична турбулентність. Але є й інше: кияни часто були зорієнтовані на те, щоб обрати кращу владу для країни, і не завжди на те, щоб розібратися з місцевою владою. На загальноукраїнських виборах мені завжди зрозуміло, як голосує Київ, а от на місцевих – іноді було враження, що голосували «інші кияни». Можливо, це суб’єктивно, але мені здавалося: ми більше державники, ніж гуру місцевого самоврядування – і місто від цього просідало.

Треба це виправляти. Але як?

Мені дуже подобається наша молодь. Вони краще розуміють, як працює держава: звідки гроші беруться, що це не «гроші держави», а податки, які платять їхні батьки. І не випадково рушійною силою протестів, спрямованих на місцеву владу вже під час широкомасштабного вторгнення з вимогою виділити з бюджету Києва гроші на ЗСУ – була молодь: студенти, старшокласники. Вони розуміли, що таке ПДФО, скільки йде на програму «Захисник», скільки – на «Дороги».

Свідомо витрачали час, у вихідні приходили, бо в будні вчилися, і зрештою домоглися зміни міського бюджету на користь фінансування війська. 

Протест «людей з картонками» на захист незалежності антикорупційних органів теж молоді люди організували. Ви, напевно, як учасниця Помаранчевого Майдану і Революції Гідності, порівнювали ці протести?

У мене були дуже дивні відчуття. Ми йшли такі, знаєте, як «гуру революції»: з думкою: «Діти, ми вам допоможемо». А коли прийшли, подивилися, як усе організовано, зрозуміли: вони вже все знають без нас. На третій день того протесту я думала, що наступним гаслом буде «Лі-де-ра!», бо під час Революції Гідності був такий момент, коли усім хотілося єдиного лідера, бо революційна трійка Віталій Кличко, Олег Тягнибок і Арсенія Яценюк не справлялися. А тут я зрозуміла: вони лідера не потребують. Вони обирають ідею, а не людину.

Потім я записала з ініціаторами «Картонкового протесту» розмову – і вони казали, що не відчувають потреби в лідері, мовляв, дуже ненадійно покладати сподівання на одну людину, бо вона може схибити – і разом з нею схибить ідея.

І ще один момент: я пам’ятаю, як йду з протесту, піднімаюся по вулиці Богдана Хмельницького – попереду чоловік з маленькою дівчинкою, вона тримає плакат. І тато каже: «Ти прийдеш додому, складеш цю картонку, заховаєш і збережеш. І коли пройдуть роки, ти згадаєш, що з татом ходила на протест». І я подумала: от як передається культура київського спротиву.

Тест на киянина

А хто ж заслуговує на звання видатного киянина? У нас зараз є формальний список «почесних», але там досі є і Брєжнєв, і прем’єр Російської імперії Столипін. А останнім часом присвоєння цього статусу стало масовим. Це знецінює. Хто ж може мати таке звання?  

Я не вважаю, що конче потрібно народитися в Києві, щоб стати видатним киянином. «Киянство» можна оцінювати за тим, що ти зробив для Києва: наскільки змінив Київ і киян, і наскільки про тебе пам’ятатимуть.

Київ – унікальна столиця: дуже відкрита до інших, дуже добре поглинає інших, не має яскраво вираженого столичного снобізму. 

Знаємо, що маєте свій «тест на киянина». Можете розказати на загал, що це за тест?

Для мене тест на киянина – це двері в метро. Якщо ти не притримав двері – я подумки скажу: «У нас в Києві двері притримуються». Але це подумки.

Це такий внутрішній снобізм, який я про себе промовляю, коли бачу, що людина не притримує двері в метро або в магазині. Мені здається, що кияни завжди притримують двері. Це і є для мене такий єдиний маркер.

«Пробіг під каштанами» – пристрасть до руху по-київськи

«Пробіг під каштанами» – відносно нова київська традиція, порівняно із віче, яке трансформувалося в майдани. Втім, це вже є частиною київської ідентичності. Цей пробіг з 1993 року проходить у центрі столиці на початку травня. Акція проводиться із дуже шляхетною метою – збір коштів на лікування діток з вадами серця. Цю традиція поширили по всьому світу кияни, які виїхали з України під час війни. Ви активна й постійна учасниця «Пробігу під каштанами», як пояснюєте цей феномен масштабування цієї київської традиції по світу?

Можливо, Київ – його краса, його настрій, причина того, що я стала активною бігункою. Спочатку я думала, що народила трьох дітей, треба собою щось робити, треба бігати, так. Але я дуже люблю бігати саме по Києву. Я люблю різні маршрути, люблю брати машину, навіть їхати в інший район Києва, щоб там побігати, бо там красиво. 

У Києві, навіть коли ти бігаєш тим самим маршрутом, оскільки це живе місто, воно ніколи не буває однаковим, ти завжди наповнюєшся енергією удвічі більше, ніж ти бігаєш по доріжці, бо ти береш цю енергію ще і від міста. Від людей, яких ти зустрічаєш. Або навпаки, від того, що ти нікого не зустрічаєш, якщо це дуже рано, а тільки чуєш пташок. Чи зупиняєшся десь в ботанічному парку сфотографувати білочку. 

Київ тим унікальний, що ти можеш бути в самому центрі міста, зайти в якийсь парк, чи забігти на Труханів острів, і ти фактично через 500 метрів опиняєшся в зовсім іншій аурі – в дикій природі.

Щодо поширення по світу «Пробігу під каштанами», скажу так: мені здається, що киянки, де б вони не опинялися зараз, перетворюють ті міста, де вони є, роблять все навколо себе кращим. Вони привносять туди свої ініціативи.  

До дня Святого Валентина «Голка» пропонує створити мапу романтичних місць не лише столиці, а всієї України. На ній можна відзначати локації, які надихають і окрилюють громадян, зокрема це стосується зелених зон, культурної спадщини та археології. Також можна за бажанням коротко описати свою романтичну історію, яка пов’язана з цим місцем. У травні, на день Києва, «Голка» зробить підбірку найромантичніших історій киян та гостей міста і оголосить список найбільш атмосферних місць Києва.

Наталія Соколенко, Сергій Костянчук, «Голка»