Справжній сенс переговорів

Примітка редакції. Колись США мали ЧУДОВУ розмову з японцями, після чого стався Перл-Гарбор. Хіба це не більш актуально, ніж затяганий усіма Мюнхен?

Чомусь слово «сюрприз» найчастіше сприймається як щось хороше. Тому, коли життя підносить не надто хорошу подію, до якої ми не готові, додається опис: неприємний сюрприз. Навіщо? Хіба сюрприз завжди має нести радість?

Так само позитивна конотація переслідує слово «переговори». В принципі, це такий собі рудимент мирного часу. Що, хіба перемови зроблять гірше? Спробуємо з кимось поговорити, катастрофу ж це не спричинить. Щоправда, безрезультатні посиденьки нарешті починають сприйматись серед людей як щось недолуге. Та знадобився час.

Сюрприз, як усталено, хороший, у разі винятку це неприємний сюрприз. Переговори завжди хороші, бо під час них за столом ніхто не стріляє. Що ж, подібні думки для нас не нові. І, якщо приклади європейської історії у нас давно стали чимось стандартним (хто ж не шукав у новинах новий Мюнхен?), то пора підтягнути щось менш звичне.

І таких прикладів також існує чимало. Ось усі знають, що трапилось на Перл-Гарборі. 1941 року японська дипломатична місія працювала у Вашингтоні. Посол Кітісабуро Номура, який після Другої світової війни попрацює у відомому нам бренді JVC, мав зняти певну політичну напруженість.

Оскільки Номура просив про певні поступки і свій уряд, до нього приставили спецпредставника Сабуро Курусу. Він, як і колега, начебто нічого не знав про те, як перемови стають декораціями для акту військової агресії. Врешті-решт, американці не переслідували і пана Сабуро, який після війни пішов викладати в Токійському університеті.

Вся ця братія вела доволі затяжні переговори з держсекретарем Корделлом Галлом. Підкреслю, щоб не було війни. Мабуть, якби про хід подій розповіли умовній тітці Деборі з Міннеаполіса, вони б такому ходу подій дуже зраділа. Це ж про мир в усьому світі. Це ж ознака того, що сильні держави теж уміють домовлятись.

За іронією долі, остання зустріч японців та американців відбулась, коли імператорська армія вже бомбардувала Перл-Гарбор. Вочевидь, сильні держави не домовились. Та важливо інше — чи збирались вони домовлятись узагалі? Судячи з усього, Японія таких планів не мала.

Поки Корделл Галл допивав каву в лобі готелю, японська розвідка збирала дані для атаки на Перл-Гарбор. Поки Номура та Курусу думали, що їх робота унеможливить війну, військові стратеги вже розглядали у штабі карту ймовірних цілей та віддавали відповідні накази. Війна вже була питанням часу.

Мабуть, такі деталі тітку Дебору з Міннеаполіса влаштували б набагато менше. І навіть налякали б добряче, бо невдовзі її чоловік піде в морську піхоту чи ще кудись на війну. Втім, сталось саме це.

Вже вкотре ви можете переконатись, що у випадку агресії мотив обирається саме поведінковий, а не державницький чи бізнесовий. Проте навіть у наш час люди намагаються шукати у подіях саме державницьку чи бізнесову логіку.

Так само можна аналізувати роботу деяких дипломатів. На європейському театрі бойових дій відмітився Невілл Чемберлен, який де-факто виграв Німеччині час на підготовку до великої війни. Хоча сам і думав, що виграв мир для Британії. Та всім уже давно байдуже, що він там собі думав.

У наш час цю роль собі вибиває Стів Віткофф. Поки що з усіх переговорів за його участі саме США не отримували жодної вигоди. Там, де треба було натиснути на РФ, Віткофф лягав під Росію. Де треба було налякати Іран — він лягав під Іран. У принципі, вже навіть російські медіа відкрито жартують, що Віткофф їздить на такі зустрічі, щоб просто на них поїсти від пуза.

Та повернімось до перемов, які не змогли завадити трагедії на Перл-Гарборі, натомість полегшивши Японії підготовку до цього удару. Жодні слова не мали змоги зняти з Токіо той економічний тиск, який на той момент уже був забезпечений через японську агресію проти Китаю.

Японія вела на континенті виснажливу війну. Вона потребувала енергоносіїв та сировини. Сполучені Штати якраз 1941-го перейшли до більш жорстких економічних важелів, включно із замороженням активів і фактичним обмеженням доступу до нафти. Японські солдати не йшли додому, тому тиск ніхто не припиняв.

Важко зараз зрозуміти, хто у США додумався серйозно сприймати ті переговори. Тоді японцям відверто пощастило. Жоден історик не порахує, скільки вигоди для першого удару отримали в Токіо, поки американці мріяли про успіх переговорної групи.

Кожен крок радикально наближав точку неповернення для будь-якої стратегії, яка не передбачала швидкого перелому ситуації. У дипломатії це вилилося у фінальний пакет американських пропозицій 26 листопада 1941 року, відомий як «Нота Галла» (Hull Note). Втім, ці вимоги у Токіо оцінили як повністю неприйнятні.

Для Японії ключовим ризиком була не погана підготовка дипломатів, а втрата ефекту раптовості перед актом агресії. Тому я дійсно можу повірити, що Номура та Курусу нічого не знали про подальшу долю Перл-Гарбора. Аби дипломати не спробували послабити військову лінію на користь переговорів, логічно не давати їм для цього жодних важелів.

Із цього можна зробити ще один висновок. Навіть якщо дипломат іде на переговори і щиро вірить, що працює проти військової агресії (як чужої, так і «своєї»), він не завжди може бути в курсі реальних планів власної держави. Що б він там собі не думав.

Подивіться на світ навколо. Росія сидить під санкціями, які їй доводиться обходити для часткового збагачення. Повірте, без санкцій гроші туди б текли рікою. Однак росіяни учепились за села Донбасу, витрачаючи там шалені гроші та людський ресурс. Вони не припиняють робити це, навіть розуміючи вигоду від завершення війни. І щоразу повторюють одні й ті самі вимоги.

Колись японці, яким конче необхідно було зняти обмеження щодо нафти і металу, так само повторювали вимоги здати їм Китай. Звісно, без жодних результатів. Але і без імпровізацій, тільки стандартний набір вимог і подальша війна як результат.

Так, зараз американці бояться підштовхнути Росію до Китаю, хоча Москва і так побраталась із Пекіном. Та який сенс від цих переговорів? У США хтось забув, до чого призвела попередня спроба вмовити агресора, який уже сидить під санкціями і все одно вимагає віддати йому непокірну здобич? Мабуть, забули.

Що ж, історія вміє це нагадати найбільш болючим способом. І нагадає ще не раз. Якщо колись мені доведеться писати прогноз стосовно подій за 70 або 100 років, відповім без зайвих думок — тоді когось не навчать ані «ті» перемови між США та Японією, ані «ці» переговори між США і РФ.