Від Стамбула до Женеви: який «мир» пропонували Україні за чотири роки війни

З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну відбулася вже низка спроб скласти план зупинення бойових дій і мирного врегулювання. Від переговорів між делегаціями України та Росії в Білорусі й Туреччині у 2022 році до зустрічей в Об’єднаних Арабських Еміратах у 2026 році. За ці чотири роки було сформульовано декілька варіантів того, як пропонується завершити війну — від українських пропозицій до російських ультиматумів.

Радник президента України Дмитро Литвин підтвердив, що 17—18 лютого у Женеві відбудеться новий раунд переговорів між Україною, США та Росією. Напередодні чергової спроби знайти мирне рішення Центр досліджень «Детектора медіа» проаналізував, у чому полягали пропозиції сторін війни й інших учасників переговорів.

Непогоджене Стамбульске комюніке 2022 року

Перша зустріч після початку повномасштабного вторгнення між делегаціями України та Росії відбулася у білоруському Гомелі 28 лютого 2022 року. Згодом протягом березня переговори проходили в столиці Туреччини, Стамбулі. Результатів досягти не вдалося, крім спроб організації гуманітарних кордонів.

Конкретні пропозиції та вимоги сторін довгий час були відомі лише за переказами учасників делегацій, чутками й інформацією від журналістьских джерел. Лише у червні 2024 року The New York Times оприлюднила повні чорнові версії проєктів мирних угод, напрацьованих навесні 2022 року. Документи охоплюють версії від 17 березня до 15 квітня 2022 року. Автентичність документів, за словами журналістів, «підтверджена учасниками переговорів та іншими близькими до них людьми», хоча офіційно ні Київ, ні Москва їх не визнали. Детальніше про зміст документів та їх автентичність читайте в матеріалі: Далі буде лише гірше: як Росія залякує Україну та Захід «мирними» ультиматумами.

Згідно з документами, Київ розглядав суттєві поступки: конституційне закріплення нейтрального статусу з відмовою від НАТО (але зі збереженням можливості вступу до ЄС), фактичне примирення з окупацією Криму без юридичного визнання, односторонні обмеження щодо армії без суттєвого роззброєння.

Каменем спотикання стала стаття про гарантії безпеки. Угода передбачала гарантів (США, Китай, Великобританія, Франція, Росія), які мали надавати Україні військову допомогу у разі нападу. Однак Москва наполягала на консенсусному рішенні гарантів, фактично залишаючи за собою право вето, що знецінювало всю систему захисту. Крім того, переговори відбувалися без участі представників країн, які мали б надавати гарантії безпеки, тому їх згоду на це ще тільки очікувалося отримати.

У документах містилися виділені частини, які були не погоджені між учасниками переговорів, і саме розбіжності в цих частинах були критичними. Крім гарантій безпеки, різко розходилися погляди сторін також на майбутнє українських збройних сил. Київ пропонував кількісті показники максимального складу, близькі до реальних можливостей ЗСУ станом на початок 2022 року. Москва натомість вимагала драконівських обмежень — 85 тисяч особового складу (скорочення майже на 85% за деякими видами озброєння), 342 танки, обмеження дальності ракет до 40 км. Це означало б фактично повне роззброєння України.

Питання про відведення російських військ із Херсонської та Запорізької областей залишалося непрописаним, відсилаючи до додатку з картою, якого не існувало. Путін пізніше заявив, що йшлося про відступ лише з гарантіями сухопутного коридору до Криму. Також непогоджені Києвом вимоги Росії містили: офіційний статус російської мови нарівні з українською, зміну законодавства щодо «денацифікації», скасування всіх санкцій і судових позовів із 2014 року, обмеження співпраці з Міжнародним кримінальним судом.

Російська пропаганда та навіть деякі європейські політики, такі як прем’єр-міністр Чехії Андрей Бабіш, стверджує, що нібито «Стамбульскі угоди» навесні 2022 року були вже «майже підписані» й зірвалися через «зовнішнє втручання» (найчастіше звинувачують тодішнього прем’єра Великобританії Бориса Джонсона). Проте аналіз наявної інформації про зміст переговорів та опубліковані документи свідчить, що насправді сторони були дуже далекі від узгодження своїх позицій у критичних пунктах. Вимоги Росії, на які не погоджувалася Україна, особливо у сфері міжнародних гарантій та обмежень військової сили, означали де-факто капітуляцію Києва, відмову від здатності себе захищати.

З урахуванням нечітко прописаних пунктів про відведення російських військ з українських територій, Україна, у випадку згоди на російські вимоги, втратила б можливість впливати на подальші політичні та військові процеси в межах власних кордонів і була б відкрита для подальшого встановлення фактичного контролю з боку Кремля — чи то через пряму окупацію, чи то через висування у майбутньому нових вимог.

«Ультиматум» Путіна 2024 року

14 червня 2024 року, напередодні Саміту миру в Швейцарії, Путін виступив із заявою, яку назвав «реальною мирною пропозицією». Вперше він прямо вимагав від України здати повністю чотири області: Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську — включно зі звільненим Херсоном і Запоріжжям, до якого російські війська на той момент навіть не наблизилися.

Путін підкреслив, що здача територій є лише «передумовою» для початку переговорів, на яких обговорюватимуть «демілітаризацію та денацифікацію». Крім територій, Кремль також вимагав: відмову від вступу до НАТО, визнання анексії Криму, нейтральний і позаблоковий статус України. Путін стверджував, що «з цими параметрами всі погодилися під час стамбульських переговорів». У разі відмови російський президент пригрозив «продовженням кровопролиття».

МЗС України назвало ці заяви спробою зірвати Саміт миру, зазначивши, що «Росія боїться справжнього миру». Зеленський схарактеризував вимоги як ультимативні й порівняв їх із політикою нацистської Німеччини перед Другою світовою: спочатку вимоги частини Чехословаччини, потім захоплення Польщі, далі — окупація всієї Європи. Прем’єр Нідерландів Марк Рютте назвав пропозицію «безумною» та ознакою паніки Путіна.

У цьому ультиматумуі Путін вимагав не лише українських територій, а стратегічних, важливих із військових та економічних позицій: лінії укріплень на сході Краматорсько-Слов’янської агломерації, Херсон із плацдармом на правому березі Дніпра, індустріальне Запоріжжя з Дніпровською ГЕС. Виконання цих вимог різко погіршило б обороноздатність України та, як і у випадку з російськими вимогами у Стамбулі, відкрило б шлях для подальшої окупації.

Заяви Путіна у 2024 році вписуються в загальну тактику пропаганди Кремля: «погоджуйтеся на наші умови зараз, або потім буде гірше». Зокрема, прессекретар Путіна Дмитро Пєсков, коментуючи слова свого начальника, заявив, що навесні 2022 року ситуація була кращою, бо Росія тоді не вимагала Херсонської та Запорізької областей офіційно, й «далі ситуація також буде іншою».

Українська «формула Зеленського»

Мирний план України, або «Формулу Зеленського» вперше представили на саміті Великої двадцятки в листопаді 2022 року. У пропозиціях агресія проти нашої держави та її наслідки вписані в загальносвітовий контекст. Так, ситуація на Запорізькій АЕС постає як питання світової ядерної безпеки,продаж українського зерна— як необхідна складова продовольчої безпеки, а цілісність енергосистеми України — як невіддільна частина світової енергетичної безпеки. Питання збереження довкілля України й екологічної безпеки теж тісно переплетене зі світовим контекстом.

Разом із цим, у плані йдеться про забезпечення інтересів України: припинення бойових дій і повне виведення російських військ, повернення військовополонених і депортованих, справедливі компенсації постраждалим від агресії та суд над організаторами й виконавцями агресії. В українській формулі миру приділяють увагу створенню чіткої та надійної повоєнної архітектури світу — гарантії безпеки для України та чітка фіксація закінчення війни.

Українську формулу миру офіційно підтримали США, Канада, Велика Британія, Японія, Туреччина, Індія (з застереженнями), Європейський Союз загалом і 8 країн-членів окремо. 23 лютого 2023 року Генеральна Асамблея ООН ухвалила проєкт резолюції, який інкорпорує ключові положення запропонованої Україною «формули миру». «Формула» показала всьому світу суб’єктність і прагнення України до мирних переговорів. І суттєво підважила наратив російської пропаганди, що наша країна не хоче миру. Російське керівництво з обуренням відкинуло мирну ініціативу української влади.

Саміти в Копенгагені (2023),Джидді (серпень 2023) іШвейцарії (червень 2024-го), присвячені шляхам реалізації української формули миру, мобілізували світову підтримку України. Учасники самітів підписали комюніке щодо ядерної безпеки й обміну полоненими між Україною та Росією, але це не призвело до жодних угод і миротворчих кроків із боку Москви.

Пропозиції з Глобального Півдня

У 2023 та 2024 роках з’явилася низка ініціатив, які відображали геополітичні амбіції так званого Глобального Півдня. Китай, Бразилія, Індонезія й африканські держави пропонували «плани», мотивовані бажанням посилити свій вплив на світовій арені, пом’якшити негативні наслідки війни для власних економік (наприклад, зростання цін на зерно та добрива) й позиціювати себе як нейтральних посередників.

Однак ці ініціативи часто ігнорували ключові вимоги України, такі як повне виведення російських військ, що призводило до їхньої неефективності та відмови Києва. Читайте наш аналіз «планів миру» в матеріалі «Сі, Лула, Ердоган та інші «миротворці»: як російська пропаганда маніпулює закінченням війни та знецінює українську «формулу миру».

У першу річницю початку повномасштабної війни Росії проти України, 24 лютого 2023 року, МЗС Китаю представило свій «мирний план». Ініціатива складалася з 12 пунктів, які містили рекомендації про припинення вогню, повагу до суверенітету всіх країн, відмову від «менталітету Холодної війни» (критика розширення НАТО), відновлення переговорів, гуманітарну допомогу, безпеку ядерних об’єктів, забезпечення експорту зерна, припинення односторонніх санкцій і стабілізацію ланцюгів постачань.

Українська влада та західні союзники сприйняли документ скептично, критикуючи відсутність у ньому конкретних кроків для припинення війни, таких як виведення російських військ. Пекін не запропонував механізмів залучення сторін до переговорів і не доклав зусиль для визнання ініціативи на рівні ООН. Мотивація Китаю полягала в позиціюванні себе як глобального миротворця, суперника США, а також у непрямій підтримці Росії для збереження стратегічного партнерства й економічних зв’язків, включаючи торгівлю енергоносіями. Цей планслугував радше інформаційним інструментом для посилення впливу серед країн Глобального Півдня, ніж реальним шляхом до миру.

На початку 2023 року нова влада Бразилії на чолі з президентом Луїсом Інасіо да Сілвою заговорила про необхідність налагодження миру в Україні. Зокрема, там запропонували сформувати контактну групу або «клуб миру», до складу якої увійшли б Китай, Індія та Індонезія, щоб допомогти домовитися про мир між Україною й Росією. Детальніше про медійне висвітлення плану Лули ми писалираніше.

Утім, про жодні практичні кроки чи дорожню карту врегулювання також не йшлося. Лула відмовився постачати зброю Києву, аргументуючи це прагненням до нейтралітету, і навіть припустив, що Україна може поступитися Кримом для миру. Мотивація Бразилії включала відновлення глобального впливу як лідера Глобального Півдня, пом’якшення економічних наслідків війни (зростання цін на продукти та добрива), а також особисті амбіції Лули як миротворця.

Миру в Україні прагнули й дипломати з Африки, які висунули подібні ідеї щодо формату переговорів за участю незахідних держав. У червні-липні 2023 року делегація лідерів семи африканських країн (Південна Африка, Єгипет, Сенегал, Конго-Браззавіль, Коморські острови, Замбія та Уганда) на чолі з президентом ПАР Сирілом Рамафосою відвідала Київ і Москву. Вони запропонували план із 10 пунктів. Він містив визнання суверенітету сторін, припинення вогню, гуманітарну допомогу, повернення викрадених дітей, безперешкодний експорт зерна та добрив.

Місія була мотивована економічними наслідками війни для Африки: зростання цін на продукти (15 країн Африки, серед яких, зокрема, Еритрея, Єгипет, Бенін, Судан, Джибуті та Танзанія, імпортували понад 50% пшениці з України та Росії), продовольча криза та прагнення до глобальної ролі. Африканські лідери намагалися використати моральний тиск, посилаючись на страждання континенту, але план не передбачав виведення військ і був відкинутий як недостатній. Південна Африка як лідер місії підкреслювала свою рівновіддаленість від Києва та Москви, але звинувачення в проросійській позиції (наприклад, через військові навчання з Росією) послабили її вплив.

Індонезія також виступила з миротворчою ініціативою. У червні 2023 року міністр оборони Прабово Субіанто на саміті Шангрі-Ла запропонував план, що містив припинення вогню на місці, створення демілітаризованої зони з відведенням військ на 15 км, розгортання миротворчих сил ООН і референдум у «спірних територіях». Мотивація Індонезії полягала в забезпеченні глобальної продовольчої безпеки (імпорт пшениці з регіону), позиціюванні як мосту миру й амбіціях Прабово як майбутнього лідера. План був відкинутий Україною як такий, що легітимізує окупацію.

Ініціативи третіх країн у 2023—2024 роках урізноманітнили підходи до врегулювання, залучаючи глобальних стейкхолдерів і підкреслюючи економічні аспекти (зерно, санкції). Вони сигналізували про бажання Глобального Півдня посилити свій голос у світовій політиці та мінімізувати власні втрати від війни.

Однак більшість планів були абстрактними, не вимагали виведення військ і сприймалися як вигідні Росії, що у підсумку розширило розрив між позиціями. Ці зусилля не призвели до проривів, але показали еволюцію від двосторонніх переговорів до багатостороннього діалогу й оприявнили потребу в сильніших гарантіях і тиску задля справжнього миру.

Плани Трампа

З поверненням у президентське крісло Дональда Трампа у січні 2025 року мирний трек набув нового звучання. Детальний аналіз «миротворчої риторики» американського президента у 2025 році читайте у матеріалі «Як Трамп протягом року мирив та не помирив Україну з Росією».

У березні 2025 року Штати та Росія почали прямі переговори в Саудівській Аравії. А вже за місяць Трамп виступив із «мирною пропозицією». 25 квітня Reuters опублікував повний текст «плану Трампа». У ньому пропонувалося: припинення вогню по лінії фронту, юридичне визнання США російського статусу Криму, де-факто визнання інших російських територіальних захоплень в Україні, заборона на членство України в НАТО, передача Запорізької АЕС в управління США, повернення Україні частини районів у Харківській області, зняття американських санкцій із Росії, повернення Україні контролю над греблею Каховської ГЕС у Херсонській області, а також над Кінбурнською косою між Чорним морем і Дніпровсько-Бузьким лиманом.

Серед інших вимог ішлося про підписання угоди про корисні копалини між США й Україною; а відповідальність за гарантії безпеки для України повністю переклали на Європу. Окрім цього, Трамп сказав, що Росія зробила «досить велику поступку» щодо «мирного врегулювання», зокрема начебто «припинення захоплення цілої країни». Детальніше — у статті «План Трампа» щодо миру: яким він увійде до підручників історії». Росія відхилила 30-денне припинення вогню.

У листопаді 2025 року США виступили з новою ініціативою. «Мирний план» був розроблений спільно з Росією та містив територіальне заморожування (Росія зберігає Крим і Донеччину); обмеження чисельності українських військ до 600 000 осіб; відсутність «назавжди» перспектив вступу України в НАТО; скасування санкцій проти Росії; використання російських заморожених активів для реконструкції в Україні (200 мільярдів доларів, половина з яких належить Росії); спільне використання Запорізької АЕС; повну амністію учасникам війни з обох боків.

Москваоцінила цей план як «недостатній» і взагалі відхрестилася від свого авторства. Цей «план» буврозкритикований європейськими союзниками України як проросійський, він перетворився на 19-пунктовий перегляд (збільшення ліміту чисельності військ до 800 000, надійні гарантії, відсутність амністії за злочини). У 20-пунктовому контрплані України від кінця грудня 2025 року з’явився пункт щодо демілітаризованих зон на сході та пропозиція пов’язати припинення вогню з ратифікацією угоди.

Глава МЗС Росії Сергій Лавров заявив, що Москва не отримувала жодного мирного плану щодо України, який містив би 20 пунктів. Під час переговорів в Абу-Дабі відбувся обмін полоненими, 157 українців повернулися додому. Але переговори станом на першу половину лютого зайшли в глухий кут у питаннях сходу та гарантій безпеки Україні.

Огляд еволюції мирних ініціатив від 2022 до 2026 року розкриває не просто хроніку провалів, а системну пастку, в яку потрапляє глобальна дипломатія: кожна пропозиція, від Стамбульського комюніке до «планів Трампа», стає інструментом для перерозподілу сили, а не для справжнього завершення війни.

Російські вимоги, еволюціонуючи від завуальованих обмежень у 2022-му до відвертих ультиматумів 2024-го, не лише фіксують територіальні захоплення, але й намагаються переписати правила міжнародного порядку, перетворюючи Україну на буферну зону в гібридній війні проти Заходу.

Ініціативи глобального Півдня, хоч і вносять мультикультурний акцент, часто слугують прикриттям для економічного прагматизму, а «нейтралітет» маскує геополітичне маневрування.

З появою Трампа у миротворчому процесі в 2025-му процес набув комерційного відтінку — з акцентом на активи та копалини. І це лише підкреслило іронію: мир стає товаром, яким торгують без згоди жертв. Без зміни агресивної політики Москви або без створення потужних механізмів примусу до миру справжнє врегулювання залишається недосяжним.