Він сам назвав дату свого поховання: росіяни вбили відважного українського воїна

Російські окупанти вбили українського воїна – Кучкіна Олега Юрійовича. Він був солдатом військової частини А4067 (нині А7224). Дружина Олега особисто розповіла Главреду про те, якою людиною був її чоловік та як саме він загинув.

Що відомо про Олега Кучкіна

Олег Кучкін народився у Запоріжжі 13 травня 1978 року. Згодом його родина переїхала у село Лукашево в Запорізькій області. Сам там і познайомились Людмила та Олег. Їй тоді було всього 14 років, я йому – 17. Вже тоді хлопець працював, адже рано втратив маму, а дитинство було дуже важким.

Коли Людмилі було 18 років, пара одружилася. У них народилося двоє прекрасних діток – донька та син. Нині їм вже 25 та 24 роки. Жінка розповідає, що родина для Олега завжди була на першому місці. Він кохав свою дружину та обожнював своїх дітей. Чоловік постійно проводив з ними багато часу. Вони їздили на рибалку, ходили по гриби.

Після народження першої донечки у Людмили почалися серйозні проблеми зі здоров’ям – у неї відмовила нирка. Чоловік був готовий віддати свою нирку, але через хворобу не міг стати донором. Він важко працював, щоб оплатити операцію і зміг це зробити. Однак після операції дружини, коли він повертався з лікарні, його збив автобус.

"У нього була втрата пам’яті, але мене він пам’ятав. Я приходила до нього, ми лежали в одній лікарні, він пам’ятав, що я рідна. У нас був тривалий процес, щоб відновити його пам’ять", - розповіла жінка.

Олег мріяв про онуків. Він хотів, щоб їх було багато, хотів проводити з ними весь свій час, пригадує Людмила.

"Він дуже світла людина. Для мене таких вже нема і не буде. Він ніколи не скаржився, як би тяжко йому не було. Він ніколи не здавався. Він завжди добивався намічених цілей. Дуже любив своїх дітей. Він мріяв, що в нього буде багато внуків, він буде водити їх у старості на рибалку. Дочці він писав, щоб вона пам’ятала про свою обіцянку про внуків", - розповідає жінка.

Участь у бойових діях

Після початку повномасштабного вторгнення Олег працював у "Добробаті", допомагав ліквідовувати наслідки ворожих ударів. Він працював над відновленням водогону від Запоріжжя до Нікополя і тривалий час доводилось працювати під обстрілами. Після цього у нього почалися ще більші проблеми зі здоров’ям.

Згодом він був мобілізований та потрапив на Донецький напрямок у населений пункт Старомайорське. Він ніколи не жалівся та завжди намагався вберегти дружину від страшної правди. Та найважче йому було від того, що гинуть українські захисники. Не завжди була змога забрати тіла та передати рідним.

У Олега були серйозні проблеми зі здоров’ям, тому дружина шукала варіанти, щоб перевести чоловіка у тилову частину в Запорізькій області. Їй вдалося і одна з бригад вже була готова забрати чоловіка. Однак тоді він пішов на завдання.

Загибель Олега

Чоловік ніби відчував, що з ним може щось трапитись. Навіть перед мобілізацією він неочікувано попросив, щоб у випадку смерті його поховали біля батьків.

"Ми знали, що це буде важкий вихід на позицію. Він дуже переживав, бо вихід зривався кілька разів. Тричі намагалися виходити, але їх повертали, бо територія постійно обстрілювалась. Перед мобілізацією ми прибирали на кладовищі, де поховані його батьки. Він стояв і казав: "Це місце біля мами – моє"", - розповідає Людмила.

2 листопада 2025 року Олег та побратими відправились на зачистку. Вони повинні були забезпечити відхід українських військових. Жінка постійно переймалась та намагалась отримати бодай якусь інформацію про те, що відбувається, адже зв’язку із чоловіком не було.

"Мені по рації записали голос чоловіка 8 числа. Я чула, що він живий, він передавав дітям "Привіт". 10 числа я зателефонувала командиру підрозділу. Він сказав, що вони готуються до виходу. Але тоді ворог вже сунув. Один з побратимів тоді записав своїй дружину голосове повідомлення, у якому прощався. Ситуація була складна", - розповідає вона.

11 листопада, у день загибелі Олега, Людмила відчувала, що щось сталося. Вона не могла знайти собі місця.

"Я тоді всю ніч чомусь не спала, а на роботі я наче відчувала, що з Олегом щось не так. Я прийшла на роботу, а мене всю трусило. В мене була істерика, сльози, мене намагались заспокоїти, а я розуміла, що щось не так. Бій у них почався о 8:34, а закінчився о 12:36. В обід в 12 годин дня я телефонувала – ніхто слухавку вже не брав. Я почала писати повідомлення, але теж ніхто не відповідав. О 15:00 я зателефонувала на гарячу лінію Міноборони і сказала, що зв’язку немає", - зізнається вона.

Вже 14 листопада вона отримала звістку – Олег загинув. Виявилось, що Олег вступив у нерівний бій з російськими окупантами.

"Був дуже складний бій. Мій чоловік йшов на окуповану територію, але він мені цього не сказав. У них був нерівний бій. На них їхала і техніка, і піхота. Наші хлопці були розділені між позиціями, а відстань між ними була два з половиною кілометра", - пригадує Людмила.

Поранення Олега були несумісні з життям. Жінка спершу не повірила, шукала чоловіка серед полонених, але отримала відповідь від російської сторони, що серед полонених його нема. Тоді почалась боротьба за тіло Олега.

"Я дуже сильно боролася, щоб повернули його тіло. Я виходила на мітинги, їздила навіть у Стамбул із іншими жінками на 24 серпня. Я зв’язувалась із організацією "Плацдарм", писала їм тричі на день. Я казала, що готова піти на окуповану територію та особисто просити росіян віддати мені тіло мого чоловіка", - розповідає жінка.

Чоловік вважався зниклим безвісти 11 місяців.

Олег уві сні назвав дату свого поховання

До моменту, коли тіло Олега повернули додому, він постійно снився своїй дружині. Він навіть подав їй знак, який Людмила змогла розшифрувати лише згодом.

"Він мені багато разів снився. Це були страшні сни. Він наче був у болоті, я навіть дітям казала, що тато живий, він переховується на окупованій території, його потрібно шукати. Мені так снилось уві сні. Востаннє, коли Олег прийшов до мене уві сні, він мені сказав цифри – 03.10. Я шукала таку бригаду, підрозділи, але нічого не могла знайти. Я не розуміла, що це за цифри. Коли Олега повернули, я зрозуміла, що це були за цифри. Ховали мого чоловіка 03.10. Загинув мій чоловік 11.11.2024. Коли його повернули додому, дев’ять днів після поховання було 11.11.2025 – рівно на рік, як він загинув", - зізнається вона.

Людмила пригадує, що душа її чоловіка навіть приходила додому. Він хотів повернутися на рідну землю.

"Був випадок один, я не спала тоді, це точно був не сон. Це було рівно два місяці, як чоловік був безвісти зниклий. Тоді дочка приїхала додому, ми лягли спати, вона заснула, а я ні. Я побачила, наче мій чоловік стоїть біля ліжка та гладить дочку по голові. Після цього я навіть пішла на кухню, мене всю трусило, це точно був не сон. Я знаю, що він приходив додому, він дуже хотів додому", - розповідає жінка.

Востаннє Олег приснився своїй коханій після 40 днів після поховання. Тоді вперше вона побачила чоловіка знову усміхненим та щасливим. Людмила досі важко переживає втрату коханого.

"Я не можу змиритися з тим, що його більше нема. Я розумію, що його нема, але не можу цього прийняти. Ми з ним, наче Інь та Янь, ми завжди доповнювали одне одного. Мій чоловік – моя душа. Ми одне для одного були батьками, друзями, чоловіком і дружиною – всім. Я не бачу свого життя без нього. Я щодня хожу до нього на могилу, постійно йому щось розповідаю, розмовляю з ним. У кожній кімнаті в мене вдома стоїть його фото. Я щоранку роблю каву собі та йому, в нас така була традиція", - зізнається Людмила.

Петиція

Родина Олега Кучкіна створила петицію про посмертне присвоєння звання Героя України. Вони просять всіх небайдужих підтримати петиції та підписати її, адже Олег віддав заради України найцінніше – своє життя.

Якщо ви хочете підписати петицію, зробити це можна за ЦИМ ПОСИЛАННЯМ.

Воїни, які віддали життя за Україну - що відомо

Нагадаємо, у червні загинув український актор і воїн ЗСУ Юрій Феліпенко. Прощання з ним відбулося 19 червня.

У ніч на 29 червня під час масованої повітряної атаки Росії загинув льотчик F-16 Максим Устименко. Перед загибеллю пілот знищив сім цілей.

Як повідомляв Главред, 1 липня російські війська завдали ракетного удару по Гуляйполю на Запоріжжі. У результаті атаки загинули командир 110-ї окремої механізованої бригади Сергій Захаревич і його заступник Дмитро Романюк.

Інші новини: