Мир не/можливий

У повітрі розлите стійке очікування змін.

Небачена раніше інтенсивність переговорів формує запит і підживлює надію на те, що "це от-от має закінчитися".

Особливо загострюються емоції напередодні четвертої річниці, коли 24 лютого 2022 року мало хто міг уявити, яке море страждань і сліз доведеться перетнути: "Ми думали — місяць.

Виявилося — безодня".

Слон у кімнаті.

Безліч українських зустрічей з американцями та європейцями, а також різноманіття породжених ними планів врегулювання, гарантій безпеки й супровідних документів формували тло радше заспокійливе, ніж переконливе.

Відсутність за столом переговорів головного фігуранта й реального адресата рішень – Росії як держави-агресора – створювала стійкий ефект "слона в кімнаті".

Адже незалежно від кількості попередніх заяв і проведених форумів наказ про припинення вогню має бути відданий там само, де був відданий наказ про його початок.

І це буде явно не в Маямі, Омані чи Брюсселі.

Тому, щоб оцінити перспективи завершення або ескалації війни, варто зрозуміти мотиви людини, яка одноосібно за неї відповідає.

У 2026 році правильна відповідь настільки ж критична, як у 2022-му було питання: чи відбудеться вторгнення.

Різниця в оцінці передбачає діаметрально протилежні стратегії – почати перековувати мечі на рала або ж і далі збирати рала для виготовлення максимальної кількості мечів.

Темна idée fixe.

Хоча психоаналіз особистості Путіна – людини, що пересувається на бронепоїзді й не ставить лайків, – заняття невдячне, логіка дій відверта: несучою конструкцією світогляду залишається питання безсмертя та місця в історії – того, як він і його час будуть описані в підручниках.

Вік і наближення фіналу породили цю темну idée fixe – зацикленість на половцях, Рюриковичах і імператорах.

І це погана новина.

Погана тому, що рішення про початок так званої СВО, яка переросла у повномасштабну війну, від самого початку передбачало кінцевий підсумок – "усе або нічого".

Формули "Путін – збирач земель, спадкоємець Петра І та Катерини Великої" або "Путін – воєнний злочинець, диктатор і васал Китаю" залишають украй вузьке поле для компромісів.

А чотири роки українського спротиву критично звузили для Путіна можливість написання "героїчного літопису", дедалі ближче підводячи до сценарію ганебної війни.

Мізер і насмішка.

Прикладаючи таку мірку "історичної величі" до тих чи інших варіантів мирних угод, можна оцінювати їхню життєздатність: чи наближають вони кремлівського правителя до досягнення його месіанських цілей, чи, навпаки, віддаляють від них.

Станом на сьогодні навіть найбільш лояльні до Кремля варіанти за своєю суттю є капітуляційними для Росії.

Усе, що може запропонувати Захід і на що може погодитися Україна, – мізер і насмішка.

Навіть якщо Америка визнає Крим російським — чи протримається це рішення до наступних виборів або президентського імпічменту в США?.

Закріпити в Конституції України невступ до НАТО? Через один, максимум два виборчі цикли чергова монобільшість одностайно скасує цю норму.

Вимоги щодо російської мови, обмеження ЗСУ, офіційної відмови від територій можливі лише у випадку російського прапора над Майданом, концтаборів і повної окупації.

Росія до цього готова – чи її воєнний максимум сьогодні зводиться до спроб добити ТЕЦ-5 у Києві?.

Ставка на час.

Єдиний мінімально прийнятний для Кремля варіант – офіційне визнання Україною (передусім) і Заходом втрати окупованих територій.

Лише це рішення здатне бодай частково виправдати катастрофічність наслідків війни для Росії й не закласти під неї постійно тліючий бікфордів шнур українського ресентименту.

"Фінляндизація" – як історичний прецедент.

Україна ухвалює документ незворотної юридичної сили, що легалізує й визнає захоплення територій суверенної держави.

Чим не вихід? Минуло кілька десятиліть: Фінляндія є, Росія є, а претензій немає – "усе мовчить, бо благоденствує".

Але оскільки такий розвиток подій навряд чи можливий у найближчому майбутньому, постає питання: чого чекати?.

Путін готовий продовжувати.

Коли ставкою є вічність, ціна не має значення.

Увесь досвід 26-річного утримання влади підказує: час – головний союзник.

Потрібно перечекати.

Погана комбінація рано чи пізно зміниться на добру.

У кого ще в запасі не жалюгідні 4–5 років виборчого строку, а, по суті, політична вічність – особливо якщо плануєш жити до ста п'ятдесяти? Уся проблема в тому, що навіть найвірніший союзник може зрадити.

Дві реальності.

Масштаб загаданого бажання багаторазово перевищив розміри часу, що залишився, стискаючись зі швидкістю шагреневої шкіри.

"Цивілізаційний надрив", "перенапруження" – те, про що російські євразійці так люблять міркувати щодо Заходу, сьогодні можуть спостерігати стосовно самої Росії.

Економічні й соціальні кризові тріщини з наростаючою швидкістю розповзаються по російському авторитарному льоду.

Втім, усі ці "штормові попередження" не заважають Путіну існувати у власній реальності, в якій Україна наближається до точки "колапсу", коли:.

– український фронт "прогнеться й посиплеться";.

– тил замерзне й збунтується;.

– Америку – купимо, Європу – прогнемо.

У цих уявленнях – косплей "трикутника смерті" УНР 1919 року: "червоні" з півночі, "білі" зі сходу, поляки із заходу й палаючий вогонь анархії отаманщини в центрі.

Версія 2026 року: росіяни зі сходу й півночі, відвернута Європа із заходу та внутрішня дестабілізація.

Але існує й інша реальність – "на землі", де в Росії:.

– мінімальні тактичні здобутки;.

– колосальні людські втрати;.

– відсутність перспектив перемоги.

Тупик як умова виходу.

Що може змінити ситуацію та сформувати в Кремля запит на реальність підсумків і на вихід із війни? Це той самий набір обставин, на які розраховують у Москві щодо України: криза на фронті, внутрішньоросійська напруга й зовнішній тиск.

Домашнє завдання України – створення ситуації тривалого й стійкого позиційного тупика.

Блокування можливостей подальшого російського просування.

Мінімізація терору українського тилу.

Демонстрація внутрішньої стійкості й стабільності.

Путін не шукає миру – він домовляється про власне місце в історії.

Усе, що йому пропонують сьогодні, – це вибір між мізером і насмішкою: фрагменти Донбасу та "дух Анкориджа" замість "нової Ялти" й СРСР-2.0.

У цій логіці компроміс дорівнює капітуляції.

У кремлівській реальності Україну й далі можна дотиснути й заморозити, а Захід – втомити й перечекати.

Звідси ставка на час як на головний ресурс.

Але розрахунок на його необмеженість упирається в обмеженість самих ресурсів, спричиняючи загальне перенапруження системи.

І хоча, коли йдеться про "вічність", ціна не має значення, це правило діє лише доти, доки система витримує.

Андрій Демартіно, для УП.