Шахеди по Європі, тортури по нотах і гарем Путіна. Що вразило у ютубі

Учора у місті, де я живу, знову ховали полеглого героя. Інколи це відбувається кожен день декілька днів поспіль, інколи поруч їде відразу два кортежі. Водночас фейсбук виніс на екран ноута світлини загиблих від російського обстрілу дітей і їхнього батька у Богодухові, за ними — фото зруйнованого дому в Краматорську, де Росія вбила трьох братів. А стрічка повідомляє, що міжнародний олімпійський комітет дискваліфікував нашого скелетоніста Владислава Гераскевича за шолом із портретами загиблих спортсменів, адже вважає це «політичним маніфестом». Згодом спортивний арбітражний суд залишив скаргу Гераскевича на рашення МОК без розгляду.

На цьому моменті мозок має або вибухнути, або вимкнутися через розпач. Обидва варіанти погані, тому що ускладнюють супротив російській агресії. Український ютуб допомагає отямитися, адже нагадує, що ти зі своїми думками не залишаєшся сам на сам. Ну і змушує думати взагалі-то.

Почну з найсвіжішого та найцікавішого. Ютуб-канал «Європейської правди» розмістив коротенький ролик, який Український дім показав на Мюнхенській безпековій конференції. Це згенероване штучним інтелектом двохвилинне відео, в якому російські «шахеди» атакують європейські міста. «Фільм» демонстрували на тлі збитого ударного безпілотника, який українці також привезли у Мюнхен. Виглядає цілком правдоподібно, але автори чомусь вирішили позбавити віртуальні «шахеди» характерного скрипучого ревіння. У ролику безпілотники б’ють із ракетним свистом. Напевно, вирішили, що класичний саундтрек налякає європейців більше, адже дзеленчання «мопедів» їм незнайоме. Дарма, я вважаю. За декілька годин ШІ-кіно подивилися вже чотири тисячі разів.

У той же день одночасно на каналі Української правди, Kyiv Independent та журналіста Данили Мокрика вийшов його фільм «Тортури по нотах» про те, як росіяни катують у полоні цивільних. Абсолютно пекельне відео, де від перших осіб розповідається про різновиди російських тортур та їхні наслідки для фізичного та психічного стану людини.

Побиття до каліцтва, катування струмом, зґвалтування та погрози ним, катування голодом, спрагою, холодом, відсутністю сну та нелюдськими умовами утримання, погрози рідним та катування дітей у присутності матері. Це неповний перелік.

У фільмі є спогади чеченського правозахисника Ахмеда Гісаєва, який пройшов російський полон під час російсько-чеченських війн.

— У камері були щури, вони виходили до мене та нюхали. Потім вони зникли і я за ними сумував. Це були єдині істоти навкруги, які не демонстрували ніякої агресії, — розповів він.

Тож не треба ображати тварин та називати росіян щурами, свинями або собаками. Тварини не роблять того, про що розповіли ще шестеро українців, які пройшли російський полон після повномасштабного вторгнення. Дві жінки та чотири чоловіка різного віку та соціального статусу, усі цивільні на момент захоплення.

Данило Мокрик питав у героїв: для чого росіяни це роблять? Відповіді дві: для залякування населення окупованих територій та просто тому, що їм це подобається. Автор назвав катування «російським культурним феноменом» — російські військові та силовики із задоволенням застосовують тортури впродовж поколінь.

Проєкт очевидно розрахований більше на західну публіку, адже у перервах між сповідями — більшість героїв, до речі, давали свідчення з відкритими обличчями та під власним ім’ям — фільм рясно здобрений уривками «Лебединого озера» у виконанні українського оркестру та художньою реконструкцією подій. Українцям для покращення уявлення такий візуально-акустичний супровід не дуже потрібний. Можливо навіть зайвий. Ми вже давно знаємо, що росіяни однією рукою намагаються зґвалтувати священника шваброю, а іншою хрестяться.

Але світові не зайве нагадати, що російське насильство у кращих традиціях радянського КДБ відбувається під простирадлом «великої російської культури».

За півдоби фільм сукупно подивилися понад 25 тисяч глядачів.

Данило Мокрик цього тижня став героєм ютубу двічі. Раніше на його каналі вийшло інтерв’ю із народним депутатом Максимом Бужанським.

Представляючи гостя, ведучий процитував вікіпедію, де написано, що Бужанський є «українським політиком, державним діячем і проросійським блогером». Журналіст також нагадав, що саме правки нардепа до законопроєкту про антикорупційні органи призвели до Картонкового майдану і попередив, що у минулому мав із візаві суперечку після смерті Андрія Портнова, з яким Бужанський приятелював.

Як на мене, то останні три пункти візитівки є аргументом, чому це інтерв’ю не мало відбутися взагалі, але, напевно, статус українського політика та державного діяча переважив. Можливо, журналіст хотів перевірити, чи не змінив пан Бужанський свою думку.

Спойлер: ні, не змінив. Він так само говорить про нібито дискримінацію російської мови в Україні та переслідування української православної церкви, критикує Майдан і незалежність антикорупційних органів. Тобто просуває те, що ми називаємо «російськими наративами».

Мокрик навіть прямим текстом дорікнув Бужанському, що той повторює за російським диктатором Путіним.

— Все, що ви говорите — про переворот на Майдані, утиски мови, церкви, зовнішнє управління. Про все це Путін говорив у своїй промові 21 лютого 2022 року, — сказав Мокрик.

— Якби ми повністю дотримувалися наших власних законів і Конституції, про що я кажу, Владимиру Путіну взагалі не було б чого казати, — відповів Бужанський.

— Придумав би щось інше, — парирував ведучий.

— Ні, йому б залишилося лише вбивство. Ми створили не знаю з якою ціллю низку вразливих питань і він б’є по цих питаннях.

— І ви теж, синхронно з ним.

— Я не хочу, щоб у нас були вразливі питання, а він хоче захопити нашу країну, — сказав нардеп.

Впродовж бесіди Мокрик неодноразово намагався затиснути Бужанського у кут, але кожний раз останнє слово залишалося за нардепом. Спокійний тон бесіди — а Мокрик прямо сказав, що післяінтерв’ю із нардепом Олексієм Гончаренко намагається стримуватися — додав ваги усім аргументам гостя, якими б вони не були маніпулятивними чи навіть абсурдними.

— Ви колись чули, щоб я щось вкрав? Я хочу, щоб глядачі почули, що я та людина, про яку ніхто не казав, що я намагався щось вкрасти, — сказав нардеп наостанок.

Здається,  відсутність чуток про Бужанського-корупціонера взагалі нічого не доводить. Натомість Мокрик погодився з гостем, що «культуру розмов людей, які між собою сильно не погоджуються, потрібно впроваджувати».

Залишилося питання «щоби що?». Якими б не були мотиви Мокрика, вже друге поспіль його інтерв’ю підсилює позиції неоднозначних візаві.

За три дні інтерв’ю подивилися 19,5 тисяч глядачів.

Відпочити від Бужанського можна було під черговий епізод подкасту «Кава і омега», де комунікаційниця Ярина Ключковська замість свого постійного соведучого Володимира Анфімова спілкувалася з колишньою посолкою України в США Оксаною Маркаровою. Вийшло вкрай цікаво, адже колишня дипломатка, а сьогодні радниця президента з питань відбудови та інвестицій є носієм безцінних знань про американців та світ узагалі.

Поговорили про скорочення у виданні “Вашингтон пост”,як це вплине на Україну, що читає Трамп і куди тепер бігти, щоб донести свою позицію. Маркарова вважає, що звертатися в першу чергу треба до звичайних американців, адже еліти у все ще демократичних Сполучених Штатах дослухаються до виборців.

- Я багато їздила по регіонах. Люди абсолютно щиро слухали і багато з них, навіть місцеві журналісти, питали: а що, війна ще триває? Нам треба інформувати їх, — розповіла вона.

Окремо поговорили про те, чи залишилися актуальними цінності, які вважалися основою сучасної західної цивілізації.

— Цінності взагалі залишаються релевантними? Я бачу тотальний зсув. Цінності це як фіговий листочок, яким прикривають інтереси. А більшість взагалі вже відмовляються навіть від листочка та говорить про інтереси, — сказала Ключковська.

Маркарова неочікувано додала оптимізму.

— Я б не узагальнювала. Я бачила дуже багато людей, для яких цінності багато значать і вони на різних посадах намагаються їх застосовувати. Я також бачила багато людей, для яких цінності вагомі, але вони знають, що візаві зовсім по іншому діє, — сказала гостя.

Маркарова наголосила, що зараз цінності, навпаки, стають життєво необхідними, адже допомагають захиститися від країн, які їх ігнорують.

— Прийшов час будувати новий альянс, побудований на принципах, які не тільки правильні з погляду моралі, а й економічно вигідні для всіх. Якщо ви хочете, щоб ваш бізнес існував наступні 50-100 років, ви повинні поставити собі питання, чи всі ваші ланцюжки постачання, чи персонал, який у вас працює, чи ви впевнені, що це не буде використано проти вас. Стара концепція про те, що чим більше ми торгуємо один з одним і інвестуємо в ці країни, і це убезпечує вас від нападу, вже не працює. Не можуть існувати бізнес і безпека окремо, це одна сфера, — сказала вона.

За шість днів подкаст подивилися 1, 1 тисячу разів.

Ще одним подкастом, який змусив глибоко замислитися, став новий проєкт «Суспільного» та видання «Ґрати» «Мимо волі» про людей, що пережили окупацію. Він вийшов на декількох майданчиках, зокрема на ютуб-каналі «Суспільне. Документалістика».  Перший сезон, що складатиметься з чотирьох епізодів,  розповідає історію двох мешканок Лиману Тетяни Потапенко та Валентини Ткач, які засуджені за колабораціонізм.  Автором та ведучим подкасту є журналіст Олексій Арунян. У 2023-му вже виходив його подкаст «Лиман: чужі серед своїх» про те, як відбувалися суди над лиманцями.

Головна ідея «Мимо волі»  зчитується однозначно: у обстрілюваному, а згодом окупованому Лимані відбувалося справжнє пекло. Людям не було що їсти, старики помирали без лікарської допомоги, померлих ховали прямо у городах, а за хліб буквально билися у чергах. Мешканці мали якось виживати, і тому контакти із окупантами часто були вимушені.

За Женевською конвенцією, мирні жителі окупованих територій мають право працювати на загарбників для забезпечення першочергових потреб, якщо робота не пов’язана з воєнними операціями.

У подкасті є розповіді самих осуджених та свідків подій, які наполягають, що ніякої винагороди від ворога жінки не отримували, а просто допомагали сусідам із вугіллям для опалення чи продуктами. Для цього потрібно біло спілкуватися із загарбниками.

Є записи з судового засідання з позицією сторони обвинувачення, яка назвала діяльність жінок саме співпрацею, а не волонтерством. Але для повної картини мені не вистачило однієї-єдиної живої відповіді представника СБУ чи прокуратури, які б мали пояснити, чому вони вирішили, що у цьому випадку Женевська конвенція не діє.

Можливо, слідчі чи прокурори з’являться у наступних епізодах, адже поки вийшло лише дві серії. Втім цей коментар, якщо він є, мав би з’явитися десь на початку. Без нього не можна позбутися враження, що ми не знаємо чогось важливого.

В будь-якому разі подкаст дає поштовх подумати над темою, яка глибока як прірва. В окупації опинилися сотні тисяч українців, які за ці чотири роки фізично не могли не контактувати з окупаційною владою. Що на них чекає у разі звільнення?

На «Суспільному Документалістика» два епізоди подкасту за тиждень сукупно послухали понад 2,5 тисячі разів, але з урахуванням інших майданчиків охоплення має бути значно більшим.

Наостанок я залишила два відео, які несподівано перегукнулися один з одним.

Перше відео «Історія українського протесту: чому ми виходимо на Майдан, навіть коли страшно?» з’явилося у проєкті «Суспільного» «Прощавай, імперія». Ведуча Олеся Котубей-Геруцька разом з експертами — журналістом Віталієм Портниковим, директором Інституту фронтиру Євгеном Глібовицьким, журналісткою Мирославою Барчук та військовою медикинею  Марією Назаровою розбиралася, що спонукає українців виходити на вуличні протести і чому не відбулися російський та білоруський майдани.

Частина про сусідів здалася особливо цікавою, адже хоч ми вже і позбулися ілюзій та очікувань щодо «бунту на болотах», але все одно залишається питання — що завадило зібранню на Болотній площі у Москві у 2012-му та протестам у Мінську у 2020-му перемогти? Адже історія могла піти зовсім іншим шляхом. Сотні тисяч українців залишилися би живими.

Експерти проєкту вважають, що головна наша відмінність з сусідами полягала в тому, що українських протестувальників часів незалежності завжди підтримувала легітимна опозиція, якої були позбавлені білоруси та росіяни.

— Ким був Борис Немцов? Депутатом міської ради? Усі дороги, які дозволяли найменшим опозиціонерам потрапити до парламенту, були закриті, — нагадав Віталій Портников.

Саме про це говорив і гість Яніни Соколової, ідеолог Російського добровольчого корпусу Олексій Льовкін. Інтерв’ю з ним вийшло на каналі журналістки, а також на каналах ‪ProUA та РДК.

—  В Росії борються навіть не з політичними рухами, а з суб’єктністю. Ти можеш бути хоч комуністом. Будь-яку людину, яка представлятиме суб’єктність, якусь амбіцію, особливо якщо він молодший за Путіна, а майже всі молодше, адже він стариган, очікує дуже погана доля. Є один Путін на торсі, а інших мужиков поруч бути не може. Вся російська політика — гарем Путіна, — сказав Льовкін.

На думку гостя, ніякої реальної опозиції ані всередині Росії, ані в екзілі не існує, а єдині росіяни, що чинять опір Путіну — це російські добровольці в ЗСУ.

І не посперечаєшся.

Тільки у Яніни Льовкіна подивилися за чотири дня 75, 5 тисяч глядачів, а епізод «Прощавай, імперія» про протести за два дні 3,8 тисяч.