Зрада чи виживання

На початку лютого стартував новий проєкт Суспільного та «Ґрати» - подкаст «Мимо волі» про людей, що пережили окупацію. Серію подкастів журналіст Олексій Арунян зробив на базі своїх публікацій на інтернет-ресурсі «Ґрати», який нечасто потрапляє в топи видачі. А дарма: видання спеціалізується переважно на правозахисних матеріалах, пов’язаних зі складними юридичними справами, — принаймні це те, що йому це вдається найкраще, свого роду унікальна пропозиція. Ті статті не сказати що були помічені у медіапросторі — сподіваюся, тепер почують краще.

У подкасті йдеться про громадян України, які опинилися на тимчасово окупованих територіях і, згідно з висновком українського суду, забруднили себе співпрацею з агресором.

Брехати не буду, в мене немає якоїсь однієї правильної відповіді. Складний час, складні рішення. Є ситуації, коли жодні поради не працюють, тільки власний вибір, тільки моральний компас. Але крім того незалежно від нас існує Кримінальний кодекс, а в ньому окрема стаття про колаборацію з ворогом, і це злочин. Непрості колізії для журналіста.

Отже, колаборанти. І, зокрема, героїні наших подкастів — жительки міста Лиман на Донеччині (до 2016-го Красний Лиман). Залізничний вузол. Населення — 20 тисяч, переважно приватний сектор, хоча є квартали багатоповерхівок, відносно вцілілих. До Слов’янська п’ятнадцять кілометрів, до Краматорська — тридцять. До лінії бойового зіткнення зараз десять — гаряча точка. У 2022-му загарбники встигли тут погосподарювати чотири місяці, доки їх не вигнали під час осіннього контрнаступу. Після звільнення, ясна річ, почалися стандартні процедури виявлення зрадників. У фокус уваги Служби безпеки потрапили й місцеві активісти. Двох із них затримали й засудили за співпрацю з окупантами.

Їх називають «вуличні». Ні, це не те, що ви подумали. «Вуличні» й «мікрорайонні» — це така форма самоорганізації в деяких українських містах на Сході. Містяни, чомусь здебільшого жінки, беруть на себе громадське навантаження відстоювати перед місцевою владою мізерні права своїх сусідів за вулицею й відповідно мікрорайоном, ідеться передусім про благоустрій і допомогу нужденним. Валентина Ткач і Тетяна Потапенко кілька років були такими активістками, після захоплення міста обох обрали «мікрорайонними» — без оплати, без повноважень. Вони допомагали отримувати гуманітарку, клопотали про вугілля для опалення. Контингент — пенсіонери, а інших там майже не лишилося, всі, хто міг, виїхали. Далі не буду спойлерити, закінчилося тим, що після звільнення Лимана одній дали п’ять років умовно, другій реальний строк. Справа Потапенко дійшла до Верховного Суду, який двома голосами суддів проти одного* затвердив вирок.

Вони не чиновнииці, не підприємиці — типові «маленькі українці»: одна пенсіонерка, друга прибиральниця. У співпраці як такій із деенерівцями їх не звинуватили, їхня провина в тому, що вони писали повуличні списки на отримання палива. Списки… Щоправда, один свідок стверджує, що Ткач (та, якій дали умовний) видавала якісь довідки, а, можливо (можливо!), складала реєстри «неблагонадійних» — тих, хто проти «нової влади» й за Україну. Ми знаємо, як у на окупованій Донеччині закінчується потрапляння в такі документи: на підвал, а далі як пощастить. У Лимані забрали небагатьох, чи то не встигли, чи то не бачили сенсу мучитися зі старими. Ткач каже, що її обмовили, а списків вона не складала, решта свідків переконана, що це наклеп ще одного активіста з поганим характером. Слово проти слова. Натомість усі згадують, що Валентина із рештків свого борошна пекла млинці й роздавала стареньким сусідам, яким не було чого їсти.

Я не слідчий і не суд, роблю висновки лише з того, що почув. Також навмисно не торкаюся інших справ справжніх поплічників — тих, які спершу брали участь у акціях «Путін, прійді», а після приходу росіян замазалися хто на адміністративних посадах, а хто й у військових формуваннях, хто стукав на сусідів, хто хоча б виходив під прапорами проросійських сепаратистів на сході й триколорами на місцеві «свята», з ними все більш-менш зрозуміло. А як бути з тими, хто виживав і виживає під ворожою владою? Забутими, нікому не потрібними. Я пам’ятаю, що в радянських анкетах був постійний пункт: «чи перебували на окупованих територіях?» Якщо побував під німцями, це жирна пляма на біографії, треба відмолити. А нашим, тут і тепер (точніше, там) що робити, як поводитися? Деякі зорієнтувалися, почали отримувати відразу дві пенсії — українську й деенерівську. А комусь давали гуманітарну допомогу. Це злочин?

Тут відразу багато складних і гірких питань. Питання перше: держава — передусім механізм, який відповідає за безпеку громадян. Потім уже йдуть: система спільних правил та інституцій, які забезпечують їхнє дотримання; інфраструктура; гуманітарне наповнення комунікаційного простору тощо. Безпека — це те, взамін на що населення делегує владі свій суверенітет. Українська держава, незалежно від персоналій, не зуміла надати українцям безпеку, це факт. Далі можна сперечатися, чи була можливість, чи були передумови, чи було розуміння загроз елітами, як місцевими, так і регіональними, хто виростив ті, з дозволу сказати, еліти? По кожному пункту є свої версії, але кінцевий рахунок безжальний: не надала.

Оцінку дій агресора можна винести за дужки: вони не люди, їх можна порівняти зі злою стихією на кшталт виверження вулкану, епідемії чуми або падіння комети. Однак якщо живеш поруч із вулканом, твій перший обов’язок — готуватися до його виверження, розраховувати ймовірну дату катастрофи та її потужність, а також необхідні запобіжні заходи. Не треба бути порохоботом, щоби констатувати: замість актуального гасла «Армія — мова — віра» суспільству було запропоновано «добробут» і «велике будівництво», й воно, суспільство, на це пристало. Не знаю, чи є гарним тоном знову й знову згадувати про «шашлики на травневі», але цей мем дорого обійшовся українцям.

У підсумку найбезпорадніші співвітчизники опинилися під окупацією. Співчували вони до того чи не співчували майбутньому завойовнику, тепер уже не має жодного значення: карма — не правова категорія. Натомість питання друге: як кинуті напризволяще українці мали й мають виживати у ворожому просторі? До якої міри припустимо пристосовуватися до тимчасової влади? Наприклад, брати чи не брати паспорт Росії, якщо без нього ти ані в лікарню не потрапиш, ані на роботу офіційно не влаштуєшся, не кажучи про дрібніші незручності? А якщо тебе заженуть на якийсь офіційний захід, чи необхідно відмовитися, відразу потрапляючи під підозру? А просто піти працювати, тією ж прибиральницею? А лікарем? Ще складніший випадок: чи припустимо викладати в школі — ні, не історію СРСР, а, припустімо, хімію? А приймати гуманітарку з рук поганців можна?

Ну й зрештою наша з вами дилема: як до них ставитися? Як до зрадників чи як до громадян? Рано чи пізно Україна повернеться на загарбані території, тоді питання справедливості постане перед нами в небачених масштабах. У якомусь сенсі це не лише питання моралі, а й прагматики: матимемо єдину країну чи матимемо чималеньку частину деморалізованих, дезорієнтованих і безумовно ображених людей другого ґатунку? Як вони відновлюватимуть нормальне життя, своє й свого регіону? А уявляєте, за кого вони голосуватимуть?

Однак усе це порядок денний більш-менш віддаленого майбутнього. А зараз нагальніше: чи винні переді мною Валентина Ткач і Тетяна Потапенко? І навпаки: чи винен перед ними я?

Фото: Валентина Ткач в Індустріальному суді Дніпра, 1 серпня 2023 року/ Олексій Арунян, Ґрати