Актор Павло Текучев: Наприкінці лютого 2022 року Резнікович просив трупу дочекатися

«Коп з минулого», «Коли ти вийдеш заміж?», «Ліки від минулого» – неповний перелік кіноробіт, за якими український глядач може знати актора 29-річного Павла Текучева. Він – актор столичного Національного театру Лесі Українки. Задіяний у суперхітах – «Поромник», «Для домашнього огнища», «Брати», «Острів скарбів»…

Нещодавно творчий доробок Павла поповнила ще одна непересічна робота – головна роль у стрічці «Вічник» режисера Івана Ніколайчука. Це – кіно за мотивами бестселера «Вічник. Сповідь на перевалі духу» Мирослава Дочинця. Роман уже посів місце в добірках найкращих українських книжок сучасності, тож очікування від кіноадаптації були не менш високі. У центрі сюжету – карпатський мольфар Андрій Ворон, який прожив 104 роки, пройшов війну та ув’язнення в Сибіру. Саме його в молодому віці зіграв Павло.

Перші відгуки тих, хто вже встиг побачити стрічку, здебільшого схвальні. Глядачі, зокрема, захоплювалися дивовижними краєвидами Карпат, якісним звуком та глибокою філософською складовою. Водночас критикували «Вічника» за затягнутий і непослідовний сюжет, а також неоднозначні меседжі.

В інтерв'ю «Главкому» Павло Текучев погоджується з деякими закидами у бік «Вічника», а також розповідає про майбутні ролі в кіно й театрі, свої табу у професії, недоречні проєкти під час війни й зарплати українських акторів.

Павле, від імені редакції «Главкома» вітаємо вас із прем’єрою «Вічника». Розкажіть про підготовку до виконання головної ролі. Відомо, що ви на кілька днів усамітнювалися в горах, що це за досвід?

Перш за все, підготовка включала роботу з текстом. Роман, за мотивами якого написаний кіносценарій, дуже серйозний і глибокий, перечитував його декілька разів. Потім працював над кіносценарієм, тому що це два окремих твори, які різняться між собою, але все одно мають єдине підґрунтя і єдиного персонажа. Також працював з акторським коучем над шляхом свого героя.

Із цікавинок – схуднув для ролі. Мій персонаж живе в лісі три роки усамітнено, тож, звичайно, він мав бути прям худорлявий. Я скинув 10 кг, але скажу чесно: по собі не бачив особливо цієї різниці, тому що через мою комплекцію цього не сильно помітно. Але мені казали, що дійсно сильно схуд.

Також було достатньо багато внутрішніх налаштувань. Щось одне конкретне тяжко буде виділити… Мені поталанило, що мав змогу приїхати разом зі знімальною групою на локацію за три-чотири дні до зйомок. Разом із оператором, режисером ходили на місце, де ми мали знімати, і домовлялися про якісь моменти.

Мене відправили жити в табір, який на той момент був закритий. Жив сам у будиночку, ходив у гори, медитував, налаштовувався. Моє голодування було якраз у найактивнішій фазі. За два дні до знімального процесу зробив прям повне голодування. Загалом я мав оце акторське щастя залучити весь свій арсенал навичок, здібностей і фантазії.

Хто такий акторський коуч, до якого ви зверталися за консультаціями? Чим він допомагає акторові?

Акторський коуч – це наче режисер, який з тобою працює над побудовою твого персонажа, але при цьому дивиться не з точки зору матеріалу, а з точки зору тебе як актора. Коли виконавець сконцентрований на своєму персонажі – він весь у собі, а зі сторони завжди помітніше, в якому напрямку ще можна піти акторові або де і що копнути.

У моєму випадку коучем була Леся Островська, наша українська актриса й педагогиня. Ми з нею займалися пошуком шляху героя, розбирали його, знаходили цікавинки, які можна було б використати в цій роботі. Я їй дуже вдячний.

«Сценарій «Вічника» писався приблизно 10 років»

У «Вічнику» є кілька моментів, які потенційно можуть бути тригерними для сучасного українця. Зокрема, Андрій Ворон брав участь у війні за Карпатську Україну, був кулеметником, але через свої пацифістські погляди стріляв не у ворога, а в небо. Крім того, священник, з яким «вічник» сидів у ГУЛАЗі, перед смертю дав настанову Воронові не відповідати злом на зло, яке чинив росіянин. Чи не є небезпечними такі наративи під час нашої війни?

У мене дійсно вже були на цю тему діалоги з військовими, зокрема з Даниїлом Мерешкіним, виконавцем ролі Шугая в нашому фільмі. Він перший, хто мені вказав на момент зі священником, до цього я цей епізод таким не бачив. Потім ми спілкувалися про це з військовослужбовцем та інтерв'юером Максимом Прудеусом. Поговоривши з ними двома, в мене кардинально змінилася думка стосовно цих моментів. Не тому, що я раніше про це не думав… Просто коли тобі про це кажуть наші військові, ти розумієш, що це абсолютно точно тригерна точка. Але коли ми знімали, це абсолютно не резонувало і не видавалось найголовнішим меседжем цих персонажів. Зараз погоджуюсь і вважаю, що це не є правильним посилом для українського суспільства.

З іншого боку, я – виконавець ролі Андрія Ворона, а не режисер чи сценарист, тож не відповідав за те, як буде змонтований фільм і які в ньому будуть видимі найголовніші меседжі. У процесі створення фільму є три основні, рівноправні шматки роботи: написання сценарію, безпосередньо знімання і монтаж. На кожному з цих етапів фільм можна абсолютно змінити.

Щодо стрільби не у ворога, а в небо – коли ми цей момент знімали, я дуже сильно спирався на фільм «Лють» із Бредом Пітом. Там є епізод, де персонаж, який приходить у танковий екіпаж, наприкінці залишається один, тому що всіх його побратимів знищили, і він ховається під танком, повз нього йде колона німецьких солдатів. Такий самий молодий, недосвідчений боєць фашистських військ знаходить його, але не вбиває. Там навколо цього вся історія, як герой пройшов ці випробування, уперше вбив людину, хоча не хотів вбивати… Із «Вічником» те саме: ідея не в тому, щоб не вбивати на війні нікого і цим підставляти своїх побратимів. Андрій Ворон – не досвідчений військовий, він прийшов на війну з цивільного життя, де вивчав трави і допомагав іншим, а тепер вперше зіткнувся з ворогом і, розгубившись, не зміг стріляти в людину. Тобто я закладав у нього страх, відчай, паніку, а не бажання підставити побратимів.

Інша справа, що ми зараз перебуваємо в активній фазі війни і, звичайно, такі моменти сприймаються дуже гостро. Але сподіваюсь, що фільм матиме життя, і люди будуть його дивитися і після закінчення війни, після нашої перемоги.

Який тоді головний меседж «Вічника» для сучасного українця? Що він має зрозуміти, подивившись цей фільм?

У книзі і в сценарії я для себе знайшов одну фразу, за яку вирішив зачепитися і залишити її для себе як провідний мотив мого персонажа. Звучить вона так: «Коли не знаєш, куди йти і навіщо, встань. Простягни вперед руку – і йди. Тепер ти видиш, куди йти». Мені здається, що це дуже актуальний меседж, який може бути головним у цьому фільмі для нашої сучасної України, тому що зараз люди часто стикаються з відчаєм, депресією, не знають, що робити, і не бачать ніякого позитивного кінця.

Треба просто вірити у свій шлях, свою долю і в те, що ми не можемо все осягнути. А випробування, які нам даються, все одно матимуть свій сенс і їх треба пройти. Це шлях боротьби і постійної віри в те, що добро переможе, а любов важливіша за ненависть.

Але особисто я ніколи за час знімання не думав про те, що ми маємо пробачати щось ворогу. Тут більше йдеться про знищення внутрішньої ненависті, оскільки вона може дати тобі запал лише на короткий строк, а потім все одно з'їсть зсередини. Тому дуже важливо пам'ятати про те, що саме завдяки любові можна прожити це життя і залишитись людиною.

Виробництво «Вічника» тривало аж 12 років. Чому так? І як повномасштабна війна вплинула на процес виробництва?

Звичайно, дуже сильно вплинула. Сценарій писався за книгою приблизно 10 років. А сам період знімання фільму відбувався протягом дев'яти місяців. І ще десь понад рік йшов пост-продакшн, тобто монтування, саунд-дизайн і всі ці моменти.

Чому так довго писався сценарій? Як розповідали мені режисер та один із продюсерів, поки вони працювали над матеріалом, світ настільки швидко змінювався, що постійно змінювалось ставлення до книжки і ніяк не вдавалося знайти ідеальне звучання сьогодення. Коли почалося повномасштабне вторгнення, режисер зрозумів, що більше тягнути немає куди, і він або зробить фільм зараз, або ніколи. Тому ухвалив рішення фільмувати навіть маючи недописаний сценарій.

Ми поїхали в першу експедицію Карпатами, знімали в дуже мальовничих місцях поблизу містечка Вижниця, на перевалі Німчич. Була ідея зробити просто трейлер і тизер, щоб потім шукати фінансування на весь проєкт. Але настільки знімальна група захопилася, що в нас вийшло десь 15 хвилин матеріалу замість запланованих п’яти.

Опісля, як ми думали, мало би бути з пів року паузи, але нам дуже швидко прийшло сповіщення, що через три тижні – нові знімальні дні. Можливо, це була одна зі стратегій режисера, тому що коли берешся до великої справи, то страшно від об'єму, а коли руки роблять – то вже якось і не помічаєш, як іде процес.

Знімали ми аж дев'ять місяців, тому що події відбувалися в усі пори року. Їздили в різні експедиції Карпатськими горами. Також знімали під Києвом, у Музеї під відкритим небом у Пирогові. Багато було цікавих локацій, але разом з ними і великі складнощі: не завжди можна було доїхати великими машинами. Тому вручну носили генератори, світло… Художники-постановники будували прихистки в горах і концтабір.

Який момент зйомок для вас став найскладнішим фізично і психологічно?

Одного дня ми знімали, як Андрій Ворон перепливає річку Черемош, а в нього стріляють прикордонники. Це був жовтень чи листопад, вода дуже холодна в гірській річці, а я повністю голий, тільки у спідній білизні тілесного кольору. Це найбільший холод, який я у своєму житті переживав, аж дрижаки б'ють. Думав, що не зможу там провести цілий день, але зміг. Команда відпоювала мене чаями, садила в машину зігрітися, а наприкінці відправила в лазню. Це був, мабуть, фізично найтяжчий день.

Усі інші тяжкі сцени були навіть у задоволення. Художники по гриму робили зі мною справжні метаморфози, оскільки персонаж у кожному віці й періоді життя виглядав абсолютно по-різному: там він поголений свіжий юнак, а тут уже з бородою і живе пів року в лісі. Перед зйомками я відпустив свою бороду, два місяці не голився.

Кожен знімальний день із бородою – це мінімум три години на гримі. Ми з гримерами прокидалися о третій ранку і гримувалися до 6:00-6:30. Потім зйомки з сьомої ранку до сьомої вечора. Потім ще годину знімали грим, лягали спати о дев'ятій і о третій ранку знову вставали.

В один із днів ми робили віковий грим, щоб зробити максимально правдоподібний перехід між мною й Олегом Мосійчуком, виконавцем ролі Андрія Ворона в старості. Того дня я провів у гримерному кріслі 14 годин, а в кадрі простояв буквально 20 хвилин.

Якщо говорити загалом про вашу професію, то чи може актор під час зйомок висловити своє невдоволення певними меседжами або діями, запропонувати альтернативи, своє бачення? Чи це залежить від готовності режисера до цього діалогу?

Актор не просто може, а має це робити. Просто невдоволення – це не зовсім те слово. Тут більше йдеться про те, що актор повинен мати своє ставлення до матеріалу. І, звичайно, кожен актор несе відповідальність за те, що зіграв, зокрема і я як виконавець ролі «вічника». Незалежно від того, хто і що затверджував – все одно зіграв я, тому відповідальність на мені, і я від неї не відхрещуюсь.

Бувають, дійсно, історії, як «Вічник», де я дуже багато пропонував режисеру своє бачення, але фінальне слово завжди було за ним. Тобто актор ніколи не вирішує, він пропонує, погоджується або ні, але вирішує режисер.

Справді існують проєкти, де може бути настільки лояльний зв'язок, що режисер покладається на актора і прислухається. Інколи взагалі не прислухаються, у мене теж були такі випадки, коли прям жорстко так – ніяк по-іншому. Ти це або приймаєш і працюєш з цим або відмовляєшся від ролі. Але таких випадків дуже мало, тому що відмовитись від ролі – це наче як здатися. Ти все одно будеш боротися, і в цьому навіть цікавість гри.

«Єдине, що не варто зараз знімати, – художні фільми про воєнні дії, які відбуваються саме зараз»

На які зйомки, на який фільм або виставу точно не погодилися б? Окресліть свої межі прийнятного.

Мені здається, що в мене дуже адекватні межі, як у будь-якої адекватної людини… Ніколи б не погодився на невиправдане насильство, рекламу казино чи на будь-які для мене неприйнятні й невиправдані речі. Не знаю навіть… У мене ніколи таких пропозицій не було, тому нема що конкретне згадати.

Візьмемо, наприклад, контекст нашої війни. Що в цей час доречно знімати, а що зовсім табу, на вашу думку? Чи надходили вам такі пропозиції, від яких були змушені відмовитись, бо вас щось не влаштовувало?

Слава Богу, не було ще такого. А щодо доречності під час війни… Мені здається, що все доречно знімати, тому що хороший контент може народитися тільки в середовищі, де його багато і де всі щось пробують. Тільки в цій здоровій конкуренції може вирости якість нашого продукту. Тому я дуже радий, що зараз виходить багато українських фільмів, серіалів, і вони переходять на онлайн-платформи. Але все одно цей процес триває, тому якщо зупинитися і сказати, що нам зараз усе недоречно робити, то матеріалу просто не стане, його якість буде жахлива, а люди все одно захочуть щось дивитися.

Ми маємо створювати кіно для своїх, щоб наші дивились фільми про нас, створені нами. Люди зараз прагнуть нового, цікавого, якісного контенту, ходять у театри більше, ніж ходили до повномасштабної війни. Для мене це маркер того, що, дійсно, є у людей бажання насичуватись. Тому хай знімається все, зокрема і погані проєкти, на які ми будемо сваритися. Усе одно не буде завжди багато хороших фільмів, вони будуть різні: і з правильними меседжами, і з неправильними, але це буде запускати дискусію, на якій зростатиме суспільство.

Єдине, що не варто зараз знімати, – це художні фільми про воєнні дії, які відбуваються саме зараз. Треба трохи часу, щоб, по-перше, проаналізувати, відрефлексувати ці події і говорити про них з правильної точки зору. А по-друге – не травмувати почуття тих, хто безпосередньо постраждав від цих дій, як-от сім'ї загиблих або полонених військовослужбовців... До такого матеріалу я ставлюся дуже обережно. А все інше для мене прийнятне.

Розкажіть про вашу роль мрії. Кого б хотіли зіграти, у якому фільмі, якій виставі або ж у якого режисера?

Роль моєї мрії в тій чи іншій мірі, але здійснилась у «Вічнику». Коли я отримав цей матеріал, навіть до кінця не усвідомлював його масштаб. Це загалом мрія кожного актора зіграти у фільмі, де в тебе стільки екранного часу, сцен соло, активного сюжету зі втечами, перестрілками, виживанням, коханням…

А зараз мрія… Боюся сказати щось не те, тому що цим посилаю енергію в космос на те, про що мрію, тож треба дуже чітко визначитись, щоб не помилитись… У голову одразу приходять Йоргос Лантімос або Пол Томас Андерсон і їхні фільми, які вражають. Теж хочеться такої ролі, правдивої, але водночас цікавої і різноманітної.

Загалом я мрію про ті проєкти і про ті ролі, яких ще не грав. Добре, я буду чесний: кожна наступна роль – це роль мрії. У мене є така звичка – сприймати отриманий матеріал як найкращий зараз, над яким можеш працювати, і повністю туди віддаватися.

А щодо театру… До нас зараз приїде польський режисер Ґжеґож Яжина. Ми будемо ставити проєкт про Касандру, але це буде компіляція з багатьох, зокрема, античних творів.

Вашу роль уже можна озвучити?

Ще не можна, тільки-тільки почалася робота. Прем'єра буде у вересні цього року.

Насправді це теж у якійсь мірі здійснення мрії, тому що приїде польський режисер, дуже яскравий представник того театру, який мені подобається. Ми вже мали перші зустрічі.

Чекаємо на прем’єру з нетерпінням. А чого, на вашу думку, зараз бракує українському театру і кіно?

Не вистачає дуже сильно авторського кіно, де люди мають змогу робити саме те, що вони хочуть, як було в «Ти – космос», наприклад. Я вважаю, що це один із найкращих українських фільмів сьогодення.

Упевнений, що в команди були труднощі, якщо вони знімали дев'ять років. Але мені здається, що сценарій вони мали змогу написати такий, як їм подобається, і зняти його теж так, як вони бачать.

Саме в цьому сучасному правдивому баченні людини, з якою ми можемо себе асоціювати, і лежить ключ успіху цього проєкту. От таких проєктів і не вистачає – коли кіно не продюсерське, заради того, щоб заробити гроші і зібрати бокс-офіс, а заради того, щоб людина розповіла свою історію так, як вона хоче.

Ще одна майбутня прем'єра за вашої участі – «Кіллхаус» Любомира Левицького. Наскільки відомо, це історія за мотивами реальної спецоперації Третьої окремої штурмової бригади, СБУ і ГУР, а головні ролі виконали справжні військовослужбовці і ветерани Сил оборони. Розкажіть про цей досвід роботи і про практику залучати реальних військових до зйомок.

Звичайно, я «за» цю практику і дуже вдячний Любомиру, що він настільки прискіпливо й уважно підійшов до цього проєкту. Дійсно, 80% усіх, хто грає в цьому фільмі, – реальні військовослужбовці з бойовим досвідом. Особисто поспілкувавшись із ними, можу сказати, що це просто герої нашого сьогодення, з якими перебувати поруч на одному знімальному майданчику було для мене честю.

Я також проходив кастинг на головну роль, тому що дві головні ролі виконують все-таки не військовослужбовці, а актори. Проте один із них (йдеться про актора й режисера Дениса Каустіна, який нещодавно добровільно долучився до війська – «Главком») після закінчення проєкту мобілізувався і пішов служити до війська.

Через деякий час мені подзвонив кастинг-директор і сказав, що мене не затвердили на головну роль, але запропонував епізодичну роль розвідника. Мав сумнів, чи доречно мені грати військового – я до цього дуже обережно ставлюся. Кожен має тричі подумати, чи грати зараз військового, будучи цивільним і не маючи військового досвіду, це дуже небезпечне рішення. Але я погодився, оскільки це проєкт, де є купа військових, які допомагали, щоб усе виглядало реалістично. Наприклад, були епізоди, де я діставав зброю, але військові тренували мене, як робити це правильно.

«Атмосфера в театрі Лесі Українки дуже україноорієнтована»

Столичному глядачу ви відомі як актор театру Лесі Українки. Розкажіть про роботу з Михайлом Резніковичем, який раніше очолював цей театр. І як ви загалом оцінюєте зміни в театрі за період повномасштабного вторгнення?

Почати хочеться з хорошого: зміни відбулись максимально радикальні і дуже довгоочікувані, тому що перехід театру з російської мови на українську був необхідний дуже давно. Але, звичайно, це стало просто нагальною проблемою після 24 лютого (2022 року – «Главком»). І тільки завдячуючи колективу театру, відбувся цей перехід.

У нас є загальнотеатральний чат, куди одразу почали писати, що треба терміново викреслити ці два слова «російської драми» (до 28 лютого 2022 року заклад носив назву «Національний академічний театр російської драми імені Лесі Українки» – «Главком») і перейти на українську мову. У Михайла Резніковича тоді була інша позиція. Він написав, що ми всі маємо дочекатися, поки «це все» закінчиться – слово «війна» не звучало – і потім подивитися один одному в очі і щось вирішити. Але під тиском команди театру це все дуже швидко було вирішено, він не міг більше опиратися.

Хочу взагалі зазначити, що атмосфера в театрі дуже україноорієнтована, наш колектив дуже свідомий. Просто, оскільки театр довгий час був російськомовним і таким радянським, то, звичайно, цей імідж буде змінюватися ще на один рік. Але я переконаний, що він таки буде змінений.

Як колективу і вам особисто дався перехід на український та українськомовний репертуар?

Та легко, я ж навчався українською мовою, ми всі українською мовою спілкуємось. Проблема була лише в тому, що весь репертуар був перекреслений, тобто в театрі залишились буквально дві вистави, які йшли українською і до цього. Треба було абсолютно повністю перезапустити цю машину. І театр із цим впорався достатньо потужно силами акторів, які в ньому тоді працювали.

А про досвід роботи з Резніковичем мені дуже тяжко казати. Коли я закінчив університет і прийшов працювати в театр, був таким натхненним, свіжим молодим актором, який мріяв про роботу в театрі і для якого здійснилася мрія вийти на велику сцену. Мені майже одразу дістався мій перший театральний проєкт із головною роллю. Тоді навіть ніяких думок не було про російську мову чи доречність існування російськомовного театру в центрі Києва. У суспільстві не було такої великої проблеми розколу з російською мовою. Ми це все не сприймали так, і, звичайно, дуже дарма. Але переоцінка цінностей нашого суспільства сталася саме після повномасштабного вторгнення. І в мене, як і в дуже багатьох, не стояло жодних питань до цього.

Резнікович же мені завжди видавався людиною, закоханою в театр до мозку кісток. Він дуже нетерпимо ставився до всіх, хто не був готовий присвятити своє життя цьому театру. У моїх студентських, закоханих у театр очах це здавалося навпаки прикладом для наслідування. Тільки після того, як почалося повномасштабне вторгнення, і після того, як він дав інтерв'ю якомусь пропагандисту і переїхав працювати в Москву, я зрозумів, що ні про яку проукраїнську позицію там не було мови. Хоча Резнікович неодноразово розповідав про те, що він зі Львова, про свій досвід роботи з українськими митцями... Багато було мудрих слів, які зараз сприймаєш інакше. При цьому радянщина жила в ньому і до цього часу, але тоді ти працював захоплено і цього не помічав.

Зараз відбулась переоцінка цінностей і ти розумієш, що дуже багато було російських наративів у театрі, всяких радянських штук із 9 травня тощо. Це було тоді частиною нашого життя, на жаль. Слава Богу, що це змінилося назавжди.

Доля Резніковича мені нецікава, як і нецікаво згадувати, як було раніше. Набагато важливіше концентруватися на тому, що ми будемо створювати сьогодні.

Як ви познайомилися з дружиною Ангеліною? І загалом як це – працювати разом в одному театрі?

Це щастя і задоволення. Ми познайомились на моєму першому театральному проєкті «Підступність і кохання» Фрідріха Шиллера, де грали дві головні ролі. Наша історія почалась достатньо цікаво: ми спочатку з недовірою ставились один до одного, у нас була така антипатія. Ангеліна дивилася на мене трішки зверхньо, їй щось не подобалось у мені, а я думав, що вона якась не така. Але потім ми зіграли ці ролі, познайомились ближче, стали вимушено через виставу більше спілкуватися, і виявилось, що між нами існує дуже сильний потяг і цікавість один до одного. Ми це зараз жартуючи обговорюємо. Класно розпочалась наша історія, за нею можна було б написати хорошу романтичну комедію, де герої спочатку «буцаються», а потім закохуються.

А як зараз працюється разом?

Та класно. За роки нашого спільного життя ми знайшли підходи до цього питання, щоб бути актором і актрисою в одному театрі і майже безперервно проводити час разом. Уже навчились один одного правильно підтримувати: де треба – попрацювати над чимось, де не треба – навпаки, змовчати або просто підтримати і сказати хороші слова. Це все досвід. Зараз ми дуже класно співіснуємо як на роботі, так і вдома.

А самі ви відчуваєте на собі явище клановості в колективі?

Це більше, мені здається, до Театру Франка – там багато кланів. У нас хіба що брати є, а діти на сцені зі своїми батьками не працюють. Можливо, наш син (19 червня 2025 року Павло й Ангеліна Текучеви вперше стали батьками – «Главком») буде одним з перших, будемо започатковувати клан. Не знаю… Звичайно, це логічно, коли в сім'ї, де двоє людей займаються однією професією, дитина теж потім обирає цей шлях.

Я навчався зі Славою Хостікоєвим (актор Театру Франка В’ячеслав Хостікоєв, молодший син зіркового подружжя артистів Наталії Сумської та Анатолія Хостікоєва – «Главком») на одному курсі, це мій одногрупник і близький товариш. Ми досі спілкуємось, хоч і не так часто, як хотілося б, через робочі графіки. Я завжди відчував, що на ньому лежить додаткова відповідальність. Коли в тебе такі імениті батьки, ти так чи інакше маєш відповідати їхньому імені і нести на собі тягар того, що тебе будуть з ними порівнювати.

Траплялися вам випадки, коли завдяки родичам акторам діставалися кращі ролі або загалом частіше діставалися ролі, аніж їхнім колегам?

Звичайно, інколи є такі випадки, тому що ставлення до таких акторів інше через їхню сім'ю. Мені здається, це логічно. Ми схильні до того, щоб когось виносити на п’єдестал і давати перевагу, так було завжди. Я до цього абсолютно адекватно ставлюся, коли це без перебору.

Інша справа, як ти в цьому існуєш і чи дійсно даєш результат. Тих, хто отримує ці бонуси, але не виправдовує сподівань, люди швидко знімають з п'єдесталу. У нас зараз суспільство таке роз'ятрене проблемами, що все відбувається моментально: в один день ти найкращий, а коли щось не сподобалось – тебе стирають з лиця землі.

Восени минулого року Театр Лесі Українки і Театр Франка підписали Меморандум про співпрацю для створення спільних культурних та освітніх проєктів. Як ви оцінюєте цей крок?

Обома руками «за». Сподіваюсь, що якомога більше таких співпраць буде не тільки між нашим і Театром Франка, а взагалі між різними театрами. Це зараз актуально і може створити хвилю нових неочікуваних робіт. Тим паче, що зараз, завдячуючи, зокрема, Театру Франка і медійним виставам на кшталт «Конотопської відьми» і не тільки, люди стали більше ходити в театр. Хотілося б, щоб вони досліджували абсолютно всі театри, щоб працювала вся театральна система.

Як ваша рідна трупа оцінює нову практику театру залучати зірок зі сторони? За даними «Главкома», після того, як у виставах «Отелло», «Поромник», «Земля» почали на сцену виходити запрошені актори, серед ваших колег прокотилося невдоволення. По-перше, своїм акторам роботи бракує, по-друге, оплата запрошених значно вища. Як ви оцінюєте цю практику: вона корисна чи шкідлива?

Точно варто запрошувати інших людей для того, щоб відбувався обмін досвідом і виникало щось нове і неочікуване. Переконаний, що ця практика є корисною для творчої роботи. Але при цьому, звичайно, має існувати чесність, і всі мають бути на однакових умовах – отримувати гідну і рівну оплату, щоб не було так, що хтось залишається недооцінений, а хтось переоцінений. Якщо це проєктна вистава, для якої когось запрошують, то хай це буде проєктна вистава для всіх.

Це все дуже свіжі процеси, такої практики раніше не було, тому, звичайно, ми тільки навчаємося цьому. Але хочу вірити, що завжди буде шанобливе й однакове ставлення до всіх акторів, незалежно від того, в яких театрах вони працюють і наскільки вони медійні.

Питання оплати дуже болюче як для мене, актора Театру Лесі Українки, так і для будь-якого актора, який зараз працює в українському театрі, тому що, чесно кажучи, рівень оплати в нас дуже низький. Хоча Національним театрам ще трішки більше пощастило в цьому плані, аніж іншим. Я б дуже хотів, щоб рано чи пізно це питання було піднято. Звичайно, мабуть, не під час воєнних дій, коли є більш нагальні проблеми, але зрештою, рівень оплати праці працівників мистецтва має бути переглянутий. Так само, як і працівників медичних закладів, вчителів тощо – у нас багато, на жаль, цих категорій у суспільстві.

І повторюся: запрошувати – це класно, але всі мають бути забезпечені роботою. І це нечесно, мені здається, коли є актори, яких уже роками не залучають до роботи. Навіщо їх тоді тримати у трупі? Тоді давайте будемо чесними і казатимемо, що з ними ми далі не продовжуємо співпрацювати, щоб люди не мали надію, ніби вони щось отримають, а насправді сидять без роботи. Це дуже тригерні питання зараз.

Наскільки відрізняються гонорари акторів, які приходять на такі разові виходи з конкурентних театрів?

Я не буду називати конкретні цифри, тому що я їх точно не знаю, і це все дуже різниться в залежності від контракту.

А запрошених насправді не так багато, і їхні гонорари ми знаємо, тому що це все оголошено в тендерах на сайті Prozorro. Цифри, які там зазначені, – це оплата за весь проєкт тривалістю приблизно три місяці. Тобто ми зараз будемо порівнювати зарплату за три місяці і гонорар за проєкт. Від трьох до п’яти разів може бути різниця.

Молодий актор може прожити лише на зарплату в театрі? Навіть зі статусом Національного, яким є ваш театр.

Може, але дуже тяжко, це прям мінімум у сучасному світі. А маючи сім'ю – неможливо взагалі.

Інколи я стурбований за своїх колег, які не знімаються або мають мало знімальних проєктів. Думаю, їм дуже тяжко. Все одно ти маєш шукати щось на стороні, тому що суто на цю зарплату (в театрі – «Главком») сім'ю не прогодуєш.

Єлизавета Жабська, «Главком»