“Якщо під час війни не ремонтувати дороги, Київ перетвориться на Готем-Сіті”: інтерв’ю з військовим і депутатом Київради Маляревичем

Депутат Київради Олесь Маляревич (фракція “УДАР”) долучився до ЗСУ з перших днів повномасштабного вторгнення Росії. Спочатку став солдатом-стрільцем у 112-й окремій бригаді ТрО Києва. Після того, як окупантів відігнали від столиці України, Маляревич разом із своїм колегою — депутатом Київради Юрієм Федоренком — і ще кількома побратимами створив роту ударних безпілотних авіакомплексів “Ахіллес”. І продовжив виконувати бойові завдання вже на Харківському напрямку.

У січні 2026 року рота “Ахіллес” стала бригадою. За підсумками 2025 року вона увійшла до топ-10 Сил оборони України, а командир бригади — Юрій Федоренко (“Ахіллес”) — отримав звання Героя України. Олесь Маляревич (“Одіссей”) зараз є заступником командира бригади і одночасно продовжує виконувати обов’язки депутата Київради.

“Політарена” поспілкувалася з Маляревичем та дізналася, як йому вдається поєднувати військову службу з громадською роботою, що він думає з приводу критичної ситуації в енергетиці Києва, чи варто під час війни витрачати кошти з бюджету на асфальтування вулиць та створення кінофільмів. А також, як він ставиться до чоловіків, які ховаються від мобілізації.

“Енергетичні об’єкти Києва мають захищати Сили оборони”

– Пане Олесе, як вам вдається поєднувати обов’язки депутата Київради і заступника командира бригади, яка знаходиться на передовій?

– Це нереально важко, але в мене на окрузі працює офіс професійних помічників, а тому я не настільки був залучений. Помічники справлялися, а я тільки глобально контролював питання виборців і території, яку я представляю, і вирішував їх на рівні Київради, коли приїжджав на сесію.

Але коли почалися проблеми з електроенергією і опаленням, коли почалася паніка, я зрозумів, що треба включатися фізично саме мені і вирішувати питання. Та і люди, знаєте, коли бачать, що є така соломинка, за яку можна схопитися і все буде вирішено, починають цим користуватися активніше.

Багато моїх виборців знають, що я в армії, що мені дуже важко поєднувати обов’язки військовослужбовця і депутата, і все одно починають навіть по маленьких комунальних питаннях турбувати. Я доблесно роз’яснюю, що я не можу все вивезти, але глобально для себе відділяю, що важливо, що менш важливо, і роблю.

Але є випадки, щоб ви розуміли, просто люди пишуть на мій номер телефону повідомлення, навіть не привітавшись: “Прокинувся, немає світла, зробіть щось”. Я пишу: “А ви хто?”. Відповідають: “Я ваш виборець, а ви — депутат і маєте це зробити”. І я починаю роз’яснювати, що депутат Київради – це громадська робота, яка не оплачується, що в мене зараз є робота в армії.

Але загалом 99% комунікацій — це дуже вдячні і позитивні. Я депутат з 2014 року і в нас вже такі стосунки склалися, тому все нормально.

– Давайте поговоримо про те, що ви вже згадали. Чи можна було запобігти критичній ситуації, яка склалася зараз у столиці, захистити об’єкти енергетики, або принаймні встановити когенераційні установки? Хто, на вашу думку, мав це робити? Хто має нести відповідальність за цю ситуацію?

– Я не фахівець в енергетичних питаннях, тому не можу сказати, що зроблено чи не зроблено. Якщо глобально, то місто Київ треба захищати Силами оборони, а саме ППО. А у міста окремо таких ресурсів немає. Максимум, що можна зробити — купити бригадам засоби для того, щоб вони більше нищили “Шахедів”, наприклад. Стосовно когенераційних установок, я не знаю де вони, хто їх давав.

– Зруйнована Росією ТЕЦ-4, яка опалювала лівий берег столиці, — приватний об’єкт. Приватна компанія цю ТЕЦ утримувала, обслуговувала і збирала з киян гроші за тепло і гарячу воду. Чи повинно, на вашу думку, місто тепер відновлювати ТЕЦ-4 своїм коштом?

– ТЕЦ — це стратегічні об’єкти, і точно в тарифі на опалення будинків не закладено суму на відновлення у разі знищення. Я думаю, що, звичайно, треба місту допомагати відновлювати ТЕЦ-4, бо в Києві живуть люди. Але повноцінно ТЕЦ буде відновлюватись вже після війни, думаю, за рахунок міжнародних партнерів.

– І отут виникає питання, чому стратегічний об’єкт віддали у приватну власність?

– Дивіться, це було зроблено ще при мерах Чернівецькому та Омельченку. Тоді віддали не тільки ТЕЦ, а й “Київгаз”, електромережі, водоканал. У власності Києва залишилися незначні частки цих підприємств, але місто не має впливу ні на “Київгаз”, ні на ДТЕК, на жаль. А це неправильно.

Зруйнована ТЕЦ-4. Фото: Денис Шмигаль/Telegram

“Без ремонту доріг і мостів у Києві десятки тисяч людей залишаться без засобів для існування”

– Чи варто, на вашу думку, під час війни витрачати кошти з бюджету Києва на асфальтування вулиць, будівництво нових розв’язок? За це Віталія Кличка і критикують.

– Моя думка наступна. Я по службі перебуваю у Харкові майже 4 роки. І в місті Харкові асфальтують дороги, облаштовують парки, роблять зливоприймальні мережі, ремонтують мости і таке інше. Терехова за це теж дуже сильно “хейтять” і звинувачують у тому, що мало коштів віддає на армію.

Те ж саме робить і мер Києва. У столиці десятки тисяч людей задіяні в будівельній галузі. Це звичайні люди, які мають родини, мають батьків похилого віку. Ці люди виконують роботи, які може замовити тільки держава або муніципалітети, а саме: будівництво доріг і мостів. Не буде приватний сектор робити мости або дороги. Так от, якщо цього взагалі не робити, десятки тисяч людей залишаться без засобів для існування.

Уявіть, що ви працюєте в компанії, яка будує дороги, і вам кажуть, що дороги ми більше не будуємо, тому що війна. У вас одразу почнеться паніка. Ви будете думати, як далі жити? Ці люди отримують зарплату, виплачують з неї податки, купують на неї їжу, одяг, взуття.

Плюс до цього працює галузь: завод, що виробляє бетон, завод, що виробляє асфальт. Усе возять машини, працює логістика. Тобто це все економіка, і це дуже важливо, щоб Україна не втрачала ресурс для оподаткування, для самозабезпечення. Це по-перше.

По-друге. Кожен киянин знає, скільки мостів у місті почали руйнуватися ще до війни. Вони просто падали на голови людям. Коли падав міст, що казали? Мер — невдаха, міст падає. Якщо зараз, під час війни, а вона триває вже майже п’ятий рік, нічого не робити: не ремонтувати дороги, не ремонтувати мости, то наше місто просто перетвориться на Готем-Сіті, де все буде зруйноване, а потім доведеться витрачати ще більше ресурсів, щоб це відновити. Ну і якість проживання в місті погіршиться одразу. У нас і так багато проблем із транспортною інфраструктурою. От зараз, наприклад, знесли вже нарешті завод “Більшовик” і будуватимуть там розв’язку. Це важливо? Важливо.

Кличка хейтять і за перекладання бруківки на вулиці Богдана Хмельницького. Так її переклали силами ЖЕУ. На це не було витрачено додаткових коштів. Це робили люди, які обслуговують дороги, і які отримували зарплату з району. Їм просто призначили перекласти цю бруківку, щоб вона не була такою кривою. Зарплату ж їм місто платило, то вони просто мали цю зарплату відробити.

І ще додам. Є, наприклад, Європейський інвестиційний банк, в якого є різні міжнародні програми. І він не дає кошти на війну, він дає кошти на розвиток транспортної галузі. І ці кошти теж додатково приходять у бюджет Києва. Тому, якось цей баланс у столиці треба підтримувати, якщо відповідати на це питання по-нормальному, без популізму.

“Створення доступного середовища для людей з інвалідністю — не комп’ютерна гра”

– З війни повертається багато військових з пораненнями. Дехто з них втратив кінцівки, дехто очі. Цим людям зараз неможливо пересуватися по Києву, оскільки умови для них не створені. Ви є членом комісії Київради з питань архітектури та містопланування. Коли ж створюватимуть доступне середовище для людей з інвалідністю?

– Ви бачили скільки в місті понизили бордюрів на перехрестях?

– Бачив, але цього недостатньо.

– Є план, є програма. У нас також є омбудсмен у справах ветеранів та людей з обмеженими можливостями, і він лобіює це питання. І “Київавтодор” дуже багато робить для того, щоб понизити тротуари, щоб люди могли їздити на візочках будь-де. Той самий культурний центр “Краків” на Русанівці зробили повністю адаптованим для таких категорій людей. У театрі на Лівбережній ліфт встановили. Це все, до речі, було зроблено під час війни. Тактильна плитка на тротуарах для людей з вадами зору теж є на деяких вулицях. Але ж це ж не комп’ютерна гра, де клац, видалив, інсталював і все працює. Усі найважливіші речі: пандуси, щоб люди могли спуститися зі свого будинку, занижені тротуари, щоб люди могли їхати без перешкод і тактильна плитка, будуть робитися й надалі.

– Яким, на вашу думку, має бути Київ після війни?

– У нас є концепція розвитку міста Києва. Розповідати про неї дуже довго. Але, якщо коротко, столиці буде потрібна енергоефективність. Потрібно, щоб будинки переходили на самообслуговування, а місто Київ мало ресурс для субсидування активних мешканців, які беруть участь у програмах. Тобто, давати не рибу, а вудку. У Києві вже два роки діє програма із закупівлі генераторів для багатоповерхових будинків. Між тим, мало хто нею користувався, бо казали, що генератори смердять. Зараз усі вже стали розумні, усім вже стало треба. А тому ця програма буде максимально посилюватися.

Я хочу, щоб усі будинки в моєму окрузі були на самоуправлінні, а місто просто через ту ж керуючу компанію замовляло послуги електриків і сантехніків. А ті будинки, які не перебувають в керуючій компанії, щоб самі замовляли ці послуги, оскільки це їхнє приватне майно. А місто вже б думало про глобальні речі, такі як дороги, комунікації, каналізації, освітлення та безпека.

“Кіно — це потужний інструмент пропаганди, а тому воно повинно бути якісним”

– До великої війни ви займалися дистрибуцією фільмів. На вашу думку, чи потрібні зараз фільми про війну?

– Взагалі, історичне кіно — це дуже потужний інструмент пропаганди. І фільми про Україну, про війну та про героїв мали б бути у нас ще з двохтисячних років. Росія таке кіно робила і зараз робить. Вона встигала і у себе, і в нас. Згадайте фільм “Тарас Бульба” з Богданом Ступкою в головній ролі. Росіяни зняли фільм про Україну і з українськими акторами, але з елементами російської пропаганди. Тому дуже важливо, щоб такий продукт був якісним. Виділення коштів на такі фільми потрібне. І ще одне. Важливо знімати фільми не тільки для фестивалів, але й для людей. Кінцева мета кіновиробництва завжди полягає в тому, щоб люди побачили фільм.

– Мирноград росіяни вже повністю захопили?

– Нехай ці всі речі Генштаб коментує.

– Бачу в соцмережах дописи наших військових, які скаржаться, що у ворога на передовій перевага у дронах. Водночас, російські Z-воєнкори у своїх джерелах пишуть, що ЗСУ має перевагу в дронах на передовій. Тож де правда?

– Дивіться, в оптоволокні перевага у ворога однозначно, тому що за ним стоїть Китай, який його забезпечує. Взагалі, у дронах має значення не кількість, а якість їх використання. Це залежить від напрямку, від підрозділів. Буває таке, що дронів багато на складі, але боєздатна з них лише частина.

Ми працюємо, як з потужними виробниками дронів, так і з невеликими. І у нас на кожному напрямку дуже якісні дрони. У нас дуже багато людей працює в майстерні, щоб адаптувати та доробляти ці дрони, роблячи їх сучасними і робочими. Цим займається більшість бригад.

“Працівники ТЦК “пакують”, і правильно роблять”

– Ви досить професійно рекламуєте бригаду “Ахілес”. Чи вдається за допомогою цієї реклами залучити, як ви кажете, “розумних і мотивованих людей”?

– Хочу одразу зауважити: ми не витратили жодної копійки на розміщення реклами. Те, що ви бачите, все все безкоштовно, це те, що нам дають міста і області. Єдине, що нам друзі друкують — це постери. Інші, більш потужні бригади, мають більше спонсорів і витрачають кошти на купівлю реклами, тому вони більше залучають людей. Чим більша аудиторія тебе знає, чим більша аудиторія тебе слухає, тим більше до тебе людей приходить. Це факт. Тому ми, звичайно, хочемо залучати більше, але те, що вдається, в принципі, теж добре.

– Ви на фронті з першого дня повномасштабної війни. А зараз чимало чоловіків ховаються від мобілізації, почастішали жорсткі сутички з працівниками ТЦК. При цьому закон порушують обидві сторони. Як, на вашу думку, держава має мотивувати українців вступати до лав Сил оборони? Чи підтримуєте ви зниження мобілізаційного віку?

– У мене у самого дуже багато питань до влади і до способу життя, який ведуть деякі депутати, міністри, та люди наближені до влади. Але я не сприймаю, коли чоловіки кажуть: “Я не піду в армію, тому що там всі під….си. От коли не буде під…сів, я піду в армію”.

Це питання виживання країни, зокрема й тебе. Якщо у тебе немає законної підстави не йти до армії, то ти маєш усвідомлювати, що рано чи пізно тебе запросять.

Тому, якщо ти не хочеш, щоб тебе десь на вулиці “запакували”, то знайди собі підрозділ. Щоб ви розуміли, нам потрібні і бухгалтери, і діловоди з квартирного обліку бригади. Навіть такі вакансії є. Це взагалі не військові професії. Нам потрібні майстри, нам потрібні електрики. Вони взагалі не на фронті, вони працюють глибоко в тилу, але роблять дуже важливу справу для війська. Якщо ти така людина, то знайди собі бригаду, підрозділ, де тебе знають, де твої знайомі, де ти будеш отримувати зарплату, підготуйся, звернись, пройди цей шлях і служи, поки триває війна.

Звичайно, коли працівникам ТЦК “нарізають” задачу мобілізувати 5 тисяч людей за місяць, де вони їх знайдуть, рекламу будуть давати? Тому вони роблять це так грубо, як можуть.

Коли я бачу всі ці історії, що кричать “караул”, коли “Петю” забирають, в мене немає до “Петі” жодного співчуття. Вибач, “Петю”, Україна воює, і ми тут теж не залізні.

Звичайно, не можна порівнювати військову службу з в’язницею. Це неправильно, цього не треба. Але ми бачимо і розуміємо, що нас ніким замінити взагалі. І це дуже, знаєте, гнітючі такі відчуття, що ти не маєш терміну служби.

Я вже служу довше, ніж мій дідусь під час Другої світової війни. Тому, вибачайте, хлопці, працівники ТЦК вас “пакують”, і правильно роблять.

А що до віку, то до нас нещодавно прийшов чоловік, якому за 60. Він дуже класний і мотивований.