Режисер фільму «Останній Прометей Донбасу» Антон Штука: Енергетики визнали нас лише після пережитого разом обстрілу

Аншлаги у залах, люди, що сидять у проходах, та щирі сльози тих, хто впізнавав на екрані свої робочі місця: спецпокази документальної стрічки «Останній Прометей Донбасу» довели, що історія Курахівської ТЕС стала особистою для тисяч українців. Вже з 26 лютого 2026 року фільм виходить у широкий національний прокат. Режисер Антон Штука, який прожив з енергетиками 40 днів під прицільними обстрілами ворога на ТЕС, розповів в інтерв'ю Коротко про, чому ця стрічка - більше, ніж хроніка руйнування станції, і що він хотів показати у своїй роботі глядачам у всьому світі.

Син героя після перегляду сказав: "Тату, я тобою пишаюся"

- Ви розраховували на такий успіх фільму? Багато хто в залі плакав – це очікувана реакція глядача для вас?

- У нас не було жодних очікувань. Наше завдання – показати фільм якомога більшій кількості людей тут і за кордоном. Історія цих енергетиків - це історія лише одного міста. Але це історія, яка зараз відбувається у десятках і навіть, можливо, сотнях інших міст України. Це не лише про енергетику – це й про втрату будинку, рідного міста. Ось те, що зараз відбувається у нас щодня.

- Був якийсь коментар чи комплімент від ваших колег чи глядачів, який став для вас найприємнішим? А може, найнесподіванішим?

- Один з дуже поетичних: цей фільм - єдине віконце у їхнє рідне місто, якого вже, на жаль, не існує.

Із несподіваних моментів, які було цікаво спостерігати і на які я з самого початку не дуже розраховував, – що у Києві на перший спецпоказ наприкінці осені прийде так багато енергетиків, і саме працівників Курахівської ТЕС. Це було дійсно неймовірно. Це були щирі емоції, коли вони вперше бачили один одного через рік після евакуації. Я навіть не малював собі таку картинку в уяві.

- За вашими спостереженнями, наскільки їм було важко проживати все це заново?

- Важко? Навпаки, їм було цікаво подивитись з боку на те, що вони тоді переживали. Тоді вони були всередині того, що відбувалося, сфокусовані на небезпеці, на трагічному залишанні власного будинку, і на роботі. Тож для них це було дуже цінно.

Ще поділюся цікавим моментом. Там є один герой, у якого сім'я поїхала за кордон, а він вирішив залишитися та працювати. У результаті дружина подала на розлучення. Вона не зрозуміла його. З нею за кордоном також двоє синів. І він попросив у мене посилання, щоб показати цей фільм синам, а потім надсилав скрини повідомлень, наскільки його син зворушений і наскільки він пишався татом. Син прямо так і сказав: "Я тебе зрозумів, неважливо, який крок ти зробив, важливо, що ти мій тато, і я тобою пишаюся". Мені дуже приємно і дуже важливо не просто знімати кіно, а ще й робити такі речі, які потім реально впливають на життя людей та їх долю.

Їхали на станцію, нічого про неї не знаючи

- Вам справді вдалося розкрити багатьох героїв, на екрані оголилися історії десятків людей. Чи є ще хтось, чия історія вразила вас до глибини душі?

– Мене вразила кожна історія. Я спостерігав за руйнуванням світу кожного з них. Світу, до якого вони звикли, в якому вони жили. Це як переселення на іншу планету. Це повністю змінило їхнє існування. Вони там працювали по 30-35 років, можете собі уявити? Це люди, які присвятили себе цьому місцю, цій станції, цій роботі, і настільки кардинально та драматично все змінюється в момент через те, що ворог, інша країна вирішила, що їм потрібна ця земля.

- Ви їдете на місце як журналіст і вже там вас щось підштовхує до ідеї зняти фільм чи спочатку з'являється ідея фільму?

- Документальне кіно – це щоразу якась нова схема роботи. Ніколи не знаєш, де станеться історія, як ти в неї потрапиш, як ти в неї поринеш, як ти приєднаєшся до цієї історії і таке інше. Саме у цій ситуації було так. Я дізнався про існування цієї станції, про те, що там відбувається, і буквально за кілька днів ми зібралися. Ми не мали часу навіть на якийсь розбір, дослідження, що там відбувається і як. Ми знали, що це місце дуже активно обстрілюється, ціль – саме ця станція, місто – у другу чергу. Ми розуміли, що нам потрібно якнайшвидше фіксувати всі події, тому що це може закінчитися дуже швидко. Можливо, навіть протягом кількох тижнів – ситуація була критична. Ми їхали, розуміючи, що по нас стрілятимуть ракетами та польовою артилерією. І більше нічого не знали, окрім базових фактів про станцію, про відстань до фронту тощо. Вже на місці паралельно із цим досліджували, що там відбувається, хто там є, довкола чого нам хочеться будувати цю частину історії.

- А був якийсь момент, коли реальність почала ламати ваш сценарний задум?

- Та це відбувалося щодня! Ви повинні розуміти, за яких умов ми знімали. Вони були зайняті своєю роботою, завданнями, що постійно змінювалися. Це були неймовірно складні зйомки, і нам було дуже важко саме через те, що ми складали план наступного дня, домовлялися про якісь речі, які ми зніматимемо, а завтра все відбувалося по-іншому. Безліч моментів, коли ми малювали певні сцени, які ми знімемо, які класно змонтуються з попереднім матеріалом, але потім це все руйнувалося, і ми мали вибудовувати якісь нові логічні зв'язки.

Перший пережитий разом обстріл став переломним моментом

- Які зйомки про війну були найскладнішими? Окрім «Останній Прометей Донбасу», у вас є фільм про Ізюм «Обережно! Життя продовжується», а також ваша перша робота «Рік, який так і не закінчився» 2022 року.

- Звісно, ​​це «Прометей». Важко знімати героїв, важко достукатися до них, щоб вони відкрилися. Людина перебуває у такій загрозливій, небезпечній ситуації плюс вона сконцентрована на роботі, плюс побут – жодних умов немає. У них все було тоді так, як у нас зараз: немає опалення, немає води, постійна загроза, постійні удари, постійні вибухи. У такій ситуації люди не надто розкриваються, особливо незнайомим. Це дуже складний проєкт у плані фіксації та розкриття. Багато було речей, які ми дуже хотіли зняти, але, на жаль, або герої не захотіли, або ми не змогли, або не дозволили нам це зробити. Це дуже болісно сприймалося нами: ми будували собі якусь певну логіку сцен, подій і щодня вона руйнувалася. Ми також проходили через морально-професійні челенджі. Саме через те, що неможливо нічого спрогнозувати і все рухається дуже хаотично.

- Якраз хотіла запитати, наскільки енергетики легко погодилися, як взагалі відреагували на вашу ідею їх знімати, оскільки професія не є публічною, але ви вже відповіли.

- Дуже важко було, особливо на початку, коли ми приїхали. Вони не звикли, що до них приїжджають знімати кіно. Вони розуміють формат короткого репортажу, коротких коментарів - і все. Вони зробили чай, дістали якісь печива, смаколики, нас чимось пригощали, і буквально після кількох годин спілкування запитують: "Ну то що, коли ви вже їдете назад?" Ми посміхнулися і сказали, що ми ще трохи поспілкуємось. Приблизно за годину вони знову спитали. І ми знову так відповіли, що ми ще трохи побудемо. Це був процес дуже некомфортний для них, та й для нас, звичайно, не хочеться бути тим, кого не хочуть бачити. І незважаючи на те, яким би ти не був наполегливим, яким би ти не був крутим, чуйним і таке інше. Але за кілька днів під час зйомки стався обстріл. Ми всі разом бігли до бомбосховища, разом були у цій ситуації, вони бачили, як ми реагуємо, що ми тримаємо себе в руках. Це було першим переломним моментом, коли вони зрозуміли, що ми вже пережили разом умови, у яких вони постійно перебувають, і що нам можна довіряти.

- А в результаті скільки днів ви там були?

- У нас 55 знімальних днів, на станції ми пробули приблизно 40 у різний час: це було і взимку, і навесні, і влітку.

На найнебезпечніші зйомки їду один

- Антоне, а вам взагалі колись було страшно, коли ви виїжджаєте до місць, де можна запросто загинути? Чи є якісь місця, куди ви через страх не поїхали, хоча планували?

– Іноді є розуміння, що ризик не виправданий. А іноді є розуміння, що там може бути дуже гаряче і дуже небезпечно, але ризик виправданий, бо цей епізод чи ця певна історія справді вартує дуже дорогого. Я маю на увазі не гроші, а історичну цінність. Я їхав до Курахового в одному з епізодів зйомок, коли вже було закрито станцію. Тоді вже давно поїхали майже всі люди, залишалося кілька кілометрів до лінії фронту, до ворога. Машини взагалі не заїжджали до міста – їздила лише евакуаційна група, і я їхав із ними. Ми ночували в місті, вивозили людей, умовляли поїхати, сиділи під обстрілами, бігли від дронів, які кружляли над нами, – це було дуже небезпечно. У той момент я не мав сумнівів, що це потрібно робити, треба там бути. Я не брав із собою операторів – мені не хотілося бути відповідальним за інших людей у ​​такій небезпечній ситуації. Тому я все знімав у тому епізоді сам.

- А чи були якісь моменти, коли ви свідомо не вмикали камеру, бо це здавалося неетичним, і якщо були, то що це була за ситуація?

– Відверто скажу: я знімаю все. Але я можу щось потім у монтажі не ставити через неетичність. Але я документаліст.

Цінний кадр – український прапор за 20 км від фронту

- Чи є у фільмі кадри, які для глядача другорядні, а для вас ключові?

- Наприклад, є кадр прапора України, який висить на стовпі у Кураховому за 20 км від лінії фронту – це вже сам собою цікавий символ. Українська ідентифікація саме на Донеччині, особливо на прифронтовій - не така яскрава, як, наприклад, у Львові чи Києві. Це було цікаво спостерігати.

- Кого ви вважаєте своїм учителем? Який головний урок ви засвоїли, які поради пам'ятаєте?

- Життя – найкращий вчитель та найкращий сценарист. Аналізуєш те, що ти робиш, робиш висновки, рухаєшся далі. Багато робиться на відчуттях. Це документалістика, тут неможливо збудувати кіно. Тут багато що треба відчувати: коли потрібно включити камеру, коли не потрібно, що варто знімати, що не варто, куди варто бігти прямо тут і зараз, а куди не варто.

- Яка у вас мрія, найвища мета, як у режисера, - "Оскар"?

- У мене найвища мета – це доносити історії українців, події, які відбуваються тут і зараз, якомога більшій кількості людей. Як це конкретно буде – "Оскар", Канни, Одеський кінофестиваль, для мене немає різниці. Я маю велику мету працювати і на іноземну аудиторію, що я й роблю не лише з фільмами, а ще й як фотодокументаліст. Мені важливо, щоб про те, що відбувається тут, про те, які у нас героїчні люди, які у нас важливі історичні події відбуваються зараз, знало якнайбільше людей. А "Оскар" - це дуже конкретна річ, яка залежить від конкретних людей. Я хочу досягати своєї мети, а ця мета не залежить тільки від мене.