Женевський раунд переговорів: між перемир'ям і імітацією

Уже писала раніше про чотири можливих переговорних напрямки, розвиток чи не/розвиток яких напряму залежить від позиції РФ, але повторю.

1. Безкінечне забалаболювання процесу, на що значною мірою була орієнтована делегація на чолі з Владіміром Мединським.
2. Тактика рішень в окремих сферах (гуманітарні питання, короткострокові перемирʼя); технічні переговори.
3. Всеосяжне військове перемирʼя, як перший етап руху до миру. Позиція, сформульована Україною, Європою, США у березні минулого року в Джидді, і яку блокує РФ.
4. Комплекс політичних рішень, більшість із яких (якщо ми говоримо про вимоги РФ) носить надуманий/гібридний характер, мета яких - не сталий мир, а зневолення (політичний контроль) України та ослаблення Європи/західних альянсів. Саме тому українсько-європейська позиція полягає у тому, що спочатку – перемирʼя, потім – пошук політичних рішень щодо реальних питань.

Цілком прогнозовано, що Росія традиційно впадає у перший та четвертий пункти. Бо перший тип поведінки – імітація переговорного процесу - мав на меті виключно затягування часу та уникнення більших санкційних інструментів. Четвертий же – зводиться до тих самих «першопричин», які, по суті, є відмовкою від зупинки військових дій та продовження війни під надуманими приводами, яким був і її початок, коли винуваті усі, окрім самої РФ.

Але ресурс забалаболювання та імітації переговорного процесу з боку РФ не безкінечний. У цьому сенсі нещодавні «технічні» (як сказали в РФ) переговори в Абу-Дабі можна віднести до пункту 2, коли потрібно було продемонструвати результат в окремих сферах (зокрема, гуманітарній, хоча на обмін «всіх на всіх» РФ не йде) та проговорити комплекс питань, повʼязаних з можливою зупинкою військових дій.

Власне, тоді усі делегації, коментуючи результат переговорів, повідомили про розподілення питань на дві групи (політичні та військові), і про те, що просунутись вдалось саме в обговоренні групи військових питань.

По ідеї, наступним кроком, після погодження «технічних складових», мав би стати пункт 3 – всеосяжне перемирʼя, будь на то політична воля з боку РФ. Але ж ні. Кремль знову відряджає Мединського на чолі з російською делегацією на переговори 17-18 лютого у Женеві, хоча у складі делегації буде присутній і заступник міністра закордонних справ РФ Михаїл Галузін. Про що це свідчить? Про те, що РФ знову намагатиметься проскочити пункт 3, і спробує черговий захід через «першопричини».

Можливо, це буде останній такий захід, коли Росія, як точно сказала глава європейської дипломатії Кая Каллас, «прагне отримати за столом переговорів більше, ніж досягла на полі бою». Бо усі, думаю, погоджуються із тим, що переговорне коло питань на цьому етапі звузилося до максимально вузького – найнеобхіднішого, але водночас і найскладнішого.

І якщо стане зрозуміло остаточно, що є декілька питань, де позиція сторін є безкомпромісною (Україна, при цьому, аргументує свою позицію, а РФ впадає в псевдоісторичні лекції), то єдино можливий варіант – це зупинка військових дій, тобто, пункт 3. Нагальність же, а головне притомність, тих чи інших політичних вимог, спростує або, навпаки, доведе необхідність сам час, і мирні реалії.

Україна показала, що у війні не має іншого варіанту як оборонятись, а у мирі – хоче мати можливість відбудови та розвитку, тобто, мирними способами досягати перемоги. Росія ж чіпляється за логіку перемоги через шантаж, руйнування та геноцид. Бо знає, що мирні реалії – це і про те, що відбуватиметься всередині самої РФ.