Його ступінь свободи була більша, ніж у всіх політиків: пам’яті Семена Глузмана

Не заслужений, не кавалер державних орденів… На урядових сайтах немає згадки про цю втрату, мовчить і Український інститут національної пам’яті. Сам би він цьому не здивувався і вже точно не засмутився б, хіба що легка посмішка торкнулася обличчя. Семен Глузман пішов від нас так, як і жив - поза офіціозом і трендовими гаслами. Але небагато було в нашій історії людей, які б заслужили стільки поваги і стільки вдячності від простої української спільноти. Ім’я Глузмана завжди асоціювалося з правдою та совістю, навіть коли ці речі були незручні і небезпечні. За що так шанували всесвітньо відомого правозахисника - у матеріалі Коротко про.

«Більшого українця, ніж цей єврей, я не знаю»

З Семеном Фішелевичем авторка цих рядків особисто познайомилася в кінці 90-х. Він так просто згодився на інтерв’ю, що я аж зніяковіла. Людина-легенда, а тут: "приїжджайте у гості". Вдруге здивувалася, опинившись біля простої «панельки» на Оболоні. Невеличка квартира вражала лаконічністю побуту і неймовірною кількістю шаф із книгами. В цій квартирі лауреат багатьох міжнародних премій, член професійних організацій в Америці, Канаді, Британії та Німеччини і добув своє життя, не маючи ні вілли хоча б у Кончі-Заспі, ні машини, ні власного офісу. За робочий кабінет правила невеличка кімната на першому поверсі дитячого відділення лікарні імені Павлова.

- У нього ніколи не було того, що робить життя заможнім, - згадує вірна соратниця Семена Глузмана - правозахисниця Тетяна Яблонська. - Коли був нагороджений премією у 10 000 доларів від американського посольства, а в кінці 90-х це були скажені гроші, все вклав у ремонт та обладнання корпусу для реабілітації психічнохворих, у створення студії для арттерапії. Все, що мав, він вкладав у розвиток медицини, у допомогу людям, у правозахист. До останнього дня морально і матеріально підтримував Ніну Марченко - матір свого закатованого друга Валерія Марченка, коли про неї забули всі, хто зараз показово ходять у вишиванках і кричать про своє українство. Більшого українця, ніж цей єврей, я не знаю.

З Валерієм Марченко - публіцистом і правозахисником - Семен Глузман познайомився в таборі у Пермській області. Обоє були ув’язнені за антирадянську агітацію та пропаганду, поширення шкідливого для комуністичного режиму самвидаву та інші «гріхи» перед тоталітарним режимом. Обоє і за гратами чинили цьому режиму опір так само, як тюремні побратими Іван Світличний, Євген Сверстюк, Левко Лук'яненко та інші.

Валерій Марченко помер після другого арешту і ув’язнення в тюремній лікарні в Ленінграді. У спогадах про друга Семен Глузман писав:

«Валеру арестовали. Когда судья Зубец зачитал приговор, Валера, с трудом стоявший на ногах и держась за барьер, отделявший его от зала, иронически произнес: «Слишком много, можно было и меньше, 10 лет я не проживу». Под зданием суда не было ни Драча, ни Павлычко, ни Дзюбы, ни других тайных патриотов. Никого, кроме трех евреев, близко знавших и любивших Валеру».

Засіб боротьби з інакодумцями

У тому першому інтерв’ю з Семеном Фішелевичем ми, звичайно ж, говорили про «справу генерала Григоренка», яка вартувала психіатру семи років радянських таборів і, власне, створила його долю як правозахисника. Не ручаюсь за дослівність, але суть проблеми він пояснив так:

"Логика коммунистов сводилась к тому, что если человеку не нравится советская власть, то он не может быть нормальным, а значит, сумасшедший".

Справою опального генерала Семен Глузман зайнявся з власної ініціативи. Працюючи у Житомирській обласній психлікарні, він уже був тісно пов’язаний з дисидентами і отримав всі медичні документи через правозахисника Леоніда Плюща. На їх підставі і була написана заочна психіатрична експертиза на користь Григоренка, яка пішла у самвидав, здобула широкий резонанс за кордоном і наробила галасу в СРСР. У державі «нормальних людей» вперше відкрито заговорили про «каральну психіатрію» як засіб боротьби з інакодумцями. "Это было страшнее, чем суд и тюрьма. По суду ты, по крайней мере, знаешь свой срок. В закрытое отделение психлечебницы человека могли запереть бессрочно".

Наукову і публіцистичну діяльність за цією темою Семен Глузман продовжував за гратами - під час голодувань, у штрафних ізоляторах. Також передавав через друзів для друку написані в неволі вірші та прозу. Міжнародна правозахисна організація Amnesty International оголосила 1978 рік роком Семена Глузмана. У статті «Бесстрашные солдаты долго не живут», написаній у 2014 році, є такі рядки:

«Долгие годы после жизни в политическом лагере ночью меня посещал однообразный кошмар: четверо охранников забирают меня на этап, а я не успел сообщить товарищам, где спрятал рукописи, готовые к отправке из зоны».

Проти зловживань у психіатрії Глузману довелося боротися і в часи незалежності, коли він став виконавчим секретарем Асоціації психіатрів України, виконавчим директором Україно-американського бюро захисту прав людини, учасником і керівником багатьох інших проєктів. Підробні експертизи про недієздатність, насильницькі госпіталізації, фіктивні шлюби, інші шахрайські маніпуляції перетворилися на арсенал мисливців за квартирами людей, які не могли самі себе захистити. Щоб поставити бар’єри, Глузман ініціював розробку Закону «Про психіатричну допомогу».

А ще його невелика, але віддана команда правозахисників займалася долями простих громадян, які ставали жертвами судової несправедливості, міліцейського свавілля, долями самих міліціонерів, яких ламала своя ж система. Це епізоди, про які зараз згадують тільки журналісти, які працювали з цією командою правозахисників. Зокрема, і ваша кореспондентка.

Не корабель, а човен

З оголошенням незалежності, коли вчорашні дисиденти, палкі комуністи і активні комсомольці дружно кинулися ділити місця в політиці нової держави, Семен Глузман залишився за бортом. Ні, його не відкинули, його навіть вмовляли лізти на цей перспективний корабель, та він вибрав свій човен, бо не терпів брехню і лицемірство. Він не приставав до жодної із влад, не приєднувався до опозиції. Разом із сім’єю та друзями від щирого серця виходив на Майдани, але не кривив душею щодо післясмаку.

«Майдан исчерпал себя. Так случилось, что он победил. Приведя к власти прежде оппозиционных политиков. Умелых мастеров подковерной игры, легко лгущих адептов все той же Системы», - писав Глузман у травні 2014 року.

Він багато думав, писав і говорив про політику. Після кожних виборів вірив, що нова влада буде діяти на користь України, вірив, що може стати їй добрим порадником. А потім важко розчаровувався і говорив про це.

«Степень моей свободы гораздо больше, чем у политиков, президента и многих других граждан Украины, - сказав Глузман в інтерв’ю вашій кореспондентці після написання гострокритичного листа Петру Порошенку влітку 2015 року. - Перед тем как писать это письмо, у меня были очередные, очень страшные эмоциональные разочарования. Я вовсе не ждал, что Глузмана пригласят в президентский дворец. Даже если бы я каждый день писал такие письма, этого не случилось бы. Но я понимал, что я должен это сделать для себя, что не должен молчать…»

Наведемо ще кілька цитат з цього інтерв’ю:

Про политиков

"Моральные авторитеты в политику не идут. Для любой страны легкие или тяжелые компромиссы при выборе политиков естественны. Единственное, что в странах, где есть тренированное и зоркое гражданское общество, политики после нехороших поступков получают по мозгам. У нас – нет. Они нас не боятся, и это плохо".

О декоммунизации

"Я, как бывший узник, должен радоваться. Но я не радуюсь. Закон о декоммунизации в XXI веке – нелепый закон. Мне не нравится, когда с мертвыми борются теми же методами, которыми надо бороться с живыми".

О патриотизме

"У меня были приглашения от четырех госсекретарей США, от принца Чарльза. Но если бы я остался там, я не смог бы беседовать о людях, с которыми встречался, дружил. Они были бы там не интересны. Поэтому я всегда возвращался и буду возвращаться сюда. Если хотите, смотрителем на кладбище".

Об оптимизме

"Но я все же оптимист. И объясню почему. За семь лет, которые провел в брежневских лагерях, я не встретил там белоруса, узбека или киргиза, представителей многих других народностей бывшего СССР. Но я видел, что среди тех, кого в СССР карали за инакомыслие, 40 процентов составляли украинцы. Не потому, что работало КГБ, хотя оно отличалось в Украине особой жестокостью. Не знаю, откуда это берется – из воздуха, из земли, но в нас есть постоянный фермент сопротивления. Вот в него я верю".