Комунально-медійні аналогії

Востаннє я була в школі свого району під час виборів 2019 року. Тоді ця будівля виконувала цілком зрозумілу функцію: тут роздавали бюлетені, а люди дисципліновано шукали себе в списках. Тепер я знову тут. Але не тому, що настав час нового електорального циклу. А тому, що в школі облаштовано пункт незламності: Росія розбила опалення в Києві. Тепер люди шукають тут прихистку, заряджають телефони. Такі часи.

Але і привид виборів нас останнім часом теж не полишає. Поки в одній реальності ми обговорюємо, як заряджати газові балони й екстерном повторюємо окремі розділи фізики, в іншій реальності — тихо, методично і навіть із певним ентузіазмом — усе-таки знову готуються до виборів. Звісно, формально виборів немає. Є воєнний стан. Є юридичні й моральні аргументи, чому вибори зараз неможливі або небажані. Але підготовка до них іде незалежно від Конституції, погоди й настроїв суспільства.

Причому до цього процесу включаються не лише українські політичні гравці, але й деякі неочевидні, але впливові іноземні актори (ні, це не Дональд Трамп). Минулого тижня я була на одній такій зустрічі. Але не шукайте ознак конспірології: там ішлося про підготовчий процес тривалістю щонайменше рік і готовність прийняти й набагато довшу перспективу. Якщо перекласти це зрозумілою мовою, виходить приблизно так: ми не знаємо, коли вибори будуть, але готуватися до них треба. Всі побігли — й ми побігли.

Звісно, на фоні загальної нервозності та розхитаних нервів наш спільний медійно-політичний вулик неабияк розворушила новина про запуск телеканалу Newsmax. Уже багато що встигли обговорити: ліцензію, власників, Людмилу Немирю, її чоловіка, його приналежність до «Батьківщини» й те, що Юлія Тимошенко свого не втратить. Новинарі завмерли в очікуванні інформації про кадрову політику нового телеканалу, моніторингові організації стоять на низькому старті в очікуванні власне початку мовлення. Але я пропоную спуститися до базових понять: підніміть, будь ласка, руки, хто вірить, що в Україні зараз може запуститися новий телеканал без згоди Офісу президента. Якщо Newsmax зареєструють, це означатиме, що така згода є. Як то кажуть, вони нікому не скажуть про свій успіх, але будуть знаки.

А для тих, хто скучив за цеховими новинами та юридичними баталіями, просто на наших очах розгортається справжня драма: Нацрада вирішила визнавати розповсюдження контенту на платформах спільного доступу до відео (тобто в YouTube, Instagram, Facebook тощо) діяльністю аудіовізуальних медіа і реєструвати такі облікові записи. Паралельно орган спільного регулювання в сфері онлайн-медіа розробляє власні критерії віднесення медіа до категорії онлайн. І поки виглядає так, що орган теж рухається у фарватері підходу Нацради. Тобто ті канали дистрибуції свого контенту в соцмережах, які онлайн-медіа створювали для розширення своїх охоплень, цілком можуть бути визнаними аудіовізуальними медіа. Хоча насправді коріння цієї юридичної проблеми може бути в тому, що новий закон «Про медіа» вже знову застарів, не встигаючи за ринковими й технологічними змінами в медіабізнесі.

Якщо дозволите, то цілком у дусі початку цієї колонки завершу її теж аналогіями з комунальною сферою. Коли відімкнення електроенергії стали особливо довгими, а напруга в мережі особливо нестабільною, мешканці сусіднього з нашим будинком відімкнули наш будинок від спільного трансформатора, щоб мати стабільніше постачання для себе. Історично телебаченнєцентрична медійна галузь створила правила, які можуть «відімкнути від трансформатора сусідів» — онлайн-медіа, чия ринкова сила принаймні в категоріях уваги та тривалості контакту вже наздогнала телевізійників.

Анетта Барсівна не дасть збрехати.