Розбираємось у видах гумору. Який стендап пропонує нам український ютуб

Комедійний контент українського сегмента ютубу, якщо виключити з цієї картинки викладений на ютуб телевізійний продукт, складається з двох великих потоків (і багатьох дрібніших, проте зараз не про них):

• стендап і імпровізи та шоу від стендаперів;
• комедійні шоу від персонажів і колективів — вихідців з «Ліги сміху» або доісторичного КВК.

Інколи люди з обох цих потоків перемішуються між собою.

Ваша оглядачка місцями самоідентифікується як ескапіст (не плутати з «Енкарапістою»). Тому споживає майже все, що запопадливий ютуб пропонує саме з цих двох великих категорій. Огляд «асортименту» хотіла розпочати з загальної картини, але зрозуміла, що кожен із цих двох потоків заслуговує на окремий текст. Тим більше, що завжди важко порівнювати червоне з квадратним.

Отже, почнімо зі стендапу. Розберемося, як це виглядає з точки зору звичайного споживача, який не ходить на концерти, а шукає стендап у мережі, зокрема саме в ютубі.

Перше, що за останні пару років спостережень за стендаперами впадає в очі, — стендапу стає все менше, шоу та імпровізацій стає все більше. Пояснення цьому очевидне: для випуску спешіала його треба написати, перевірити, обкатати на публіці, поїздити з концертами, потім якісно записати, залити в ютуб — і більше ти з цим матеріалом вже не зможеш заробляти. Хіба переглядами цього спешіалу, але це всього одне відео, і ютуб дуже швидко припинить тебе рекомендувати, якщо ти не заливаєш нічого нового. А ти вже вичавив із себе всю річну норму.

Інша справа — імпровізація та шоу, які на ній же і засновані. Ти жартуєш, робиш контент хоч щотижня. Він завжди новий. Ти постійно помітний. Зберігається твоя медійність, і уже з цією медійністю ви разом можете їхати в тур із тією годиною матеріалу, яку ти видушив із себе за останні два роки і притримуєш від ютуб-аудиторії, щоб вона, купивши квиток, отримала якийсь новий контент.

Здавалося б, ідеальна комерційна схема. Якби не один дуже важливий нюанс. Не всім дано імпровізувати. Як людина, якій не дано, я, зокрема, з захватом і фанатською відданістю стежу за тими, хто стабільно постачає імпровізаційні жарти. Це окремий талант і дар. У мене як у глядачки є свій перелік імпровізаторів, але жодна людина з нього, на жаль, не є стендапером. Всі вони із тієї другої категорії, про яку поговоримо наступного разу (комедійні ютуб-шоу).

І все ж у загальному потоці контенту від стендаперів можна знайти свою тональність гумору. Можливо, без гомеричного реготу, але доволі дотепні жарти. З приміткою, що всім нам дотепними здаються дуже різні речі.

Тож який асортимент пропонує нам ютуб?

Почнемо з найбільшого кластера — «Підпільний стендап» із 272 тисячами підписників на основному каналі та ще майже 47 тисячами на додатковому «Підпільний.2». Цей другий канал — такий собі «хутір», куди підпільники зазвичай зливають проєкти, які набирають мало переглядів, плюс туди ж ідуть подкасти від учасників клубу. Якщо проєкт починають дивитися краще, він «переїжджає» на основний канал. Так, наприклад, сталося з оновленими «Розгонами», які в цьому сезоні перезапустилися в іншому форматі. Перші декілька випусків я дивилася на «Підпільний.2». Коли вони почали місцями дотягувати до ста тисяч переглядів, то опинилися на каналі «Підпільний стендап». Поки що «у вигнанні» залишаються «Королі кринжу» та «Хвилина уваги». Перший, на мою скромну думку, не має жодних шансів звідти вибратись, адже тонких цінителей гумору, від якого перекошує обличчя, серед шанувальників «Підпільного» не так уже й багато. Другий, за великим рахунком, і не претендує бути флагманським контентом для клубу. «Хвилина уваги» — це такий собі відкритий мікрофон, де вже популярні коміки слухають і оцінюють хвилинні виступи тих, хто тільки мріє про визнання в жанрі.

На основному каналі стабільно виходять: «Майже інтелектуальне шоу» (де на запитання можна давати або правильну, або смішну відповідь); «Підпільний кіноклуб» (де коміки з гостями переповідають сюжети всім відомих фільмів і стібуться, розганяючи жарти про це кіно і його персонажів) і вже майже не виходять «Загони» (розмови і жарти про психологічні «загони» коміків разом із психотерапевтом) — вони тепер виходять на окремому каналі «Загони» та майже позбулися комедійної складової.

Кожне з цих шоу за перші місяці після заливу на канал набирають у середньому по 100 тисяч переглядів, і з часом із різним успіхом, але все одно їхній лічильник зростає.

Справжньою знахідкою і паровозом основного каналу «Підпільного» віднедавна став проєкт «Пасивно-агресивне шоу».

На цей момент у мережі залито всього чотири випуски, але вже зараз очевидно, що перегляди, як для «Підпільного», шалені. Порівняно з їхньою стабільною сотнею, «ПАШ» зі старту залітає на пів мільйона. А перший випуск, якому наразі всього три місяці, скоро може перетнути відмітку в мільйон переглядів. Колаборація з ведучою Еммою Антонюк виявилася максимально успішною. Хребтом шоу, як і в інших проєктах, залишається імпровізація. Але головна відмінність «ПАШ» у тому, що за погану (а місцями і за цілком нормальну) спробу пожартувати коміки отримують негайну дозу стьобу від ведучої-домінатрікс. Щось мені підказує, що глядачі саме за це і люблять шоу — за те, що ведуча озвучує за них їхню оцінку імпровізаційних жартів учасників. Плюс самій Еммі Антонюк, яка доволі часто у своїх інтерв’ю з гостями користується повчально-виховним тоном, «ПАШ» пасує як нікому. До того ж, попри певну кількість прописаних для неї жартів сценаристами, їй усе одно доводиться імпровізувати і самій. Що в неї виходить не гірше, а місцями і краще за самих коміків.

Спешіали стендаперів, які все ж інколи виходять на каналі, стабільно набирають більше переглядів, ніж шоу (але не «ПАШ» — це абсолютний хіт), тож це говорить нам про те, що глядачі досі шукають класичний формат стендапу і залюбки його дивляться. Тим більше, що іменами й обличчями клубу є вже визнані зірки стендапу: Антон Тимошенко, Настя Зухвала, Сергій Ліпко, Єгор Шатайло.

Переходимо до іншого клубу, продукт якого я, на відміну від класичного «не читав, але засуджую» все ж дивлюсь, але більше як шок-контент. Типу піти і знову переконатися, що людям таке смішно. А воно не просто «комусь» смішне. Воно з моменту потрапляння в ютуб набирає удвічі більше переглядів, ніж шоу «Підпільного». Так, ми зараз говоримо про «Бродячий стендап» — 148 тисяч підписників на основному каналі. Ще 25 тисяч на «Бродячому LIVE». Тобто підписників у них менше, ніж у «Підпільного», але дивляться їх значно жвавіше.

Славиться «Бродячий», так би мовити, більш народним, більш жорстким гумором. Перекладаю: «більш народний і жорсткий» — це такий евфемізм для визначення жартів про цицьки, дрочку, наркоту й гімно. Від моменту заснування каналу флагманом клубу була і залишається Алла Волкова. І, в принципі, вона і задала цей тон. Цікаво, що отримавши свій перший успіх на цих (так їх будемо називати) «народних» темах, вона за декілька років сильно змінилася, еволюціонувала. Її гумор (слідом за змінами в її житті) змінив теми на 180º, і аудиторія в неї тільки зростає. Можна сказати, що Алла — одна з найбільш трушних стендаперок на українській сцені, бо її жарти чітко відображають етапи її біографії, не змінюючи градус дотепності й тільки нарощуючи аудиторію.

Але вже за якийсь час після створення «Бродячого» поступово обличчями каналу стали інші коміки: Андрій Бережко та Павло Пінчук. Алла тепер тут як «почесна зірка», а «операційниками» є саме вони. Не знаю, кому які кнопки душі тиснуть Бережко і Пінчук, а мені як людині, яка виросла на Донбасі в 90-х, тригерить і фонить саме цим НЕ-ностальгійним для мене контентом. Рецепт цієї страви (в моєму сприйнятті) приблизно такий: трошки хамства, жменька мізогінії, рясно насипати жартів про мастурбацію, екскременти, пердіж, бухло і траву — отримуємо «народний» гумор, від якого несеться аромат ПТУ і гопоти. Звісно, це узагальнення. Звісно, у коміків «Бродячого» і у його гостей повно смішних, дотепних і цікавих жартів. Звісно, в тому ж «Підпільному» є смішний Олександр Жипецький, який так само як і Паша Пінчук із «Бродячого» транслює образ людини, яка «перманентно під травою». Але ж яку різну траву курять ці два коміки!

Тож репутація доставників гумору нижче поясу міцно закріпилася за «Бродячим». Вони часом самі це визнають. А у «Підпільного», коли хтось із них жартує про «дрочку», існує традиція слати жартівника в сусідній клуб. Але. Нагадую. Переглядів у «Бродячого» стає дедалі більше. Тож попит саме на такий формат не просто існує, а в цілому перевищує запит на трохи більш вибагливий гумор.

Основний проєкт, який залетів на каналі «Бродячого» — це розгони. Абсолютна калька розгонів «Підпільного». З різницею тільки в тому, що імпровізують інші люди, розганяють інші теми. І от саме схожість форматів дає нам можливість порівняти розміри аудиторій. Деякі з розгонів «Бродячого» за рік уже впевнено підгрібають під мільйон переглядів. Доволі багато з них — до пів мільйона.

Нещодавно стартував формат «Просмажки». Поки що лише два випуски, обидва підбираються до відмітки в 400 тисяч переглядів. Просмажували Аллу Волкову і несподівано — Тараса Цимбалюка. Я дещо з острахом переглядала обидва випуски. Це формат, який має величезний потенціал, але і такі самі за розміром ризики. На одних важелях вагів тут тонкий підкол конкретної людини, а на іншому полюсі — пряма образа. Тонко і красиво обстібати головного героя просмажки — це мистецтво. І це рідко кому вдається. Ображати значно легше, особливо під соусом «ну ти ж не ображаєшся, це ж жарти». А ще легше «жартувати» безособово. Тобто коли твій жарт (який більше схожий на буллінг) ніяк не відображає людину, про яку ти жартуєш. Натомість ти стібешся або над комплекцією, або над статтю (посадіть у крісло для просмажки жінку й отримаєте лавину закидів про мінети, розмір грудей, вагу, розміри вагіни та кількість її сексуальних партнерів — незалежно від того, хто вона, яка вона та які сенси вона у світ транслює).

В принципі, так і вийшло з «Просмажкою» від «Бродячого». Випуск з актором Тарасом Цимбалюком мав би бути справді смішним. Сам Цимбалюк давно став мемом. І через те, що постійно потрапляє в зашквари, і через те, що його забагато на екранах, і своїми вигуками («опа», «прикольно» «ухти») — поле неоране для стьобу і просмажки.

Але, на жаль, єдиним жартом, яким Тараса тонко і красиво просмажили, був жарт Алли Волкової: «Заради зйомки у фільмі “Машиніст” Крістіан Бейл схуд на 45 кг. Заради зйомки у фільмі “Виживший” Ді Капріо їв сире м’ясо і мерз в холодній воді. А Тарас Цимбалюк заради зйомки в кліпі групи “Ленинград” шість років не читав новини».

Вау-момент — це те, заради чого такі шоу і варто дивитися. Ба більше, жарт зацінив і сам Цимбалюк. Тому що багатошаровість підколу завжди викликає повагу. Навіть якщо стібуть саме тебе. А просто буллити візаві — багато мізків не треба. Треба якраз небагато. Тим більше, що подекуди самі коміки визнають, що такі «жарти» їх ображають.

Буває, що про образу не говорять, але її видно крізь екран. На одному з шоу «Бродячого», «Сімейна терапія» (за слово «терапія» в назві шоу, сповненого мізогінії та газлайтингу, творцям — окремий котел із розпеченою смолою після закінчення земного шляху), учасники обговорювали чоловіків і жінок, яким варто чи не варто з’їжджатися жити разом. Андрій Бережко виставив пред’яву жінкам за те, що вони «виснуть» на чоловіках, пушачи зближення. Інша учасниця, Наталі Скорик, мала необережність не погодитися з таким узагальненням і отримала індивідуальну претензію:

Відійшовши від шоку, Наталі отримала тепер уже порцію газлайтингу з класичним наповненням «тобі здалося»:

Але вражає навіть не це. Такої конфігурації мізогінних жартів вистачає у багатьох коміків, але конкретно в цьому випадку вражає те, що підтримку аудиторії отримав саме Андрій Бережко. А отже, це нам якраз і пояснює кількість і якість фанатів «Бродячого».

Окремим кластером стендаперів є коміки з заходу України, які переважно зосереджуються в стендап-клубах Львова. Частина з наймедійніших облич львівських стендаперів уже поступово перебирається до Києва й інколи з’являється в проєктах київських клубів. Але для глядача ютубу не має значення, де живе кріейтор, головне, щоб контент постачався регулярно.

Найбільшим каналом цього кластера є «STAND UP Battle Club» (214 тис. підписників), головними обличчями якого останній рік є переважно Володимир Жогло та Вадим Дзюнько. Саме персоналії «хедлайнерів» задають тон сприйняття всього каналу.

Володимир Жогло — комік, в анамнезі якого участь в шоу «Вар’яти». Колектив, який за часів існування так і не позбавився ярлика «шоу Сергія Притули», як би не старалися і учасники команди, і сам Притула. Гумор рівня «Дизель-шоу», тільки без медіауспіху «дизелів». Утім, «окремий політ» для Володимира Жогла змінив траєкторію його гумору. Парадокс у тому, що Володимиру лише 37 років, але з екрана від нього йде потужний вайб «баті» або «вуйка», який розказує «за жисть», по-доброму і з висоти віку повчаючи дітей-шибеників. «Дітям» при цьому може бути рочків навіть більше, ніж Жоглу. Я ходжу на «STAND UP Battle Club» за безпекою. Так, наче поїхала на вихідні додому до родичів. А там вуйко Жогло травить байки, і з ним поруч «племінник» Вадик (Дзюнько), який трохи всього стидається, але розказує історії своїх фейлів. І ще сусід (Ілля Клим), у якого будь-яка історія стає смішною лише за те, що вона розказана з буковинським діалектом.

Ще за тим же Жоглом цікаво спостерігати в контексті його схуднення. В пресі доволі відкрито і багато писалося про те, що Володимир позбавився більш як 60 кг завдяки баріатричній операції. Але фішка в тому, що позбавитися цих кілограмів ментально йому вдалося не одразу. Часто в його жартах звучить самооцінка як «негарного чоловіка», він довго на цьому будував свій імідж. Зокрема і на зайвій вазі. Але тепер воно не працює. Бо він уже не має тих рис, до яких апелює у своїх жартах. Тож від запису до запису цікаво спостерігати, як людина присвоює собі нарешті нового себе і поступово змінюється в самопрезентації.

Ще один канал із понад 125 тисяч підписників — «​​Standup UA». Якийсь час ним опікувався стендапер Тарас Яремій, але згодом він виставив його на продаж. Хто би зараз не вів канал, свої 100 тисяч + переглядів їхні відео отримують стабільно.

Окремо зі львівського кластера стендаперів хочеться виділити лікарів. Троє коміків із медичним бекграундом (а подекуди навіть не бекграуном, а сьогоденням) за рік випустили 20 відео, в яких вони розповідали байки про медиків і пацієнтів. Богдан Вахнич (протягом існування «Медичних історій» працював лікарем швидкої у Львові), Славік Мартинюк (до ери стендапу в своїй біографії працював у психіатричній лікарні) та Назар Шебело (чинний лікар ортопед-травматолог) протягом року збирали в середньому 350 тисяч переглядів на кожен випуск проєкту. На відміну від тих продуктів, які ми тут описували раніше, що виходять на каналах стендап-клубів, «Медичні історії» одразу виходили на окремому іменному каналі Славіка Мартинюка. З часом, коли Богдан Вахнич теж нарешті завів собі особистий канал, випуски стали виходити у співавторстві.

І це — тенденція. Персональний бренд у сучасному світі маркетингу вважається сильнішим, ніж бренд компанії. Тому учасники всіх клубів поступово заводять собі окремі канали та починають заробляти через них. Монетизація від ютубу в Україні мало кого може прогодувати, тому це, в першу чергу, стратегічні рішення для формування власного бренду та потенційного заробляння на рекламних інтеграціях.

І наостанок хочу додати окремий канал окремого стендапера, який, у цілому, «не приписаний» до жодного клубу. І взагалі позиціюється як одеський комік із села на Одещині. Богдан Богаченко — для мене це як «Спіймати Кайдаша». Образ такого собі простуватого й дуже доброго хлопця з села, який працює барбером, бере машину в кредит і час від часу, під час візитів, офігіває від цін у Києві. Абсолютно побутовий гумор середньостатистичного українця. За це його і любимо.

У цьому огляді ми не згадали і десятої долі того, що є сказати про український стендап. Оцінні судження — винятково авторські й напряму залежать від особистого смаку. У вас можуть бути свої власні топи і своє особисте ставлення до певного коміка і стилю жартів. Тож нумо ними ділитися.