Дитинство, Олешки, фільтрація, Київ: чи можна вилікувати себе від травми окупації

Цього січня минуло два роки, як я живу в Києві. Я ніколи не планувала сюди переїжджати, тому й досі не можу звикнути до цього великого міста.

Перше, що роблю коли прокидаюся, – відкриваю новини. Перевіряю, що сталося за ніч і чи можна починати жити спокійно сьогодні. Вмиваюсь: якщо пощастить – теплою водою і зі світлом. Снідаю, підключаюся до лекцій.

Я навчаюся на психолога. У мене хороша група й надійні люди поруч. І сплачую це навчання сама – після пар працюю касиркою, бо у свої 18 уже знаю, що нічого не дається легко.

Я намагаюся будувати у Києві своє життя. Але часом відчуваю, що проживаю те, чого не мало б бути. Бо мій дім насправді в Олешках. Там місце, де я народилася, де мої вулиці, школа, друзі. Там мені було затишно і спокійно. Не апартаменти з сучасним ремонтом, але мої стіни. Я знала там кожну вулицю, а тут, у Києві, я іноді гублюся навіть у метро.

Ми виїхали з Олешок, щоб вижити. Останні місяці 2023 року люди в місті трималися лише тому, що допомагали одне одному. Ділилися продуктами, разом порались по господарству. Поруч з нами жила старенька самотня жінка. Бабуся Ганна не мала дітей і родичів в Олешках, тому ми з мамою та сестрою декілька разів на тиждень ходили до неї готувати їй на пічці їжу.

Наприкінці січня 2024 росіяни вчергове обстрілювали Україну з Олешок. Я пам’ятаю той день до дрібниць. Десята ранку, я поставила воду на каву й почула вибухи. Вони ставали все ближче і ближче. Ми з молодшою сестрою швидко заховалися за двома стінами, бо розуміли – бігти в підвал через вулицю немає часу і це смертельно небезпечно. Останній вибух був настільки близько, що в нашому будинку вилетіли вікна, чутно було, як б’ють уламки по даху.

Це стало поворотним моментом. Саме тоді батьки вирішили, що треба їхати. Коли вони сказали про це, я розплакалася. Ми ще сумнівалися, зважували, але на ранок таки зрозуміли, що іншого виходу немає.

На збори в нас було всього три дні. Ми стерли з телефонів усі переписки й фото, сховали сім-карти. З речей – тільки необхідне. Я й досі сумую за своїм рожевим ведмедиком, якого подарував мені на перший ювілей – 10 років! – старший брат. Я засинала з цією іграшкою, це була якась частина мого дитинства. А тепер це як символ, що те щасливе дитинство так і залишилося в окупованих Олешках.

Удома я професійно займалася каное. І перед війною отримала медаль за свій перший дорослий розряд. Ця нагорода теж залишилася в Олешках, а разом з нею – і мої мрії про спорт.

У день від’їзду я постійно повторювала, що хочу, щоб закінчилася війна. Це і зараз моє найбільше бажання – я завжди загадую його на всі свята та згадую у своїх молитвах. Тоді мені було сумно і страшно, бо з одного боку я не хотіла їхати з дому, а з іншого – я не могла більше жити в страху й небезпеці.

Я виїжджала в старих батькових штанах, бо за два роки окупації виросла з усього свого одягу, а купити новий було неможливо. І ось у той момент, коли я йшла у цих самих штанах о 5 ранку до волонтерів, я знову розплакалася, бо зрозуміла, що якась частина мене розбилася.

Ми їхали 4 дні через 20 російських блокпостів. І на блокпосту в Новоазовську з усього автобуса нас з мамою забрали на фільтрацію. Вони допитували нас 4 години.

Вони ставили одне й те саме питання декілька десятків разів. Вони тисли на мене, щоб хоч щось почути, щоб зламати. Нам не дали води, ми не ходили в туалет. Вони вивідували, чому ми й досі з українськими, а не російськими паспортами. І ми брехали, що вже нібито подавали документи на паспорти, але стався вибух і отримати російський паспорт не вдалося.

Я ніколи у своєму житті не брехала стільки, як у ті 4 жахливі години.

Коли я побачила Київ, я була в захваті. Тут не потрібно ховатися в шафі, як ми робили в Олешках, коли чули, що до будинку підходять незнайомці. Адже ми на свій страх і ризик продовжували навчатися в українській школі онлайн і нас у будь-який момент могли змусити піти до російської. Сусідські пси гавкали тільки на незнайомих людей, своїх не чіпали. І щойно ми чули гавкіт – це був для нас своєрідний сигнал: ми одразу зникали у шафі.

Але і в Києві мені доводиться ховатися від росіян: під час їхніх обстрілів, в укритті. Насправді я вже звикла до вибухів, тому намагаюся заснути до тривоги, щоб не чути їх і просто виспатися. Важче звикати до того, що відбувається після обстрілів. Коли відключають світло й тепло, у мене стається ніби дежавю. В останні місяці нашого життя в окупації взимку 2024 в нас теж уже не було світла, газу і води. Тоді теж було холодно.

Але нам, як це не страшно звучить, в Олешках ще пощастило. Ми жили у старому будинку, який зводили ще мої бабуся з дідусем, і у нас була стара пічка на дровах. Вона і врятувала нас від голоду і холоду. На цій пічці ми готували собі їсти, ми гріли воду. Дров було мало і ми дуже економили.

Ця звичка тепер завжди зі мною – економити на всьому і все, бо я не знаю, що може бути завтра. І вона знадобилася мені вже тут, у Києві. Бо нам довелося почати життя спочатку: ми приїхали ні з чим. Економили на їжі, на одягу, на елементарних предметах гігієни. Перший час ми не могли собі дозволити купити такі прості речі, як шампунь, мило, а про гель для душу годі було і мріяти. Ми отримували це у допомозі переселенцям і дуже берегли.

Торік у грудні про свій досвід дорослішання я розповіла в Гаазі на велику аудиторію. Я поїхала як голос благодійного фонду "Голоси дітей", бо ходжу туди на консультації до психолога. Я вперше летіла літаком і побувала за кордоном, так здійснилась моя одна маленька мрія. Я виступала перед людьми й зовсім не нервувала, бо мені хотілося, щоб вони почули, що жити дітям у війні, в окупації – це не повсякдення, не норма!

Таке обірване дитинство, переїзд, сум за домом – це досвід, який би я не хотіла пережити так рано. Або принаймні – я його не обирала. Мені допомагає психолог БФ "Голоси дітей", бо занадто багато травм ще залишилося в мене після пережитого.

За ці два роки в Києві я стала дорослішою. Навчилася брати відповідальність за себе, свої дії, піклуватися про себе, я самостійна.

Але я все ще понад усе просто хочу додому.